Вшанувати пам’ять полеглих в’язнів концтабору до Меморіального комплексу «Хорольська яма» прийшло чимало людей. Серед них школярі, студенти, обласна та місцева влада, ветерани, творча інтелігенція. Тих, хто пережив жахливі 2 роки в таборі смерті, не було на теперішній зустрічі. Під час війни місцевих жителів, які побували в «Хорольській ямі», було небагато, а ті, хто пройшов крізь це пекло, – вже померли.
До теми - Ув'язнена німцями полтавка співала під час весілля Лялі Убийвовк
– Меморіал пам’яті спорудили в центрі міста на імітованій братській могилі. А сама «Хорольська яма» знаходиться на околиці міста. Нині на місці жорстокої катівні – пустир з двома пам’ятниками, – розповідає Неля Петльована, хранитель фондів, екскурсовод Хорольського краєзнавчого музею. – Загалом у концтаборі «Хорольська яма» у шести братських могилах покоїться прах 91 тисячі в’язнів. Але не всі могили бути знайдені, тому загиблих насправді більше.
Через концтабір пройшло понад 200 тисяч полонених радянських солдатів. За німецьким реєстром «Хорольська яма» називалася Дулаг № 160. Табір спочатку планувався як пересильний, а згодом став концентраційним.
Над полоненими проводили досліди
За декілька днів до окупації Хорола німецькі літаки-розвідники провели фотозйомку місцевості й виявили величезну глибоку яму на околиці. З неї хорольці десятиліттями брали глину для цегельного заводу. 20 вересня 1941 року загарбники огородили яму двома рядами колючого дроту, по краях встановили башти з кулеметами і загнали до неї радянських військовополонених. Концтабір проіснував 2 роки. Оскільки в’язні постійно прибували, а яма не могла всіх вмістити, частину гнали на Кременчук та Кіровоград, звідки відправляли до Німеччини, а іншу – змушували зводити собі самостійно відділки концтабору.
– У народному домі (зараз – будинок культури), влаштували лазарет, де німецькі лікарі Флюхте і Шредер проводили над військовополоненими медичні експерименти: прищеплювали різні хвороби, видаляли окремі органи тощо, – акцентувала Неля Петльована.
Учительку, яка врятувала з полону червоного командира, закатували до смерті
– Усі ці 2 роки в «Хорольській ямі» перебував художник з Алтаю Іван Кобитєв. Потайки від пильної охорони на клаптях паперу митець створював ескізи-замальовки, які в 1959 році стали основою для двох серій картин. Перша частина з них розповідає про мужність, витривалість, силу радянських бійців, які були в полоні, а друга – це образ нацистських катів у сатиричній манері, – каже Неля Георгіївна.
За словами екскурсовода, нацисти дозволяли місцевим жителям забрати своїх рідних, яких ті впізнавали серед полонених. Звичайно, що родичів там було небагато, тому часто жінки називали своїми синами, чоловіками чи братами зовсім незнайомих їм солдатів, аби тільки визволити полонених з неволі.
– Приміром, Ганна Павлівна Коваленко, учителька з села Козубівка Хорольського району, врятувала радянського солдата Олександра Смоленського. Вона назвала його своїм чоловіком та забрала додому, – зазначила Неля Петльована.
Односельці вдали, що не побачили підміну, проте староста села запідозрив, що Ганна врятувала колишнього червоного командира. Відчуваючи небезпеку, Смоленський вирішив втікати, запропонував жінці йти разом з ним. Проте вона не хотіла бути йому тягарем у дорозі, тому відмовилася і залишилася в рідному селі. Олександр Юхимович пішов на фронт, воював до останнього дня війни. А після перемоги вирішив повернутися до своєї рятівниці. Проте замість довгоочікуваної радісної зустрічі з Ганною в Козубівці на нього чекала її самотня могила на кладовищі. Потім односельці розповіли чоловікові, що того ж дня, коли він вирушив на фронт, по Ганну прийшли з гестапо, жорстоко допитували, зрештою, коли вона не розповіла, куди пішов Смоленський, закатували до смерті.
В’язні закохувалися у своїх рятівниць, а після війни поверталися, щоб одружитися
– Проте були й історії зі щасливим кінцем. Деякі в’язні після війни повернулися до жінок, які їх врятували, створили сім’ї, народили та виростили дітей. Наприклад, Михайло Головін одружився з Оленою, вони виростили 4 дітей. А Микола Іванович Тепляков взяв шлюб із Феодосією, мали також дітей та онуків, – каже працівниця краєзнавчого музею.
Були й такі випадки, коли із полтавських сіл приїжджали старости та забирали своїх односельців. Одного разу приїхав у табір і лохвицький староста. Запитав, чи є лохвицькі серед в’язнів, нехай виходять наперед.
– Вийшло троє чоловіків, а один із в’язнів – Абрам Резніченко, художник з Росії, ризикнув і вийшов четвертим. Староста здивувався, але охороні сказав, що всіх впізнає і забрав його із собою, – розповіла Неля Петльована.
Один із в’язнів – Григорій Ілліч Запорожець, зовсім знесилився, вирішив, якщо вранці прийдуть поліцаї і змушуватимуть піднятися всіх, як завжди, на ноги, він цього робити не буде. Нехай вбивають, терпіти такі знущання сил більше немає. Але зранку замість звичного: «Підйом», почув, як хтось голосно гукав його. Виявилося, що то приїхали рідні із іншої області, які якимось чином дізналися, що він потрапив у полон, та забрали чоловіка додому.
Проте не всі історії мали щасливий кінець. Семен Корнієнко з міста Біла Церква, бранець «Хорольської ями», зміг передати рідним коротку записку, у якій благав врятувати його. У ній він розпачливо писав:
– Тато, мамо і Надю, прошу вас настійливо, врятуйте мене, а то я через місяць, а, можливо, й раніше, пропаду тут!
Рідні приїхали по Семена 8 лютого 1942 року, а він помер 29 січня, не дочекавшись тижня до порятунку. Нині копія записки зберігається у краєзнавчому музеї Хорола.
За одного втікача нацисти розстрілювали по 10-15 в’язнів
Не всі мирилися з фатальною долею, дехто із приречених на смерть намагався тікати. Але такі спроби закінчувалися здебільшого невдачею. За одного спійманого втікача розстрілювали по 10-15 полонених. – Щоб врятуватися від холоду та дощу, полонені рили собі в глинищі ями-нори. Їсти давали в’язням один раз на день, але не кожен міг дістатися до бочки з баландою, бо було багато хворих, які не могли рухатися, – каже екскурсовод. – Людей не змушували нічого робити, щодня вони помирали від голоду, холоду та знущань. За кожну підозру кидали до карцеру – яму наполовину людського зросту, кілька днів у ній люди нічого не їли та не пили, тому часто із карцеру виймали трупи.
Про жахливі умови в «Хорольській ямі» згадував її в’язень, письменник Дмитро Бедзик. 1944 року він писав:
– Щоб не киснути в калюжах, кожен намагався знайти сухий горбик днища. Вночі намагались лягати, тулилися один до одного, але вогка, холодна земля відбирала в людей рештки тепла… Тіло промерзало наскрізь, і лише під ранок падали безсилі і засинали важким вічним сном. Не дарма про Хорольський табір люди говорили: «Пішов Микола до Хорола», тобто німці відправили на той світ.
В’язнів концтабору місцеві жителі підгодовували, кидали через колючий дріт картоплю, хліб, буряки, капусту.
– Зголоднілі люди накидалися на їжу, а з вишок кулеметники направляли в голодний натовп кулеметні черги. На місці смертельного обіду, часто в перемішку з їжею, залишалося кілька десятків трупів, – наголосила Неля Георгіївна
Щодня від голоду та знущань у «Хорольській ямі» гинули 600 осіб. Їх кожного дня вивозили за межі табору грабаркою і скидали у протитанкові рови. Коли 19 вересня 1943 року звільняли Хорол від загарбників, у «Хорольській ямі» залишилася незначна частина в’язнів. Решті вдалося втекти, когось визволили рідні, але більшість полонених померло.
