В цій хаті ще рік тому жила остання мешканка хутора
– До найближчого магазину ходити їй було кілометрів три. Вона ходила, хоч і було їй за 80. З зупинками. Отак йде, сяде на лавочці посидить, поговорить з місцевими. І зі мною говорила, – розповідає Валентина Сердюк, мешканка села Михайлівка, до якого відноситься «мертвий» хутір Кульбашне. – Я їй радила: та купи хатку отут поближче до центру. Що ж ти там сама? І ходити далеко, і сусідів немає. А вона відмовчувалася. А потім зізналась, що не може і не хоче покидати своєї хати. Так і доживала там на самоті.
Раніше хутір був дуже гарним, тут було кілька десятків хат. Люди будували собі житло у мальовничому куточку.
– Там було так затишно. Не було багато машин, село тоді розвивалося. Приїжджали люди на роботу, – продовжує Валентина Федорівна. – А зараз все заросло…І хати розвалилися. Сльози на очах, адже я сама тут виросла поряд. Гірко бачити як все руйнується.
Правда, одна невелика добра новина змусила Валентину Сердюк заплакати. Дошку пошани в селі Михайлівка, яка довгі роки стояла облущена і без фото, оновили. Зробили з неї Дошку пам’яті – розмістили фото односельчан, які воювали за рідну землю. Серед них і батько літньої жінки – Федір Сердюк. Дошку пам’яті вона сама на власні очі не бачила, бо не ходить в центр села через стан здоров’я. Але почувши добру новину, розплакалась.
– Як приємно це чути, що не все руйнується, не все забули…– говорить жінка.
До речі, нещодавно журналіст "Кола" прожила день у глухому селі.
Читайте також: Глухі полтавські села: реалії та перспективи
Хутір Кульбашне біля села Михайлівка Великобагачанського району офіційно вважається мертвим з минулого року.
У 2012-му тут померла остання його жителька – 85 річна бабуся, яка прожила тут все життя. Хоча вона жила останні роки одна в радіусі кількох кілометрів, своєї хати покидати категорично не хотіла.
В цій хаті ще рік тому жила остання мешканка хутора
– До найближчого магазину ходити їй було кілометрів три. Вона ходила, хоч і було їй за 80. З зупинками. Отак йде, сяде на лавочці посидить, поговорить з місцевими. І зі мною говорила, – розповідає Валентина Сердюк, мешканка села Михайлівка, до якого відноситься «мертвий» хутір Кульбашне. – Я їй радила: та купи хатку отут поближче до центру. Що ж ти там сама? І ходити далеко, і сусідів немає. А вона відмовчувалася. А потім зізналась, що не може і не хоче покидати своєї хати. Так і доживала там на самоті.
Раніше хутір був дуже гарним, тут було кілька десятків хат. Люди будували собі житло у мальовничому куточку.
– Там було так затишно. Не було багато машин, село тоді розвивалося. Приїжджали люди на роботу, – продовжує Валентина Федорівна. – А зараз все заросло…І хати розвалилися. Сльози на очах, адже я сама тут виросла поряд. Гірко бачити як все руйнується.
Правда, одна невелика добра новина змусила Валентину Сердюк заплакати. Дошку пошани в селі Михайлівка, яка довгі роки стояла облущена і без фото, оновили. Зробили з неї Дошку пам’яті – розмістили фото односельчан, які воювали за рідну землю. Серед них і батько літньої жінки – Федір Сердюк. Дошку пам’яті вона сама на власні очі не бачила, бо не ходить в центр села через стан здоров’я. Але почувши добру новину, розплакалась.
– Як приємно це чути, що не все руйнується, не все забули…– говорить жінка.
До речі, нещодавно журналіст "Кола" прожила день у глухому селі.
Читайте також: Глухі полтавські села: реалії та перспективи
В цій хаті ще рік тому жила остання мешканка хутора
– До найближчого магазину ходити їй було кілометрів три. Вона ходила, хоч і було їй за 80. З зупинками. Отак йде, сяде на лавочці посидить, поговорить з місцевими. І зі мною говорила, – розповідає Валентина Сердюк, мешканка села Михайлівка, до якого відноситься «мертвий» хутір Кульбашне. – Я їй радила: та купи хатку отут поближче до центру. Що ж ти там сама? І ходити далеко, і сусідів немає. А вона відмовчувалася. А потім зізналась, що не може і не хоче покидати своєї хати. Так і доживала там на самоті.
Раніше хутір був дуже гарним, тут було кілька десятків хат. Люди будували собі житло у мальовничому куточку.
– Там було так затишно. Не було багато машин, село тоді розвивалося. Приїжджали люди на роботу, – продовжує Валентина Федорівна. – А зараз все заросло…І хати розвалилися. Сльози на очах, адже я сама тут виросла поряд. Гірко бачити як все руйнується.
Правда, одна невелика добра новина змусила Валентину Сердюк заплакати. Дошку пошани в селі Михайлівка, яка довгі роки стояла облущена і без фото, оновили. Зробили з неї Дошку пам’яті – розмістили фото односельчан, які воювали за рідну землю. Серед них і батько літньої жінки – Федір Сердюк. Дошку пам’яті вона сама на власні очі не бачила, бо не ходить в центр села через стан здоров’я. Але почувши добру новину, розплакалась.
– Як приємно це чути, що не все руйнується, не все забули…– говорить жінка.
До речі, нещодавно журналіст "Кола" прожила день у глухому селі.
Читайте також: Глухі полтавські села: реалії та перспективи
