Євгенія Джевага. Фото Ольги МатвієнкоПід час концерту в Полтаві «Колу» вдалось поспілкуватись із солісткою колективу.
– Розкажи, будь ласка, про себе, звідки ти і відколи співаєш?
– Я із Дружківки Донецької області. Співала з дитинства. Закінчила музичну школу з вокалу, співала в центрі дитячої творчості.
– А як опинилась у Кубанському козачому хорі? Ти виховувалась у їхній школі?
- Брала участь у міжнародному пісенному конкурсі, присвяченому пам’яті Євгенія Мартинова. Конкурс тривав рік, проводився у нас у Донецьку, добігав кінця, усі перезнайомились. От один педагог запитав мене: куди я думаю після школи, адже саме закінчувала школу. Я не знала насправді, мріяла про Гнєсінку. А він між іншим спитав, чи хотіла б я у Кубанський козачий хор? – Та ну, куди мені, я ні зросту, ні даних, мабуть, для такого колективу не маю! – заперечила я. Багато хто туди хоче потрапити, але не у всіх виходить. А питав викладач не дарма, адже я бачила на відео концерти Кубанського хору, дві пісні вивчила з їхнього репертуару, і виступала із цими піснями на конкурсі. Тижнів через два, коли я уже забула про цю розмову, він подзвонив мамі й сказав, щоб телефонувала Віктору Гавриловичу в Краснодар, бо керівник кубанських козаків уже чекає дзвінка. Я думала, що за жодними критеріями не підходжу. А тут вирушити в Краснодар! 3 березня ми поїхали на прослуховування. У цей день стільки людей мене побачили і почули. Але Віктора Гавриловича не було: у відділі кадрів сказали, що він у відрядженні. А у нас білет назад на цей же день. Але доля усміхнулась нам: Віктор Гаврилович прилетів, у нього було буквально хвилин 30-40.
– Яким же було прослуховування?
– Віктор Гаврилович дуже вибачався, казав: «Дитино, я буду їсти, а ти співай, якщо не проти». Та я ж була не проти! Це уже така радість, що Віктор Гаврилович хоч почує мене. Він сидів за своїм красивим столом, вечеряв, а я співала. А тоді він почав завмирати, ложка зупинилась. Став забувати, що в нього немає часу: «А що ви ще вмієте?». А які у вас ноти нагорі, а які внизу? Переспівала дуже багато усього. Покликав помічника. А тоді запропонував залишитись у них, там і школу закінчити, скласти іспити і далі вже у них працювати. Лише поїхати за речами додому і вернутись у хор. Але ми з мамою запротестували.
– Чому, адже ти хотіла в хор?
– Ми з братом ходили в один клас, між нами рік і 4 місяці різниця. Тож і школу хотіла закінчити вдома. Та, до того ж, я ніколи і ніде не була без батьків, усі 18 років я була «тепличним» дитям, засинала і просиналась, бачила батьків, відчувала їхню підтримку. Тому важко було отак зважитись залишитись самій у чужій країні, без рідних. Проходить час, уже й випускні іспити через тиждень. А з хору вістей немає. І тут приходить телеграма поштою: мене чекають як артистку-вокалістку Державного академічного Кубанського козачого хору! І надається гуртожиток! Радості не було меж. Через місяць після випускного мене рідні відправили в Краснодар: сльози, прощання…
Читайте також - Соліст із Полтавщини не погоджувався співати у Кубанському хорі через життя на валізах: інтерв’ю
– Важко було спочатку прижитись?
– Так, я дуже сумувала за домом. Мене тепло прийняли, але інша країна, дорослий колектив – мені було дуже страшно! Я ніколи навіть у таборах відпочинку не була. Але з часом звикла, робота захопила, я навіть свою половинку тут зустріла.
– Він теж співає? І хто першим проявив ініціативу зустрічатись?
– Він танцює, вихованець школи імені Захарченка при Кубанському хорі. Буквально через 3 роки мого перебування у Краснодарі ми почали зустрічатись. Він першим мене помітив, буквально підійшов, узяв за шкірку і сказав: будемо зустрічатись (сміється). 3 роки як побрались, повінчались. Знайшли одне одного завдяки хору, займаємось обоє улюбленою справою, а це і хобі, разом їздимо на гастролі.
– Удома, в Дружківці, часто буваєш? Часто бачишся з ріднею?
– Раз, іноді двічі на рік буваю вдома. Навіть у Краснодар прилітаємо на 1 день випрати речі, змінити чемодани – і знову в дорогу. А коли гастролювали в Донецьку, то була уся моя родина. Мама завжди знайде недолік (як мама, по-доброму), хоч відзначає і мій професійний ріст. Батьки гордяться мною.
Цитата
«Якщо іде соліст із хору чи хворіє, пісня не повинна померти, – каже наш Віктор Гаврилович. Тож одну пісню виконують кілька солістів, щоб завжди була заміна».
Як відбуваються репетиції
На репетиціях хористи не лише співають. Вони декламують, вчаться розуміти глибину пісні, дізнаються її історію, у якій станиці і від кого, коли була записана Віктором Гавриловичем.
Довідка «Кола»
Кубанський козачий хор – найстаріший на пострадянському просторі, існує з 1811 року, змінював назви. У репертуарі пісні, які походять з України та авторські, керівника хору. Історично склалось, що гнані козаки, котрі хотіли волі, тікали після зруйнування Запорозької Січі на Кубань. Оселились там, але не забували звичаїв, пісень. Лише під час правління Хрущова українцям змінили національність на «русский». А хор, як і багато інших, розформували. 1968 року знову відновив свою роботу.
Колектив і досі несе українську культуру, хоч співає українською та кубанським діалектом української мови.
Колектив Кубансього хору дуже великий і ділиться на кілька груп. Одна частина дає концерти в Україні, інша у цей час дає концерти в Краснодарському краї.
Керівник Віктор Гаврилович Захарченко очолив хор у 1974 році. У 80-их створив і школу, у якій виховується зміна для хору і балету, у ній майже 600 дітей.
На жаль, ювілейна програма в Полтаві пройшла без ювіляра: Віктора Захарченка, керівника та організатора хору, якому нещодавно виповнилось 75. Адже композитор і директор, окрім керівництва колективом, ще читає лекції у Москві, опікується школою, яка виховує зміну для хору. Також записує і систематизує фольклор , створює власні пісні.
