Хірург Микола Гриценко колекцію ламп та ліхтарів мріє подарувати Полтаві

Микола Гриценко – хірург і колекціонер

Та мало хто знає, що від нелегких робочих буднів лікаря рятує хобі: три роки тому в його кабінеті оселилась колекція старовинних ламп та ліхтарів. Нині вона поповнюється, а байдужих, які б бачили її і не дивувались, немає.

Із чого розпочалось хобі та історії деяких винаходів людства, які є в колекції Миколи Івановича, лікар розповів журналісту «Кола».

– Як багато чого в житті, захоплення моє почалось випадково, – каже Микола Гриценко. – Мені до рук потрапила гасова лампа, я відчув запах гасу. А цей запах – спомин про дитинство. Коли ходив до школи, у селі Покровська Багачка Хорольського району, до 5 класу вчився при гасовій лампі. Навіть так, у нас доти була маленька лампа, бо гас коштував хоч і копійки, але навіть це було не по кишені, ці копійки зароблялись тяжкою працею. А потім з’явилася більша лампа. Боже, як вона світила, в усій оселі було видно! Коли в селі з’явилися струм і світло в хатах, то це була революція! А доти в Покровській Багачці користувались, як і в багатьох селах України, лампами з гасом. Це перша причина.

Загалом, цих причин, які надихнули хірурга на колекціонування, чотири.

– Друга – я у Львові колись потрапив до кафе «Гасова лямпа» на вулиці Вірменській. На прикладі колекції в цьому закладі побачив, як еволюціонувала лампа. Вона не така давня, до речі. Їй більше 100 років. Винахідник – Ігнатій Лукасевич, він у Галичині 1853 року винайшов гасову лампу. Це був іще один поштовх до мого захоплення, – ділиться полтавець.

Довідка «Кола»

Ігнатій Лукасевич – винахідник гасової лампи. Такі марки Гриценку дарують друзі

Ігнатій Лукасевич – фармацевт, хімік-технолог, бізнесмен, винахідник гасової лампи і насамперед батько нафтової промисловості.1853-го перша лампа освічувала вітрину аптеки «Під золотою зіркою» у Львові. Того ж року хірург львівського міського госпіталю Заорський зробив першу термінову нічну операцію пацієнтові Владиславу Холєцкому завдяки гасовим лампам (uk.wikipedia.org).

А от до того, аби знатись на ліхтарях і також захопитись цими освітлювальними приладами, у Миколи Івановича також є своя історія з юності. Хто б міг подумати, що студент медінституту з Полтавщини об’їздив ледь не половину СРСР?

– Тож, по-третє, коли був студентом, улітку я працював провідником на залізниці, – каже лікар. – Їздив ледь не по всьому СРСР. На літніх канікулах треба було заробити, бо мама з нами двома (ще сестра – авт.) залишилась рано вдовою. Я взяв на себе роль годувальника, уже в 11 років довелось подорослішати. Тож студентом, аби заробити копійку, пішов ще й на курси провідників, закінчив їх і так працював два літа. Був у Москві, Барнаулі, Санкт-Петербурзі (тоді Ленінград – авт.), Криму, Західній Україні… Тому чимала увага в моїй колекції приділена залізничним ліхтарям. Верхня поличка – то всі залізничні. У мене є ще чотири дуже великі, але вони у гаражі, тут їх ставити нікуди, надто масивні.

Ліхтарі різного призначення, серед них і залізничні

Є серед експонатів Миколи Івановича і шахтарські ліхтарі. І недарма: колись потрапив йому до рук такий освітлювальний прилад – це і стало четвертою причиною його захоплення.

Безпечні шахтарські ліхтарі, що сповіщали про рівень метану. Бирки, що над ними, повідомляли, хто спустився в шахту

– Шахтарський ліхтар у такому вигляді, який ви бачите в мене на полицях, гасовий, його винайшов Гемфрі Деві (1815 р.), який був і винахідником закису азоту, який донині використовують у медицині. За винахід шахтарського ліхтаря королева Англії подарувала йому титул барона. Адже цей освітлювальний прилад рятував тисячі шахтарських життів. Із ним можна було спускатись у шахту, де був метан, і полум’я не контактувало з газом, тож не виникало вибуху. Ліхтар був безпечним (слугував індикатором рівня метану). Доти користувались ліхтарями із відкритим полум’ям, а шахтарі гинули, коли спускались у шахту з високим умістом метану, адже ставався вибух, – розповідає колекціонер.

Між іншим, у шахту, щоб виявити, чи є там метан, у давнину шахтарі брали з собою канарку. Доки канарка співала – добувати вугілля безпечно. Тільки перестала, варто тікати, бо з’явився метан.

Англійський ліхтар швидко запозичили в Німеччині, потім його почали застосовувати в Росії. А в Україні, у Харкові, був завод «Свет шахтаря», де до 50-их років минулого століття виготовляли освітлювальні прилади, які винайшли в Англії, аж поки з’явились ліхтарі акумуляторні. Вони вже використовувались у шахтах, у горах тощо.

До речі, Віктор Батієнко прославив Полтаву скрипкою із сірників.

Любить давати друге життя речам із «блошиного» ринку

Оскільки Микола Гриценко рано залишився без батька, то довелося багато чого чоловічого навчитись у дитинстві.

– Якось розбив скло в шафі у класі, тож удома вчився, як його вирізати і засклити, і самостійно ремонтував потім ту шафу, – згадує лікар. – Багато чого по господарству довелось робити з юних літ, а в селі ж, знаєте, роботи завжди вистачає.

Нині навички знадобились і в повсякденні (у під’їзді биті шибки хірург самостійно міняє на нові), і у хобі: знаходить часом на «блошиних» ринках частини ліхтарів чи гасових ламп і дає їм нове життя. Там скло треба замінити, там до блиску натерти і пофарбувати, там іржу прибрати й оновити. Словом, як хірург Микола Іванович вправно володіє скальпелем і голкою, аби рятувати людські життя, а як колекціонер – усіма іншими навичками, аби відновлювати експонати і давати друге життя освітлювальним приладам.

Колекціонер показує саморобний каганець, яким солдати освітлювали бліндажі у Другу світову

Людям екстремальних професій пасують спокійні хобі

У родині Гриценків ніхто не розділяє захоплення Миколи Івановича освітлювальними приладами. Син (теж хірург) і дружина (терапевт) мають інші хобі. Приміром, син Євгеній займається кіокушин-карате. А от глава родини вважає, що люди екстремальних професій, і хірурги серед них, мають відпочивати спокійно, а відволікатись лікарю Гриценку допомагає його хобі.

– Спочатку дружина сердилась, вона до мене говорить, а я відмовчуюсь, – ділиться Микола Іванович. – Я тим часом перебираю або монети (нумізматика – ще одне захоплення лікаря), або «граюсь» із лампами, реставруючи їх. Потім дружина зрозуміла: то я так заспокоюю нерви, аби не відповісти зопалу.

Полиці для своїх експонатів у робочому кабінеті також лікар змайстрував самотужки.

Більшість зі свого «багатства» Микола Іванович купує, чимало подарованого. Привозить із різних країн, де буває. Є тут і ліхтарі зі Шрі-Ланки, Швеції, Німеччини, Польщі…

– Одну з перших, оту під абажуром у кутку, мені подарував сусід у рідному селі. Зайшов я до нього, а він зібрався викидати, тож я попросив та так і забрав, – згадує полтавець.

Та, що під абажуром, пішла б на смітник, аби не Микола Іванович

Є також експонати різних часів: сучасніші уживаються на полицях із тими, яким більше 200 років. Лампи різних часів і для різних людей, деяким кілька століть – масляні освітлювали будинки багатіїв, мають гарне оздоблення. Туди вставлявся ґніт, заливалась олія. Є і такі, що були доступні простому люду.

– А ось такі ліхтарі давали світло і тепло в бліндажах радянських бійців у часи Другої світової війни, – розповідає лікар. – Їх можна побачити у фільмах про війну. А он німецькі, якими освітлювали свої схованки фашисти.

Про кожен експонат Микола Іванович дізнавався в Інтернеті чи з книг. Приміром, друзі подарували видання про лампи. Там є й ті експонати, про які мріє хірург. Він, як екскурсовод, може годинами розповідати про такі потрібні для людини пристосування й винаходи.

Свою колекцію Микола Гриценко має намір колись подарувати місту.

– Якщо колись знайдеться місце для моїх експонатів у краєзнавчому музеї й буде ласка міста, то я подарую те, що збираю роками, Полтаві, – каже лікар.

Дивіться фото музейної кімнати в кабінеті

– Моя колекція називається корисною: якщо в лікарні не буде світла, то експонати зможуть дати світло всій дитячій лікарні.

Колись лікарю-початківцю Гриценку та його колезі в обласній лікарні довелось закінчувати операцію при сірниках. Це було у 80-х.

– Світло зникло, а на столі оперуємо пацієнта, операцію саме закінчували. Тож підпалювали сірники і так завершили справу, іншого виходу не було.

Наступного дня про те, що в лікарні немає автономного освітлення й можуть трапитись такі випадки, дізнались у «верхах». Всі отримали прочухана, і лікарня обзавелась усім своїм – аварійним освітленням. Нині в медзакладі є аварійне освітлення на випадок вимкнення світла.

Довідка «Кола»

Микола Гриценко – заслужений лікар України, завідувач хірургічного відділення дитячої міської клінічної лікарні, обласний дитячий хірург.

До теми: полтавець зібрав більше 170 мобілок для власної колекції.