Медохронал або Ще раз про кінець світу
фото www.wallsave.comЦя причіплива рекламна фраза так набридла, дзижчала у голові, як голодна оса над медом. Здавалося, що вона приліпилася до мізків і муляла в голові: "Без медохроналу не починати. Без медохроналу не починати. Без медохроналу не починати." І тут же перед очима поставав червоний чоловічок з квадратною головою, якого трясло від похмільного синдрому.
Льонька відчував себе зомбованим кроликом, втомленим від нескінченних повторів реклами. А інші думки вклякли, як заморожені, навіть про щось необхідне, як от, що би то собі загріти на сніданок – навіть про таке нічого не думалося. Підійшов до холодильника. "Без медохроналу не починати. " Відкрив дверцята ."Без медохроналу не починати." Узяв до рук миску з варениками. "Без медохроналу не починати".
- О, Господи! – вигукнув роздратований чоловік, - коли ж ця кара скінчиться?
- Що ти там вигукуєш? – обізвалася з кімнати дружина Оксана.
- Та задовбала мене ця реклама! Що починати? Чого починати? Який медохронал?
- В аптеці ліки такі продають, антипохмільні – спокійним голосом відповіла дружина.
- Так не можна ж стільки повторювати дурниці. Кожне слово має означати щось важливе. Слово сказане – втілюється. А тут причепилася якась дурня, я що, тепер аптеку маю відкривати?
- Ну, ну, Льоньчику, не нервуйся. Все буде добре.
- Ага, повіриш тут у все сказане – взагалі з глузду з׳їдеш. Ті про кінець світу торочать, ті про медохронал, ті про горілку. Вимкни те базікало.
Щоб не дратувати чоловіка, Оксана вимкнула телевізор, який ось уже весь грудень був переповнений рекламами алкоголю і засобів для подоплання посталкогольних наслідків. Чомусь кінець року став усесвітнім авралом, складалося враження, що ніхто з людей нічого не встигає, усі намагаються щось закінчити, доробити, а тому нервують, дратуються. А телереклама у короткі зимові вечори солодким голосом кличе то поніжитись у хвилях п׳яного забуття, то врятуватися на другий ранок, відмиваючи з себе ті п׳яні хвилі. І понад усіма цими голосами – тривожні очі телеведучих, поради психологів, астрологів, банкірів та юристів, які намагаються дати відповідь на одне-єдине питання:"Чи буде кінець світу?" Згадали Нострадамуса, і древні письмена майя, згадали єгипетських жерців та східні учення, згадали навіть таке, чого іще взагалі не було, але всі були переконані – щось таке глобально-космічне відбудеться, якоїсь капітальної світової зміни не оминути.
Настав цей день - 25 грудня 2012 року. Католицьке Різдво, яке відзначала більша частина світу. Похмурий і малосніжний день. І нічого особливого. Люди, як звикло, у Львові, ішли до Катедри на богослужіння, потім, урочисті і святкові, неквапно чимчикували до своїх домівок. Місто жило, як добре відлагоджений годинник, розмірене тими самими клопотами та сподіваннями, тільки нервовість людей трохи більше електризувала повітря. Вечір засвітив ліхтарі на проспекті Свободи, засяяли у вечірній підсвітці величні храми у центрі міста, ожили в кольорових вогнях ангели на їхніх фасадах. І майже ніхто не помітив помежи вечірнього сяйва , що над самим куполом Катедри з׳явилася ... золота райдуга! Вона тонким золотим обручиком горіла високо у небі, охоплюючи просторінь майже від небокраю до небокраю. Люди, які снували по вузеньких львівських вулицях, навіть не могли побачити її, бо стіни сусідніх будинків заступали цю красу.
Будинок, у якому жив Льонька, стояв майже біля підніжжя Високого Замку, і краєвиди з вікна будинку були особливою гордістю і втіхою усієї його сім'ї. Увесь центр як на долоні, і неба так багато, що хотілося літати над рідним містом від захоплення.
Цього вечора Льонька вийшов покурити на балкон – і аж цигарка випала йому з роззявленого рота. Золотою короною над містом сяяла Катедра, Домінікани – увесь старовинний центр міста був охоплений у величезну небесну обручку із зоряного золота!
"Оксано, діти, йдіть подивіться!" – Льонька кинувся до кімнати. Уся сім׳я зчудовано спостерігала небесне диво. За кілька хвилин годинник на Ратуші пробамкав дванадцяту годину, і золота райдуга після останнього удару трохи поблідла, пригасла, і поступово розчинилася у повітрі, наче її і не було.
"Оце так – замість каменюки на голову – золоту корону містові небо подарувало,"- втішено подумав Льонька.
Наступного дня усі тільки про чудесне сяйво говорили, проте ніяких глобальних змін у світі так і не ставалося. Побігли січневі дні, зимні і засніжені, переколядували свята, понаїдалися люди пампухів та шинки – і далі за роботу.
Якось раптово помер сусід, "алканавт" Сєрьога, ще молодий, сорокалітній, та вже затятий алкоголік. Після Нового року якось так швидко , на очах, став чорніти – ні, коричневіти, наче на морях відпочивав, а потім раз - і не прокинувся після чергової пиятики.
Льонці – на роботі його поважно кликали Леонідом Степановичом – довелося реєструвати його смерть, адже працював він у міському РАГСІ, і саме у відділі реєстрації смертей. Щоразу дивувався – як багато людей помирає саме перед великими релігійними святами – перед Різдвом чи перед Паскою, наче небо відкрите й амністію усім грішникам оголошують, а добрих людей – то відразу в ангели беруть.
На дев׳ять днів пішли з дружиною до церкви пом׳янути грішну душу. На службу Божу посходилися і колишні приятелі Сєрьоги, "колєги"-пияки. Стоячи іще на подвір׳ї храму, Льонка зауважив – вони теж стали усі як один засмаглі, хто більше, хто менше, а деякі геть темно-коричневі, як негри..."Хроніки!" – проповзла понад бровами зневажлива думка, а слідом за нею, як Пилип з конопель, вискочило оте передноворічне нав׳язливе "без медохроналу не починати".
"Тю ти,"- аж сплюнув спересердя Льонька, - "диви, як вчепилося."
Незабаром довелося Леоніду Степановичу – один по одному – реєструвати відхід до приятеля на тамтой світ і тих "колєгів" Сєрьоги. Вже бриніло повітря літом, а стемнілих людей ставало все більше і більше, хоч лили дощі і засмагати не було де. На початку вересня Льоньці на роботі додали у штат іще одну молоденьку дівчину в допомогу, бо щодня кількість померлих стрімко зростала. В міській раді уже поставили питання про відкриття нового кладовища та побудову крематорію – люди помирали з такою інтенсивністю, з якою лилася горілка до їхньої горлянки. Це зауважили всі, кидали пити і навіть пригублювати спиртне, і тільки затяті алкоголіки не могли відмовитися від улюбленої випивки. Жінки шторцували своїх чоловіків, аби ті не пили, бо дітей посиротять, вантажники журилися – чим зняти стрес після тяжкого дня, продавці на базарах теж гризлися, чим загрітися в лютий мороз чи під дощем на вікритій ятці... Як же багато значив алкоголь для всіх і кожного!
Завмирала торгівля, розорялися заводи по виробництву оковитої, люди стали боятися вживати навіть ліки на спиртовій основі, навіть протирати спиртом шкіру перед уколом – боялися. Медицина геть пропадала, адже на медичному спирту трималася більша частина усіх процедур, готувалися ліки та дезинфікувалися поверхні.
Перелякані люди металися в пошуках рятунку. Стали помирати і ті, хто не вживав алкоголю. Померла інша сусідка Льоньки, старенька пані Ядзя, від гострого язика якої потерпали усі мешканці, бо так уміла дошкулити-впекти словом. Після чергової сварки із елктриком ЖЕКу, затихла на три дні. Довелося аж двері виламувати, аби зайти до хати покійної. Коричнева, як руки після молодих горіхів, лежала успокоєна і легка на своєму дивані.
Потемнів на виду і лихий на слово Оксанин начальник, і його водій, який дуже любив присолити мову матом, і задрісна спвіробітниця Галя, якій завжди хтось у чомусь був винен. Починалася тиха паніка. Усі згадали про обіцяний кінець світу, хоч він уже розтягнувся майже на цілий рік. Але чим більше металися та нервувалися люди, тим швидше ота зловісна засмага чіплялася до їхнього тіла, хоч горілки могли і не пити.
Оксана знала, що Леонід Степанович у неї чоловік надійний, під страшну заразу не попаде, і діточки жебоніли, як ластівочки коло матусі. Проте серце її таки потерпало - за брата, який жив на Волині, бо ж Сашко пив, скільки ставало здоров׳я, а здоров׳я у нього було на трьох. Жінка його покинула через горілку, то він знайшов собі іншу, до пари, яка вже разом із ним пропивала останнє майно, що було у хаті. "Пропаде, як не стримати, пропаде!" – журилася Оксана.А тут от – ще одна гризота дивна – Оксана нещодавно помітила і у себе на долонях оту страшну засмагу. "Ой, Господи, а мене за що? " – настрашилася жінка, молилася перед образами, плакала і каялася перед Господом... На ранок руки наче стали світліші. День пробіг у метушні і клопотах на роботі, але тривога таки не покидала її. До вечора засмага знову стала проступати на її руках.
"Тьоть Тань, добрго дня! То я, Оксана зі Льовва. Як ви там поживаєте? Живі, здорові? Як там наш Сашко?" – Оксана таки не витримала та й подзвонила маминій сестрі на Волинь, аби хоч щось дізнатися. Тітка Таня якось так загадково відповіла, що Оксана нічого не зрозуміла. Добре у них чи зле? І що це таке – каже, що Сашка лікують, але не вдома і не в лікарні. "Тьоть Тань, та у мене біда так само" – розплакалася, хлипала, розказувла про засмагу на руках, про те, як молилася, і наче попустило, але знову повернулося до неї те коричневіння.
"Так, не реви, бери відпустку за свій рахунок і їдь сюди на тиждень.. Я тобі поможу. Дітям скажи, що їдеш у відрядження. Аби були спокійні. І Льонці нічо не кажи. Все. Чула?"
Так довго повзе ця електричка... Скільки можна зупинятися? Просто коло кожного стовпа! І навіть поговорити нема з ким, аби дорога швидше збігла...
Жінка нудилася у напівпорожньому вагоні. Дорога до села і бажаного порятунку була нестерпно довгою, хоч насправді пробігло кілька годин.
Тітка Таня зустріла її прискіпливим поглядом, стала якоюсь іншою. Дивилася на Оксану, наче всередину заглядала. Трохи не по собі стало їй від такого оцінювання.
- Готова? Як думаєш, чого тебе цьма вчепилася. – тітка дивну хворобу називала тільки цьмою.
- Я не знаю.Я ж горілки не п׳ю, он кефір пила, і йогурт, а кажуть, у ньому теж є алкоголь...
Тітка на такі здогадки тільки весело розреготалася.
- Ой, дитино-дитино, що тобі у голову лізе, ти так нічого і не зрозуміла.
І повела Оксану через іще засніжені городи до старої дідової хати, що стояла геть на краю села. Та двері до хати чомусь не відмикала, а повела за хату, туди, де колись був дідів погріб. Замість погреба тепер височів акуратний будиночок без вікон, із широкими, як до гаражу, дверима, і скляним дахом. Увійшли через широкий тамбур досередини. І тут Оксана ... потрапила у літо! Усередині будиночка стояли вулики. Надворі лютував мороз, таки ж лютий за календарем, а тут було тихо і тепло, пахло липовим цвітом, п'янким і медовим, гуділи бджоли...
Оксана на мить зупинилася, вдихнувши густого аромату, аж похитнулася, але тітка смикнула її за рукав, мовляв, ходімо, ми ще не прийшли. Під задньою стінкою будиночка - сходи донизу. Стали спукатися у напівтемряві, таки доволі довго, поки не потрапили у досить прохолоднийі так само напівтемний підземний зал. І тут Оксана просто оніміла.
Увесь простір підземного сховища був заставлений шестигранними дерев׳яними піддонами, наче то були велетенські бджолині стільники. Але найдивніше було те, що у кожному з них, мов немовлятко у материнському лоні, лежала людина – чоловіки, жінки, їх було досить багато, всі вони були по-різному, але таки засмаглі. Оксана чхнула. У повітрі, крізь медовий аромат, чувся і міцний дух хрону, аж запекло в очах. Тітка Таня лише посміхнулася:
- Ото, диви яка у нас лікарня.
- Оце – лікарня? Та я певно сплю. А чим же лікуєте? Хроном?
- І хроном, і медом, і часником, і всім, що земля дарує.
- І що, помагає?
- А у нас в селі ніхто не вмер за останні півроку.
- Отако? Та Льонька мій замучився уже на роботі, так люди мруть, не встигає реєструвати усіх.
- Бо ви там у Львові хоч і мудрі, але таки трохи дурні. Від землі далеко, від природи. Газами дихаєте і в мурах сидите.
- Ой, та ні, ми в Карпати їздили з дітьми на зимові канікули. І літом на село до Льоньчиних батьків на тиждень малих закинули.
- Отож – їздили. А тут щодня треба бути! Добре, побачила – ходімо далі.
Перейшли до іншого залу, який був уже набагато яскравіше освітлений, тепліший.
На стелі сяяв образ Христа. Саме сяяв. Було таке враження, що промені світла ідуть просто від його лику до самого серця. Розчулена Оксана мимоволі перехрестилася і впала на коліна. Тітка Таня також клякнула поруч з нею. Після молитви обидві підвелися, тихо почали підійматися сходами догори. Оксана, спантеличена і збентежена, йшла, наче крізь сон. Уже нагорі, коло вуликів, почула лоскіт на долоні, лагідно здмухнула бджілку з вказівного пальця і ... радісно скрикнула :
- Нема! Тьоть Тань, нема!!!
- Чого кричиш? Чого нема?
- Та цьми тої жахливої! Дивіться – руки чисті!
- О, бач як тебе швидко попустило!
Вечеря за гостинним столом тітки Тані стала справжнім святом. Прийшов Сашко із своєю дружиною, просвітлені і якісь начебто молодші, аніж Оксана бачила їх в останній свій приїзд. Дядько Степан, чоловік тітки Тані, неквапно розказував про свій чудодійний винахід.
- Правду кажуть – не було би щастя, так нещастя помогло. Прибігли колись до нас сусідські діти – кричать, що Сашко п׳яний у дідів погріб упав. Ричить, мичить, а вилізти звідти не може. Ну ми туди. Вхід вузький, сходи круті, як він туди падав – один Господь знає. Потовкся увесь, а наверх ми з Танею його витягти не можемо. Здоровий хлописько, два метри зросту. Таня й каже – а давай ми його тут залишимо. Трохи витверезиться, сам вилізе. А що був дуже потовчений, то я його своєю настоянкою на мертвих бджолах натер, дуже вона цілюща. А ще кашляв, уже тоді був добряче застуджений, так Таня йому зробила грічичиники із хрону. Так от, вклали ми його на дерев׳яний настил, повкривали старими ковдрами. Таня лишилася його пильнувати. І що? Знімала ті хронові гірчичники – і там - дивиться – шкіра йому побіліла. Прибігла за мною, каже – чудо! Ми тоді його цілого хроном із медом та з олією обтерли, закутали знову. Ще й часнику нарізали, довкола на тарілочках наставили. Під вечір Таня прийшла його провідали – спить Сашко, і уві сні поміхається. Так його до ранку і залишили. А на другий день – процедури повторили. Отак від великої біди знайшовся лік.
А потім Сергійко, синок, тямущий такий, я навіть не сподівався, взявся оце усе оборудувати. Він хоч комп'ютерні науки в інституті вчив, а любив мисливство, все планував мисливський відпочинковий комплекс тут у селі організувати. А коли оця оказія із Сашком приключилася, Сергійко так запалився, книжки став читав по бджолярству, про рослини цілющі, з інтернету свого щось витягував, а головне – медом і бджолами зацікавився.Я ще журився, що Сергійко ніяк моєю пасікою не цікавиться. А ти ж знаєш – у мене пасіка, я ті бджоли свої люблю, як рідних дітей. Думав, синові усі премудрості пасічника передам, візьме він у свої руки цю справу, як я постарію. Та де там! Він – рушницю до рук – і в ліс на полювання. А по тому полюванні і стала його голова боліти. Щораз гірше. А тут - вхопився за мед і оті медохоронові обгортання – попустило хлопцеві! Яка то була радість! І він у мед повірив! А ще оця реклама дурнувата " Ьез медохроналу не починати", а потім ота пошесть, що люди стали чорніти від горілки – от і придумали ми усі вкупі свій МЕДОХРОНАЛ, збудували з Божою поміччю, та й людей, хто не тямить свого рятунку, лікуємо.
- А як то – не тямить рятунку? – здивувувалася Оксана.
- Ох, яка ж ти нездогадлива, - сплеснула руками тітка Таня. – Та ти ж мудрі книжки читаєш, філософію вчила, а не зрозуміла – на людину цьма нападає, коли в неї усередині чорніє. Коли вона віру втрачає, у Бога, у саму себе. Коли допускає до себе страх і тривогу. Он ти чого чорніти стала? Тривожилася занадто! Помолилася, а тоді знову забулася, зневірилася. Знову тривога – і чорнота у серці, а тоді вже на руках.
- То у мене від тривоги? – скрикнула Оксана.
- Аякже! Бачиш, як ти там, у МЕДОХРОНАЛІ, стала молитися – випустила її із себе – от і просвітліла. То не пусті слова – в молитві людина світліє. І у любові, і у милосерді. Добро має жити у серці. Доброта і любов. Все так просто.
- А оті люди в стількниках? Як із ними? Вони ж сплять?
- Щоб людина просвітліла, треба їй серце хоча б розбудити. Ти добре сказала – сплять. В медохроновій обгортці, ще й цілющих трав багато додається.У стільникових формах, бо ж бджоли недаремно ті форми придумали, також це зцілює. Там же - алкоголіки, які самі не можуть дати собі раду. А ще й заздрісні та злісні є між ними, ті, що з чорним пігорлям – так їх називають. От вони і сплять, поки їх мед та хрін від трутизни очищає. А прокинуться – тоді їх до світлого лику можна провадити. Тоді самі мають у собі світло знайти.
- А хто той лик здогадався намалювати?
Тітка Таня із чоловіком перезирнулися, посміхнулися.
- Сам з׳явився.
- Не може бути!
- От тобі й не може бути. Як стали робити перший зал підземний, додатково ще викопали сусідню кімнату, я там хлопцям їсти давала. А як вони йшли працювати, я молилася Богу, дякувала за сина, просила помочі у такій важливій справі. Отак йшов день за днем, робота рухалася, а вже як закінчували із тим першим залом – то якраз було свято Спаса, я з церкви прийшла туди, думала ще раз поглянути на вже готове приміщення та Богу помолитися, подякувати за поміч – аж бачу – світло йде!
Тітка сяяла, мов частину світла таки і їй було передано від чарівного образу.
Оксана довго розказувала Льоньці про свою поїздку – до темної ночі. Льонька слухав уважно, перепитував, спочатку недовірливо хмикав, а потім аж притих і насторожився.
- Слухай, Оксан, а пам׳ятаєш ту дурну рекламу "Без медохроналу не починати" Згадай, коли ж вона з'явилася? Ярказ перед золотою короною на польське Різдво, пам׳ятаєш? І тоді і вся оця цьма стала з людей вилазити. І тоді твої родичі МЕДОХРОНАЛ придумали. А ти ще сперечалася – ну і що, не слухай, то просто слова. А я нервувався – слова реалізуються. Так воно і сталося. Без МЕДОХРОНАЛУ – не починати. Маю на увазі – нове життя. Після кінця світу.- Льонька щасливо усміхнувся і притулив до себе свою просвітлену половиночку.
- А я тобі казала – усе буде добре. Так і сталося. – відповіла Оксана, уже міцно цілуючи свого провидця.
