У зимовому циклі свят українців завжди особливе місце займали 3 основні – Різдво, Новий рік за старим стилем (Маланки і Василя) та Водохреще. Ці дати пов’язані багатим комплексом обрядовості, дуже схожим між собою.
– На відміну від Різдва та Хрещення, 13 і 14 січня – Маланки та Василя, а по церковному Василя – це День обрізання Господнього, не відігравали важливого значення в релігійному календарі. За старим стилем у ніч з 13 на 14 січня зустрічали Новий рік. Тому в них церковні мотиви майже непомітні. Навпаки, вони більш насичені язичницькими традиціями, – розповіла Лариса Шаповал, кандидат історичних наук, доцент, викладач етнографії Полтавського національного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка.
У Щедрий вечір пекли книші та корочуни
Вечір напередодні Нового року (13 січня) називали Щедрим або Багатим, тоді готували скоромний стіл. Кутя вважалася основною обрядовою стравою, її обов’язково ставили на покуть перед образами, там де стояв дідух, який заносили до хати ще на Різдво. При цьому говорили:
– Собі кутя на покуть, а узвар на базар.
Узвар – теж завжди був основним українським напоєм.
На святковому столі українців на Щедрий вечір завжди були пироги з сиром, м’ясом, вареники зі сметаною, гречані млинці, книші, смажене порося, ковбаси, смажені свинячі кишки тощо. Проте дозволити собі такі розкішні страви могли не всі селяни, бо більшість людей жили дуже бідно.
Батько ховався у кінці столу за наїдками, а мати питала в дітей чи бачать вони його? Діти відповідали, що ні. Тоді батько говорив:
– Дай Боже, щоб і на той рік не бачили!
Це означало, щоб такий достаток і добробут був і на наступний рік.
Нині серед усіх обрядових страв на це свято українські господині готують кутю та узвар, печуть пироги або варять вареники. Рідше готують гречаники, книші тощо.
– Раніше українці обов’язково 13 січня пекли особливий обрядовий хліб з житнього борошна – книш або пшеничного корочун (паляниця з медом). Останній був поширений на Поліссі та Західній Україні, – зазначила Лариса Іванівна.
Дівчата на Маланки щедрували лише попід вікнами, чоловіки – у хаті
– Нині велика плутанина щодо щедрування та колядування. Колядують і щедрують і на Різдво, і на Маланки, при цьому всі підряд і хлопці, і дівчата. Переважно щедрівки й колядки зараз розповідають, раніше ж їх співали, бо це різдвяно-новорічні наспіви, – наголосила Лариса Шаповал.
Етнограф Лариса Шаповал каже, що дідух був головним атрибутом в домі аж до свята ВасиляНа Маланки щедрували і колядували.
Традиція колядування і щедрування полягала в тому, що групи тільки чоловіків чи парубків заходили в кожен селянський двір, піснями славили господарів, бажали їм здоров’я, добробуту, за що отримували певну винагороду. При цьому дівчата могли лише щедрувати і тільки на Маланки, але в хату впускали лише чоловіків, дівчата ж щедрували під вікнами або у дворі.
– Щедрівки мали дуже різноманітну тематику, у них прослідковувалися мотиви створення світу, сцени мисливського життя, відображалася князівська доба давніх русичів, картини селянської праці, сімейно-побутові відносини, – каже етнограф. – На жаль, у наші дні така велика тематична різноманітність щедрівок та колядок не збереглася.
Колядували на Різдво та на Маланки, а на Василя тільки посівали. При цьому щедрували увечері, а колядували зранку до обіду. Різниця між колядками і щедрівками умовна. Основна відмінність у віці та статі людини, мелодиці. У колядках більше біблейського змісту, а в щедрівках – світського.
До речі, колядування – це не запозичений, а автохтонний (місцевий) звичай, виключно український.
Колядники об’єднувалися у гурти або ватаги за територіальним принципом. У ватазі обов’язково були «береза» – найкращий виконавець і знавець колядок та міхоноша, носив зібрані в ході ритуалу продукти. Із XVII століття в містах, а згодом в селах, почали носити «звізду» (зірку) – християнський символ. Робили її з решета, обклеювали фольгою та кольоровим папером, оздоблювали стрічками та китицями. Вона мала 5, 6, 9, 10 або 12 кутів («ріг»).
– На Західній Україні колядники носили із собою вертеп – лялькову скриньку і зображували сцени з життя Ісуса. У нас же вертеп використовували рідко, переважно театралізоване дійство влаштовували люди, які володіли артистичними здібностями , виступали на ярмарках, – каже Лариса Шаповал.
Загалом на Маланки та Василя було дуже багато різноманітних звичаїв та ритуалів. Наприклад, на Маланки, вперше запрягали молодих коней та волів. Звісно, що зараз такого не роблять, бо цієї худоби в селян майже немає. Був на Маланки і дикий звичай – ловили горобців та спалювали їх у вогні. Попіл, що залишився разом з насінням весною кидали в землю, щоб горобці не викльовували («випивали») соняшники.
На Маланки та Василя, перевдягалися, танцювали, посівали та ворожили
– Також на Маланки існували календарні обходи за участю масок «Коза» та «Маланка». Вони мали свій обрядовий сценарій, пісенний і музичний репертуар, територію побутування. Окремо існували маска, обряд та ритуал Маланки і Кози, – акцентує Лариса Шаповал. – Маска «Коза» була пов’язана з язичницькими часами, нею вшановували тварин. А обряд водіння кози був ритуальним дійством. Тут зливалися, спів, магія, музика, танці. У костюм кози – вивернутий кожух, одягався парубок, у руках носив вирізане з дерева примітивне опудало тварини, голова якої мала нижню рухому щелепу. Дуже часто з козою ходив «кіт» – людина, яка носила міх для подарунків. У ритуальному обході виступали також «дід», «баба», «єврей», «циган», «лікар», «козак», «гончарі», «юристи». Після Другої світової війни обряд «Коза» втратив свою первісну магічну функцію і трансорфмувався у ритуал, театралізоване дійство. У кожній хаті розігрували виставу, обіцяючи господарям щастя і добробуту. У наш час цей обряд і саме театралізоване дійство не збереглося. Зрідка його відтворюють лише спеціальні театралізовані гурти.
Щодо обряду Маланки, то він з роками перетворився на святкову розвагу, карнавал, де основну роль відігравали шлюбні обряди. Хлопці і дівчата перевдягалися, ряджені всю ніч ходили по селу у супроводі музик, співали. У хатах розігрували сценки. Маланка зображувалася або дбайливою господинею або ж навпаки – гулящою, ледачою молодицею. Це було попередження для дівчат на виданні. Маланкою знову ж таки був перевдягнутий хлопець.
Ряджені всю ніч ходили по хатах. Фото з сайту:lekpravda.comРанок на Василя був логічним продовженням карнавальних обходів на Маланки. Ряджені сходилися на умовному місці в селі, на перехресті доріг. Тут збиралися вже всі – і чоловіки і жінки, від малого до великого. У центрі були музики й парубки, на відстані – дівчата. Люди починали танцювати, це був своєрідний сільських схід.
На Василя важливу роль відігравали прикмети. На Полтавщині спостерігали за хмарами. Якщо вони з півночі – врожай на озимину, з півдня – на ярину.
Також на Василя ворожили дівчата. На Полтавщині хлопці й дівчата опівночі сходилися до річки Ворскла, де розкладали вогонь і робили ополонку. Тримаючи у зубах довгу комишинку, усі одночасно занурювали її у воду, а потім у багаття. У кого раніше загориться той першим одружиться.
14 січня зранку посівали. Робили це хлопчики 7 – 14 років, вони ходили по хатах з торбинками чи рукавицями.
Символічний засів з побажаннями здійснюють лише житом або пшеницею. Не можна ні в якому разі засівати гречкою, рисом, пшоном, іншими крупами.
Пірнати в ополонку на Водохреще можна лише після посту та молитви
– На Водохреще закінчилися 12-ти денні релігійні свята. Це був кульмінаційний момент новорічно-різдвяної обрядовості. Це свято носить переважно релігійний характер, світських моментів тут дуже мало, – наголошує Лариса Іванівна. – Церковні ритуали на Водохреще відгравали завжди головну роль. На жаль, нині, чимало людей не розуміючи суті обряду, пірнають в ополонку через суперечку, або щоб доказати щось самим собі. Насправді перед тим, як пірнати на Водохреще в ополонку, необхідно постувати, молитися.
До теми: як святкували Новий рік у Радянському Союзі
