Найвідоміші близнюки України.Фото ridnamoda.com.ua Вони представили новий жанр, заспівали, розвеселили полтавців, та провели янгольський шабаш із полтавськими поетами.
А ще читали сороміцькі вірші студентам.
Про те, як «технарі» полюбили літературу і зробили справою життя, хто з близнюків пише романи, а хто вигадує назви та чого жити двом родинам під одним дахом краще, розповіли в ексклюзивному інтерв’ю «Колу».
– Ви здобували вищу освіту в Москві та на Уралі, не вчили української мови у школі, бо вона не викладалась. То звідки у Вас обох така любов до всього українського?
– Ми навчалися передусім в Очакові Миколаївської області, а це – Україна. Наш рід походить із Одеської (по мамі) та Миколаївської (по батькові) області, тобто з козацьких країв. У нас, на півдні, Україною просякнуте все – степ, море, виноградники, навіть давньогрецькі розкопки, і ті розповідають, як наші предки-скіфи торгували з Елладою. Крім того, пробачте вже за аналогію, Тарас Шевченко теж навчався в Петербурзі, а якось його ніхто не запитував – звідки взялася любов до України. Ми – українці, і цього досить.
– Чиї твори читали в дитинстві?
– Ми зростали на чудових книжках, зокрема «Пеппі Довгапанчоха» у геніальному перекладі Ольги Сенюк. Це така смачна мова і такий чудовий текст, що самому хочеться перетворитися на Пеппі. «Диво-Крейда» та «Юн і Софус» Сінкен Гоп – справжній університет творчості. Ця книжка настільки вплинула на нас у дитинстві, що, ставши дорослими, ми знайшли права і з принципу переклали книжку українською – із норвезької, звісно, не самі, а за допомогою перекладача, але вірші редагували і частково перекладали самостійно. Це неймовірне задоволення – перекладати віртуозні штучки Сінкен Гоп і треба сказати чесно – більшість вийшла кращою, ніж у російському перекладі. Тож ми частково віддали борги дитинства своїм дітям.
Мама – лікарняний поет – «підсадила» синів на віршування
– Коли вперше у вас помітили письменницький хист? Хто саме і як це було?
– Писання для нашої родини завжди було нормальним станом. Бабуся, мама та тітка писали вірші, у нас був домашній театр, де ставилися Котляревський, Гоголь, Руданський. Акторами були діти, режисером – бабуся. На кожне свято – стінгазета з віршами і малюнками. А одного разу ми навіть видали альманах родинної творчості у двох примірниках, друкований на машинці, але з кольоровими ручними ілюстраціями та в твердій палітурці. Називався «Тихий омут» і досі десь зберігається у братовій колекції. Наша мама була «штатним» поетом у лікарні – вірші на ювілеї, на День медика, Новий рік тощо. І десь із п’ятого класу вона нас долучала до віршування, а з восьмого вже просто приносила чергове замовлення – у завполіклінікою ювілей, напишіть. І ми писали. Проза прийшла пізніше, коли вже стали дорослими – і це логічно, бо проза потребує дорослого способу мислення.
– А в школі на уроках російської хто із вас краще писав твори? Чи писали спільно – одному, потім удвох іншому?
– Ми ніколи не складали іспитів, не писали творів і не робили домашніх завдань один за одного. Навіть не списували. Не знаємо, чому. Однокласникам допомагали – це було, і списати давали, і на іспиті диктанти перевіряли. А ще нас у старших класах вчителька долучала до перевірки контрольних – і самій менше роботи, і нам корисно. Ми позначали помилки, а потім вона вже ставила оцінку. Саме тому російську ми знаємо краще за багатьох росіян. Нещодавно на якомусь російському сайті було тестування з російської – ми легко отримали максимальний результат, хоча російською давно вже не пишемо і навіть практично не спілкуємося. Те, чому навчився в дитинстві, залишається на все життя.
– Чому маючи технічну освіту, обрали гуманітарний шлях?
– У радянські часи питання вибору професії розглядалося дещо в іншій площині. Тоді були інші критерії успіху, освіченості. Тому ми й взялися за радіотехніку та кібернетику. Крім того, схильність до точних наук у нас завжди була – вона не заважає, а навпаки допомагає у письменницькій справі. Гуманітаріям, на нашу думку, не завадить гарний курс вищої математики, з інтегралами по контуру, полями, рядами, матрицями та дивергенціями. Чистить думку неймовірно. Після такого курсу вже не будеш плутатися у трьох соснах, як більшість наших інтелектуалів. Ну а коли настали 90-ті, все розламалося, технічна освіта виявилася непотрібною, ми пішли в бізнес, почали заробляти гроші. Проте гроші – явище суперечливе. Вони начебто і вимірюють, але не все, вони начебто і купують, але тільки те, що продається. Творчість натомість безпосередньо наближає тебе до Бога, а це вже точно не виміряти жодними грошима. Виявилося, що ми не готові проміняти своє призначення на гроші та комфорт. Тому врешті притулилися до безгрошової, марудної, складної, невдячної справи, якою є українська література. Але не жалкуємо. Тут ми можемо щось змінити, а не бути черговим гумусом і заробітчанами.
– Які з ваших численних проектів вважаєте найзначущішими для українців?
– Про це ви прочитаєте у підручниках із літератури та історії років за 80-100. Тоді і поговоримо докладніше (усміхаються). Важко оцінювати власні проекти з точки зору інших людей. Що нам здається значущим – інші можуть не помічати, а що інші цінують, для нас може бути забавою. Зараз найзначущіший для нас проект – комікс із історії України. Це короткий, на 80 сторінок, виклад історії від кіммерійців до Незалежності, який супроводжуєтья мальованими історіями, що ілюструють найцікавіші моменти. Ми спробували нанизати на один стрижень всі події та знайти пружину, що рухала нашими предками і нами протягом кількох тисяч років. Якщо вдасться – буде про що написати у тих самих підручниках за 100 років.
У США конкурс двійників Хемінгуея, а в Україні – Шевченка
– 2011 року Ви започаткували перший Всеукраїнський конкурс двійників Тараса Шевченка. Чи плануєте його продовжувати? Задля чого цей конкурс?
– Ми прочитали, що в Каліфорнії вже багато років існує конкурс двійників Хемінгуея, і подумали – а чим наш Шевченко гірший за старигана Хема? Із точки зору графічної – нічим, його образ настільки впізнаваний, що зараз художники малюють його елементами пейзажу – хатками, отарами, стіжками, і виходить Кобзар. Ну, а з точки зору значення для нашої культури Шевченко, звісно, переважає всіх письменників взагалі. Тому й вирішили створити пам’ятник Кобзареві – і не бронзовий чи бетонний, а живий, людський. Чоловіків старшого віку, схожих на Тараса Григоровича, кожен із нас, мабуть, зустрічав на вулиці. От і вирішили зібрати їх разом і таким чином ушанувати українського пророка. До речі, на конкурс приїхав багаторічний директор Канівського музею, колишній міністр культури Лиховий і сказав, що дуже вражений, адже ми не скотилися до «попси» чи іронії, а конкурс вийшов щирий, відвертий, із повною повагою до Тараса, але не як до хрестоматійного символу, а як до рідної людини.
Стосовно продовження – буде видно. Шукаємо спонсорів. Перший конкурс був камерним, другий уже треба проводити із розмахом. Але тут відповідні проблеми – безгрошів’я бізнесменів та відверта антиукраїнська політика чинної влади. Втім, ми не покладаємо рук і працюємо. А значить, щось із цього буде.
Щоб донести слово до читача, 4 дні стоять із книгами біля «Жужика»
– Деякі літературознавці роблять закиди, що Ваші твори свідомо спрямовані на масового читача. Про це свідчать алюзії у ваших романах, орієнтація на фізіологічні інстинкти тощо. Чи знаєте, хто все-таки Ваш читач?
– В Україні зараз набув поширення так званий псевдоінтелектуальний дискурс. Це коли люди замість того, щоб говорити по суті, обмінюються цитатами та тими самими «алюзіями», коли згадати прізвище якого «вумного» філософа важливіше, ніж щось сказати. Вони жонглюють іноземними термінами та напускають туману, який прикриває їхню розумову та духовну порожнечу. А ми математики і зразу все бачимо – тому ця публіка і не любить нас та наші твори, причому не любить, не читаючи. Втім, ми пишемо не для них. Ми пишемо для веселих і розумних людей. Водночас веселих і розумних. Їх не так багато, але судячи з накладів наших книжок, вони все-таки існують. А писати для псевдоінтелектуальної публіки нецікаво – хай уже розважають одне одного, їм і без нас добре.
Свого читача ми чудово знаємо, тому що не боїмося з ним спілкуватися. Кожного року на форумі у Львові ми стаємо просто на вулиці біля свого «Жужика» і чотири дні без перерви на обід спілкуємося з людьми. Якщо хтось ризикне повторити цю практику – його ми залюбки послухаємо у питаннях спрямованості літератури. Щось подібне робить Марія Матіос, але на стенді – і, до речі, вона позитивно відгукується про наші книжки.
У Львові біля «Жужика» щороку по 4 дні доносять слово до читача. Фото zaxid.net. – Ви на сторінці у соцмережі констатуєте, що людям шкода 30 гривень на книжку. Як думаєте, чому так в Україні нині – через духовне зубожіння чи з інших причин?
– Книжка випала з оберту життя більшості людей. Причина проста – немає книгарень. Так само, як із церквою – не побачив, не перехрестився. Якщо по книжку треба їхати світ за очі, шукати невідомо де, скажіть, хто залишиться їй вірним? Правильно, одиниці. Так воно і є. Людей в Україні багато, а читачів мало, бо нема де ту книгу взяти. Крім того, у 90-ті в Україні практично не видавалося книжок і виросло ціле покоління людей, які в школі не брали до рук книжки (окрім підручника). Це сьогодні – найактивніший вік – 25-35 років. Втрачене покоління. Їхні діти вже не такі. Усі відзначають, що сучасні діти читають більше, ніж десять років тому. Так що все потроху. Іще б влада не нищила залишки культури та книжок – і можна було б дивитися у майбутнє з оптимізмом.
Нам диктують: хочеш заробляти – працюй за кордоном
Одна з найвідоміших книжок братів– Які книги за жанрами та яких авторів читаєте самі нині? Чи вважаєте, що в Україні можна письменницькою діяльністю прогодувати себе та родину? Адже насправді таких людей в Україні мало, як Курков, приміром, та й то його вважають масовим і він російськомовний.
– Ми читаємо багато за фахом. По-перше, рукописи, які нам надсилають. По-друге, книжки знайомих письменників, щоб мати можливість відповісти на сакральне питання «Ну як?». По-третє, модні книжки, щоб можна було підтримати розмову. По-четверте, книжки, які стосуються нашої творчості – зараз це історичні праці. По-п’яте, книжки англійською та польською, щоб вивчати ці мови. По-шосте, щось для розваги. По-сьоме, поезію, бо зараз активно розвиваємо жанр, який називаємо «кобза-репом», це речитатив або реп, цілком сучасний за виражальними якостями, який супроводжується кобзою та дудкою. По-восьме... втім, вистачить і сьомого.
Прогодувати письменницькою діяльність родину в Україні неможливо. Без винятків. Курков, Забужко, Андрухович основні свої гроші заробляють за кордоном, так само, як і м’ясники у Чехії чи будівельники у Португалії. Курков в Україні виходить точно таким накладом, як і всі – 2-3 тисячі, а у Франції – понад сто тисяч. Наша влада диктує однакові умови і робітникам, і письменникам: хочеш заробляти – працюй за кордоном.
– Більше 5 років тому ви виступили ініціаторами Надзвичайних Зборів «Україна – зона культурного лиха», де Україна була визнана такою. Як вважаєте, нині ситуація більш загострилась чи є рух до кращого в цьому плані?
– Тоді причиною слугував бюджет 2007-го року, коли законом звеліли викинути з державних приміщень усі установи – книгарні, музеї, інститути – і переукласти всі договори оренди на аукціонних засадах. Це була команда «фас» для всіх місцевих бізнесменів. Ну, і понеслося – у Полтаві викидали книжки на дорогу, в Іллічівську виселяли Будинок культури, у Києві – музеї, у Кременчуці бульдозером зрили книгарню. Це лихо. Це другий Андрій Боголюбський, який спалив Київ ще до монголів. Звісно, ми не могли залишити ситуацію в такому стані і зібрали збори та оголосили Україну зоною культурного лиха. Треба віддати належне – одразу влада прийняли правки до бюджету і цю ідіотську норму викинули. Тобто ми недарма працювали. Погром припинився. Але атаки на культурну інфраструктуру не припиняються. Минулого року на Хрещатику зникла остання книгарня – тепер столиця України в центрі не має місця зустрічі з книжкою. Від погрому перейшли до планомірного витискання. Це повільніше, але в тому ж таки напрямку.
– Про особисте. Хто з Вас, Віталій чи Дмитро, частіше виступає рушієм, легший на підйом і генерує першим ідеї, адже у близнюків так завжди: хтось більш невсипущий, непосидючий, а хтось виваженіший, більш поміркований. У чому це проявляється?
– Щодо близнюків – ви користуєтеся міфами. Повірте, ми про близнюків знаємо більше. Головна перевага близнюків у тому, що вони однакові (усміхаються). І саме ця однаковість, а не різниця у темпераменті, робить їх сильнішими. Сьогодні лідером є один, завтра він стомлюється, і ми міняємося. Як велосипедисти у пелетоні. Без перебільшень. Ми, зокрема на роботі, раз на кілька років повністю міняємося справами, і це дуже корисно, свіжим оком видно те, що замулилося. Усім радимо цю методу, але для початку заведіть собі близнюка.
– Як підтримуєте себе у формі? У дитинстві ви займались боротьбою, а як нині?
– Ще десять років тому ми ходили в зал та боролися, а зараз мріємо знайти час, щоб це відновити. Тому обмежуємося ополонкою на Водохреще, яхтою влітку та відносно здоровим способом життя – не перепивати, спілкуватися тільки з красивими жінками, курити тільки гарні сигари, їсти тільки смачну їжу. Рецепт простий, але ефективний.
Носили розпароване взуття, аби лиш бути однаковими
– Розумію, що в близнюків такий пунктик – бути однаковими і в одязі, зачісках. Чи не хотілось вам по-різному виглядати, мати різні зачіски?
– Ніколи. Навіть у дитинстві, в часи совіцького дефіциту, батьки якось купили нам різні сандалі – червоні та зелені. Ми малі були, не пам’ятаємо цього, але батьки казали, що ми категорично відмовилися взувати різне, а носили червону і зелену сандалі на різних ногах. Зараз цьому ніхто б не здивувався – бо мода така. А тоді це було незвично. Господь Бог нас створив однаковими, і намагатися бути різними – значить, іти проти волі Господа.
– Чи мріяли в юності, що навіть одружитесь із близнючками? Вам подобались однакові дівчата?
– Ми гуляли з близнючками, а потім з іншими близнючками і врешті одружилися з близнючками. Це свідомий вибір. І справа не тільки в тому, що подобається, хоча нам і справді завжди подобалися одній й ті самі дівчата. Справа в тому, що всі жінки – приваті власниці. Вони намагаються захопити чоловіка повністю. Наша мама була мудрою жінкою і сказала: одружитеся на різних, усе життя будуть розтягувати в різні боки, аж поки розірвуть вас, або ви з ними розірветеся. Ми послухали маму і не шкодуємо про це. Жити разом значно краще у всіх сенсах, ніж ходити один до одного в гості – страшно навіть подумати, що таке може бути.
– Досі Ви писали для дорослих, а 2009 року видали книгу для дітей «Зоряний вуйко». Хто був першим читачем вашої дитячої книжки?
– Якось у Запоріжжі до нас підійшла студентка і сказала: «А ми ваші книжки у школі вчили». «Господи, – подумали ми, – а що ж вони там учили – у нас же що не книжка, то гола баба». Нам стало соромно, і ми вирішили створити дитячу книжку, яку можна було б вивчати у школі. Туди ввійшли твори, які обминають сексуальні теми – їх виявилося досить на книжку. Крім того, ми додали туди ще не видані раніше повісті про новітніх чумаків «Битий шлях». Так ми виконали свій обов’язок перед молодшим поколінням і спокійно повернулися до сексу (усміхаються).
– Розкажіть, чим займаються ваші діти? Чи є в когось письменницький хист або якісь інші таланти?
– Діти вчаться, працюють і намагаються будувати своє життя самостійно, без своїх батьків. І тут ми цілком на їхньому боці.
До речі, Білоножки зізнались, не хотіли, щоб їхні діти стали артистами.
– Ви допомагаєте як відомі видавці і письменники молодим пробитись до читача? Думаю, «Янгольський шабаш» у Полтаві якраз і є таким заходом деякою мірою.
– Уже багато років у нашому видавництві працює сайт «Гоголівська @кадемія» gak.com.ua. Із цього сайту у велику літературу вийшли Максим Кідрук, Антон Санченко, Юрій Камаєв, Наталя Тисовська, Сергій Татчин і багато інших письменників та поетів. Ми дуже пишаємося тим, що доклали трохи своїх рук і голови до цього. Сайт працює і далі, зараз він оновлюється і, сподіваємося, дасть новий урожай цікавих авторів, хоч зараз це і значно складніше – адже в умовах кризи видавці охочіше мають справу з розкрученими авторами. Втім, усі розкручені автори колись були молодими – це аксіома, і на ній тримається весь літературний процес.
До теми: Сергій Жадан у Полтаві розповів, чому безробітний та за що критикує владу.
