Газовик Микола Оніпко в неділю та на свята перетворюється на дзвонаря

Новини
Ольга Правденко12 вересня 2013 о 16:00926 Kolo.poltava.ua (Новини Полтави) Полтава, вул. Фрунзе, 65 +380532613245
Дзвонарі Свято-Миколаївської церкви Микола Кострикін (зліва) та Микола ОніпкоЦерковний дзвін здавна супроводжує життя людей. Він скликає вірян на богослужіння, сповіщає про радість свята, та про сум за померлим.


Нині церковний передзвін, як і сотні років тому, притягує людей до себе, як магніт. Послухати його йдуть до храму постійні прихожани й ті, хто вірить у Творця десь глибоко в душі. Між тим урочисті звуки, що лунають із дзвіниці, творять вправні руки натхненних дзвонарів. Про чоловіка з Диканьки, який уже понад 20 років не уявляє свого життя без дзвіниці, читайте далі.

Микола Оніпко газовик за професією і дзвонар за покликанням душі. Мистецтво церковного передзвону чоловік почав опановувати 23 роки тому, усьому вчився самостійно. Досягти чистого мелодійного звучання допомогла копітка праця та істинна віра в Господа. Канонічному ж дзвону, а він буває задзвінний, піддзвінний, благовіст, похоронний та інший, Миколу Даниловича навчив Володимир Петровський, із Росії, колишній джазовий музикант, а нині професійний дзвонар.

Читайте також: Фестиваль дзвонарів під Полтавою: довжелезні черги і ярмарок біля храму (фото)

Колишній барабанщик став дзвонарем

Чоловік каже, що віру в Бога, трепетне ставлення до церкви та православ’я в ньому виховала бабуся. Вона щодня не словами, а добрими ділами проявляла любов до Всевишнього та ближнього. Бабуся прокидалася та лягала спати з молитвою, завжди дякувала Богу за хліб насущний. По можливості, адже часи були радянські, церкви в Диканьці не було, ходила до храму в сусідні Великі Будища. Удома на стіні висіли ікони.

– 1990 року я познайомився з отцем Василієм, настоятелем Свято-Миколаївського храму. Перша зустріч була випадковою, побачив його на вулиці у вбранні священнослужителя і підійшов попросити благословення. Через деякий час ми побачилися в автобусі, він до мене перший озвався і запросив до церкви, – розповідає Микола Оніпко. – Отець Василій став моїм духовним наставником, знаю його вже понад 20 років і з упевненістю можу сказати, що таких, як він, духовно сильних й істинно віруючих священиків бачив небагато.

До церкви Оніпки почали ходити всією родиною. А згодом Микола Данилович спробував себе у дзвонарському мистецтві. Адже відчуття ритму в нього вроджене, раніше був барабанщиком, в армії грав на ударних інструментах. Сприяв цьому й випадок – у Свято-Миколаївській церкві не було дзвонаря. Проте довго не наважувався ступити на дзвіницю, хоча вивчав по телевізору, читав журнали та відвідував монастирі, щоб поглянути, як дзвонять досвідчені майстри. Перебороти нерішучість допомогла дружина.

– Коли не було кому дзвонити в церкві, я в нього запитала, чому той музичний талант, який дав Бог, він зариває в землю? У Біблії написано, що свій талант треба розвивати, зрештою, він наважився і спробував подзвонити. І з Божою допомогою нього все вийшло, – додала дружина Алла Володимирівна.

Дзвони підвішуються на особливій вежі, яка називається дзвіницею і будується перед входом до храму чи поряд із ним.

Навчив мистецтву церковного передзвону доньку та дружину

Перед тим як ступити на дзвіницю, Микола Оніпко читає покаянну молитву, обов’язково хреститься. Дзвін у вправних руках чоловіка перетворюється на тонкий мелодійний інструмент, чарівна музика якого не просто кличе на ранкову, вечірню чи святкову службу, а захоплює, від неї стає сонячно, радісно, душа немов зцілюється. Недарма ж кажуть, що під звук церковних дзвонів на людей сходить Божа благодать, а хворі часто припиняють нездужати. Та й самого дзвонаря, коли він б’є в освячений дзвін, охоплює особливе піднесення.

– На жаль, дзвонити щодня не маю змоги, бо працюю, відтак церковний дзвін у моїх руках лунає в суботу ввечері, у неділю та на святкових службах. Іноді дзвоню в парі з донькою Іриною, яка з дитинства ходила зі мною не лише до церкви, а й на дзвіницю. Тож не дивно, що з часом попросила спробувати подзвонити. Зараз донька робить це  навіть краще за мене, – каже Микола Данилович. – А от у старшої доньки Ольги такої тяги і вміння, як у молодшої, немає, тому після кількох спроб не захотіла опановувати дзвонарську майстерність. Час від часу моїм партнером на дзвіниці стає дружина, у неї теж непогано виходить, а ще вона співає в церковному хорі.

Нині Микола Данилович продовжує вдосконалювати своє вміння, читає професійну літературу з канонічного дзвону, шукає інформацію про це мистецтво в Інтернеті та продовжує радувати прихожан Свято-Миколаївської церкви у Диканьці чарівним передзвоном.

Церковною мовою дзвін називається «кампан» – від назви римської провінції Кампанії, де з міді було вилито перші дзвони. Дзвонами скликали народ на віче, указували шлях подорожнім, які заблукали в негоду, закликали людей на захист Вітчизни, повідомляли про перемогу.

ДОВІДКА «КОЛА» У Київській Русі дзвони з’явилися через кілька десятиліть після прийняття християнства князем Володимиром, наприкінці Х століття. При храмах спочатку було небагато дзвонів, по 2-3 штуки. Але з XV століття, коли на Русі, а згодом у Росії, почали будувати  ливарні заводи, майстри навчилися виготовляти великі за розмірами дзвони.

До теми: Під Полтавою на фестивалі зберуться дзвонарі з трьох країн

Позначення:

Категорії:

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter