Росіянин за 10 днів на велосипеді приїхав до Полтави, щоб допомогти хворим дітям

Ве­ло­си­пе­ди­ст-­лю­би­тель уже втре­тє по­до­лав 989 кі­ло­ме­т­рів. На цю по­до­рож зва­жив­ся, щоб до­по­мо­г­ти хво­рим ді­тям, яких на­вчає фі­з­ку­ль­ту­рі, по­ві­ри­ти у се­бе та здо­ла­ти не­ду­гу.

Віктор Цилюрик. фото Надії Кучер

Пан Ві­к­тор – не про­фе­сій­ний ве­ло­си­пе­дист. Од­нак, за йо­го сло­ва­ми, зна­єть­ся на пре­му­д­ро­с­тях ко­ри­с­ту­ван­ня дво­ко­лі­с­ним тра­н­с­по­р­т­ним за­со­бом не гі­р­ше за до­с­ві­д­че­но­го ве­ло­си­пе­ди­с­та. Не­що­да­в­но чо­ло­вік по­ве­р­ну­в­ся з тре­тьої по­до­ро­жі. Пе­р­шу ві­д­с­тань із Ро­сії до Укра­ї­ни ві­д­чай­ду­ш­ний 53-рі­ч­ний ма­н­д­рі­в­ник по­до­лав 20 ро­ків то­му. Дру­гу – 2000-го ро­ку.

20 ро­ків то­му з Ро­сії до Пол­та­ви при­ї­хав за ти­ж­день, за що дру­жи­на на­ре­к­ла «не­но­р­ма­ль­ним»

– Я на­ро­ди­в­ся і ви­ріс у Пол­та­ві, за­раз до мі­с­та при­ї­ж­джаю у го­с­ті до се­с­т­ри та її ро­ди­ни, – ро­з­по­ві­дає пан Ві­к­тор. – Так скла­ло­ся, що під час слу­ж­би в ар­мії до­ве­ло­ся по­бу­ва­ти за ко­р­до­ном – у Ро­сії. Там і за­ли­ши­в­ся жи­ти. 1993 ро­ку (на­зи­ває цей рік «го­ло­д­ним» че­рез су­ту­ж­ну си­ту­а­цію з про­ду­к­та­ми та ро­бо­тою – прим. авт.), пра­цю­ю­чи у шко­лі в Ро­сії, вів се­к­цію ве­ло­ту­ри­з­му. То­го ро­ку ро­з­ро­бив спе­ці­а­ль­ну про­гра­му і пла­ну­вав про­ї­ха­ти­ся з ді­ть­ми бе­ре­га­ми Кри­му, ор­га­ні­зу­ва­ти для шко­ля­рів ці­ка­ву ек­с­ку­р­сію на пі­д­во­д­них чо­в­нах. Але пла­ни, на жаль, так і ли­ши­ли­ся пла­на­ми. То­му ви­рі­шив сам їха­ти в Пол­та­ву. Ні­хто з ро­ди­чів мою ідею не пі­д­т­ри­му­вав, за­раз, до ре­чі, теж. Що­пра­в­да, сьо­го­д­ні ме­н­ше ви­слу­хо­вую «ан­ти­пі­д­т­ри­м­ки». Як­що пер­шо­го ра­зу дру­жи­на Оль­га ти­ж­день го­во­ри­ла ме­ні, що я не­но­р­ма­ль­ний, то ни­ні це про­до­в­жу­єть­ся ли­ше день.

Як ка­же пан Ві­к­тор, він хо­тів пе­ре­ко­на­ти­ся, чи лю­ди­на са­мо­с­тій­но змо­же по­до­ла­ти не­ма­ле­нь­ку ві­д­с­тань.

– До та­ко­го ек­с­пе­ри­ме­н­ту ме­не пі­д­ш­то­в­х­ну­ло те, що моя ма­ма і ба­бу­ся за жит­тя під час вій­ни, ко­ли їх ви­га­ня­ли ні­м­ці, пе­ре­жи­ли чи­ма­ло бід. Я хо­тів на вла­с­ній шкі­рі ві­д­чу­ти, що це та­ке. Зві­с­но, ме­ні бу­ло на­ба­га­то ле­г­ше, бо то­бі ж бу­ли бо­м­би, об­стрі­ли, не­ста­ча їжі, гли­бо­ка осінь… У ме­не ж умо­ви бу­ли ко­м­фо­р­т­ні (їхав улі­т­ку). То­ді ві­д­с­тань від Зе­ле­но­гра­да до Пол­та­ви по­до­лав за 7 днів.

Пі­д­го­то­в­ка до по­до­ро­жі: не сі­дав за кер­мо ве­ло­си­пе­да про­тя­гом ро­ку

Ма­н­д­рує чо­ло­вік на зви­чай­но­му кро­со­во­му ве­ло­си­пе­ді. Упе­р­ше ж, щоб про­ї­ха­ти з Зе­ле­но­гра­да до Пол­та­ви, сів на ста­рий ра­дян­сь­кий дво­ко­лі­с­ний за­сіб.

– Єди­на ві­д­мін­ність мо­го тра­н­с­по­р­ту від ін­ших ве­ло­си­пе­дів – це те, що він має 28-дюй­мо­ві ко­ле­са, – ро­з­по­ві­дає ма­н­д­рі­в­ник-­ви­хо­дець із Пол­та­ви. – Це озна­чає, що ко­ле­са тро­хи бі­ль­ші, ніж у зви­чай­них, бо за­га­ль­ний ста­н­дарт для ве­ло­си­пе­д­них ко­ліс – 26 дюй­мів. При­га­дую свою пе­р­шу по­ї­з­д­ку. Це був зви­чай­ні­сі­нь­кий ве­ло­си­пед, зо­в­ні на­га­ду­вав ле­ге­н­да­р­ну «Укра­ї­ну». Ра­ма на ве­ли­ку бу­ла 1969 ро­ку. Він мав ли­ше од­ну пе­ре­да­чу, за­га­ль­ну ва­гу 39 кг (був при­чіп, на яко­му віз ре­чі та про­ду­к­ти).

На кро­со­во­му ве­ло­си­пе­ді Ві­к­то­ру Ци­лю­ри­ку вда­єть­ся в се­ре­д­ньо­му за день про­ї­ха­ти бли­зь­ко со­т­ні кі­ло­ме­т­рів.

– Спе­ці­а­ль­но за­ра­ди ці­єї по­ї­з­д­ки я про­тя­гом ро­ку не сі­дав на ве­ло­си­пед, – при­га­дує Ві­к­тор. – Хо­тів пе­ре­с­ві­д­чи­ти­ся, на­скі­ль­ки важ­ко бу­де ор­га­ні­з­му пі­д­ла­ш­ту­ва­ти­ся під цей ритм, по­до­ла­ти ві­д­с­тань. Я хо­тів до­с­лі­ди­ти, як зви­чай­на лю­ди­на без пі­д­го­то­в­ки і тре­ну­вань змо­же ви­три­ма­ти та­кі на­ва­н­та­жен­ня. Ви­яви­ло­ся, спо­кій­но мо­же. І як­що, при­мі­ром, 100 км за день – це за­над­то для не­тре­но­ва­ної лю­ди­ни, то 60 км що­дня за 10-ден­ний строк спо­кій­ні­сі­нь­ко про­ї­ха­ти мо­ж­на.

Ма­н­д­ру­ю­чи, Ві­к­тор не зу­пи­ня­єть­ся у го­те­лях та хо­с­те­лах, а во­зить із со­бою бу­ди­но­чок – спе­ці­а­ль­ний ве­ло­си­пе­д­ний на­мет. Під час по­до­ро­жі чо­ло­вік кі­ль­ка днів вів ві­де­о­що­ден­ник. Ві­де­о­ма­н­д­рі­в­ки ро­бив спе­ці­а­ль­но для уч­нів, адже він і ни­ні пра­цює вчи­те­лем фі­з­ку­ль­ту­ри.

Ра­н­ко­ва ка­ва на при­му­сі і без­ме­ж­не по­ле – та­кий ви­гляд має ве­ло­си­пе­д­на ро­ма­н­ти­ка

Обо­в’я­з­ко­вий мі­ні­мум про­ду­к­тів, який бе­ре у до­ро­гу Ві­к­тор – су­хо­ф­ру­к­ти, ка­ва, цу­кор, сіль, кру­пи.

– На 10 днів до­ро­ги бе­ру з со­бою ста­н­да­р­т­ні, сто­гра­мо­ві, па­ке­ти­ки ро­дзи­нок, ку­ра­ги, чо­р­но­с­ли­ву, – ро­з­по­ві­дає ве­ло­си­пе­дист. – У прин­ци­пі, що­до ха­р­чу­ван­ня, то тут усе ду­же ін­ди­ві­ду­а­ль­но. Я, на­при­клад, їм ли­ше дві­чі на день. Крім то­го, на­ві­що тя­г­ти з со­бою ку­пу ха­р­чів, ко­ли мо­ж­на ку­пи­ти по до­ро­зі мо­ло­ка чи хлі­ба, і цьо­го ви­ста­чить на­ї­с­ти­ся. А от со­лі слід бра­ти з со­бою бі­ль­ше, ніж спо­жи­ва­є­те за­зви­чай. Її мо­ж­на з’їс­ти тро­хи, ко­ли спе­ко­т­но. Адже за та­кої по­го­ди лю­ди­ні ін­ко­ли чо­гось хо­четь­ся. А чо­го, во­на й са­ма не мо­же зро­зу­мі­ти. А спра­ва у тім, що ті­ло ви­ді­ляє сіль. Як­що ж тро­хи з’їс­ти со­лі чи ви­пи­ти во­ди, у якій во­на ро­з­чи­не­на, стає кра­ще, я це вже на со­бі пе­ре­ві­рив.

Ка­ву та ка­ші ма­н­д­рі­в­ник го­тує у до­ро­зі са­мо­с­тій­но, під час так зва­них «ві­д­по­чи­н­ко­вих при­ва­лів, сто­я­нок». Із со­бою во­зить не­ве­ли­кий при­мус.

– Це ду­же зру­ч­но, я мо­жу ка­ву со­бі при­го­ту­ва­ти прак­ти­ч­но на ко­ж­но­му кро­ці, – усмі­ха­єть­ся чо­ло­вік. – При­мус (та­га­нок) «все­ї­д­ний», йо­го за­пра­в­ля­ють із ба­ло­на (гас, бе­н­зин).

Обо­в’я­з­ко­во в ар­се­на­лі ве­ло­си­пе­ди­с­та має бу­ти ап­те­ч­ка.

– Най­го­ло­в­ні­ше, що слід узя­ти з со­бою у до­ро­гу – йод, – ро­з­по­ві­дає пан Ві­к­тор. – Я зма­щу­вав ним но­ги, щоб не пі­д­че­пи­ти яко­їсь ін­фе­к­ції, адже від по­с­тій­но­го кру­тін­ня пе­да­лей, во­ни ду­же пі­т­ні­ли. Пе­ре­ва­ж­но в до­ро­зі стра­ж­да­ли па­ль­ці ніг, адже на них усе на­ва­н­та­жен­ня йде.

– Пе­р­ший день ми­нає, ска­жі­мо так, «під кай­фом»: сво­бо­да, ві­тер в об­лич­чя, ти їдеш, ро­з­г­ля­да­єш кра­су на­вко­ло, – ка­же ма­н­д­рі­в­ник. – Та ро­з­с­ла­б­ля­ти­ся не мо­ж­на, ру­ха­ти­ся лі­п­ше у си­г­на­ль­но­му жи­ле­ті. Бо во­дії мо­жуть про­с­то не по­мі­ти­ти. За весь час по­ї­з­д­ки но­ги не бо­лі­ли, ли­ше мі­зи­н­ці (бо на­тер) і «п’я­та то­ч­ка». Го­ло­в­не – не взу­ва­ти у до­ро­гу но­ве, не­роз­то­п­та­не взут­тя. В ін­ак­шо­му ра­зі на­те­р­ті но­ги га­ра­н­то­ва­ні. Мо­ж­на при­д­ба­ти спе­ці­а­ль­не ве­ло­в­зут­тя, кро­со­ве. У та­ко­му жо­р­с­т­ка пі­дош­ва, і но­зі бу­де ле­г­ше. А най­ва­ж­че – їха­ти дру­го­го дня, са­ме то­ді най­бі­ль­ше ві­д­чу­ва­ють­ся вто­ма і на­ва­н­та­жен­ня. Бо­лять м’я­зи і пле­чі, і як­що се­бе не ко­н­т­ро­лю­ва­ти, то не­ймо­ві­р­но бо­лі­ти­муть но­ги. То­му час від ча­су тре­ба ро­би­ти не­ве­ли­кі зу­пи­н­ки, від­по­чи­ва­ти.

Під фо­то або пла­ш­ка: У Кур­сь­кій об­ла­с­ті за­блу­кав у по­лях. Знай­шов мі­с­ци­ну, ду­бо­вий гай, де не бу­ло жо­д­ної жи­вої ду­ші. Там ві­д­чув, як по­ді­ли­в­ся чо­ло­вік, та­кий ду­ше­в­ний спо­кій, яко­го не ві­д­чу­вав ра­ні­ше ні­ко­ли й ні­де.

Під фо­то чи пла­ш­ка: У до­ро­зі слу­хає ри­т­мі­ч­ні ме­ло­дії 70-80 ро­ків. Ка­же, та­ка му­зи­ка по­ве­р­тає у ди­тин­с­т­во, в юність.

Топ за­бо­бо­нів ве­ло­си­пе­ди­с­та-­ма­н­д­рі­в­ни­ка

– У до­ро­зі кра­ще сто­ро­ни­ти­ся лю­дей. При­мі­ром, за­йшов у ма­га­зин, ку­пив що по­т­рі­б­но, ві­дій­шов убік, по­їв на при­ро­ді, де ні­ко­го не­має, – ді­лить­ся ве­ло­си­пе­д­ни­ми за­бо­бо­на­ми Ві­к­тор. – Адже ці­ка­вих чи­ма­ло, тих, хто пи­тає ба­га­то зай­во­го, теж ба­га­то. Най­більш не­бе­з­пе­ч­ні мі­с­ци­ни – при­ко­р­дон­ні ра­йо­ни. Там ау­ра на­пру­же­на. Не мо­ж­на до­ла­ти ко­р­дон уве­че­рі, кра­ще ро­би­ти це у пе­р­шій по­ло­ви­ні дня. На без­лю­д­них ми­т­них пу­н­к­тах теж не слід пе­ре­хо­ди­ти. Мо­жуть бу­ти не­пе­ред­ба­чу­ва­ні си­ту­а­ції. Ме­ні ста­ви­ли ду­же ба­га­то пи­тань на укра­ї­н­сь­кій і ро­сій­сь­кій ми­т­ни­цях. Ро­з­пи­ту­ва­ли чо­мусь про ва­р­тість ве­ло­си­пе­да, це не спо­до­ба­ло­ся ме­ні.

У Зе­ле­но­гра­ді пра­цює з хво­ри­ми ді­ть­ми.

– Це шко­ля­рі з рі­з­ни­ми за­хво­рю­ван­ня­ми, се­ред яких ДЦП, гі­пе­ра­к­ти­в­ність, не­гли­бо­кі по­ру­шен­ня пси­хі­ки, – по­яс­нює вчи­тель. – Якось уч­ням-­де­ся­ти­к­ла­с­ни­кам хтось ро­з­по­вів, що да­ле­ко­го 1993 ро­ку я їз­див на ве­ло­си­пе­ді до ро­ди­чів у Пол­та­ву. Пи­та­ють у ме­не, чи пра­в­да це. Ка­жу, що так. То­му го­ло­в­на ме­та цьо­го­рі­ч­ної по­ї­з­д­ки – пе­ре­ко­на­ти хво­рих ді­тей, що во­ни мо­жуть не­зду­жа­ти ли­ше до 11 кла­су. Ка­жу уч­ням: пі­с­ля за­кін­чен­ня шко­ли ви ні­ко­му не ска­же­те, що хво­рі, бо не ві­зь­муть на ро­бо­ту. Адже не­здо­ро­ва лю­ди­на ні­ко­му не по­т­рі­б­на. Хо­чу да­ти шко­ля­рам ма­те­рі­ал для ро­з­ду­мів. До ре­чі, один мій ко­ле­га у шко­лі че­рез по­с­тій­ні ро­з­мо­ви про ве­ло­по­до­ро­жі по­чав їз­ди­ти на ро­бо­ту ве­ло­си­пе­дом. Мі­с­то Зе­ле­но­град ро­з­та­шо­ва­не май­же за 40 кі­ло­ме­т­рів від Мо­с­к­ви, це ча­с­ти­на сто­ли­ці Ро­сій­сь­кої Фе­де­ра­ції.

Незабаром чекайте на сайті есклюзивний відеощоденник велосипедиста.

Читайте:

У полтавському велозаїзді візьме участь спортсмен із Кувейту