Анатолій Василенко. Фото bukvoid.com.ua
Журнал «Перець», газета «Сільські вісті», хрестоматійні «Тореадори з Васюківки» – лише частина доробку Анатолія Василенка. Нині йому 78, наш земляк працює, як і колись, майже щодня створюючи карикатури. Як хлопця з Карлівського району запросили в Київ і він став відомим, народний художник України розповів в інтерв’ю «Колу».
– Анатолію Петровичу, чи хтось малював у Вашій родині?
– Малював я ще у школі, оформлював стінгазети. Любив карикатури з журналів «Перець» та «Крокодил». Потім також малював для стінгазет заводів, на яких працював після школи. Хист до образотворчого мистецтва мали мої батько та сестра. Батько пройшов війну, капітан танкових військ. Повернувся пораненим, без ноги. Потім був агрономом, головою колгоспу, здібності з малювання не розвивав, бо було не до цього. Сестра теж любила і вміла гарно малювати, та обрала професію, далеку від цього – фармацевта. Оселю її прикрашали картини, нею ж намальовані. Батько мого вибору не підтримував, хотів бачити мене агрономом, я навіть вступав на агрономічний у Полтаву, добре, що не склав іспиту.
– Що малювали, опинившись у Києві? Що було заборонено викривати?
– Коридор був вузьким. Щось крамольне б не пропустила цензура. Тож малював карикатури, які дозволяли: теми війни і миру, гонки озброєння, побуту… Редактор говорив: «Що я вам погане зробив, що ви мене отак підставляєте?» – це коли художники щось крамольне могли собі дозволити зобразити. Таке, звісно ж, у друк не йшло, бо і сам журнал фінансувався і контролювався ВУЦВК.
Поглянь, синок вісточку з армії надіслав!
– На які теми любите творити найбільше?
– Немає таких тем. Я отримую завдання і малюю на будь-яку тему. Хоча в «Сільських вістях» довго вважали, що я розбираюсь у сільській тематиці, це мені близьке, бо я родом із села. Та політика і побутова тема у мене виходили не гірше.
«Покійний редактор «Сільських вістей» казав: «Один Василенко вартий десятьох журналістів». Він дуже цінував мене».
– За яку роботу Ви отримали срібну медаль на міжнародному конкурсі в Москві?
– Це було 1977 року. Нас запросили туди, ми місяць там жили й малювали. Я за два офорти й ліногравюру отримав срібну медаль. Тема була «Боротьба за мир у всьому світі». Що точно там було зображено, вже не пригадаю. Але це було визнання: серед багатьох представників з 30 країн-учасниць – і мої роботи! А я ж навіть вищої освіти тоді не мав і не був у Спілці художників. Крім медалі, отримав звання заслуженого.
«Колись казав: хочу померти раніше, ніж «Перець». Нині я живу, а «Перець» «добили»
Популярний «Перець» із 92-літньою історією, на жаль, уже закрили. Фото perec-ua.livejournal.com
– Як ставитесь до закриття журналу «Перець», із яким у Вас була багаторічна співпраця і який зробив Вас відомим?
– «Перець» же мене витяг із Миргорода. То як я можу ставитись до закриття видання, яке мене зробило відомим і якому віддав стільки років свого життя? Я думав, що помру раніше, а «Перець» житиме. А бачите, як воно… Колись, ще в Миргороді навчаючись, я надіслав карикатури в журнал. Мені запропонували співпрацю, а потім – і постійну роботу, переїзд до Києва. У столиці я працював ще й у газеті «Культура і життя», головним художником, а так – у «Перці». Оскільки робота займала по кілька годин, міг поєднувати її в обох виданнях. Потім став художником дитячого журналу «Перченя», який замовляли навіть за кордон. Та його не розкручували, у 90-х це видання померло. А саме «Перець» зробив мене відомим. Жаль, що журнал із 92-річною історією припинив своє існування (український сатирично-гумористичний ілюстрований журнал «Перець» закрили у кінці 2013 року через брак фінансування – авт.).
– Для яких видань творите нині чи, може, щось пишете?
– Протягом останніх років співпрацюю з виданнями «Кореспондент» та «KyivPost». У видавництві «Темпора» вийшли дві мої книги «Тут був Вася» та «Про політику і людей…». Остання, до речі, саме у кінці 2013 року була видана. Унікальне видання, 400 сторінок. Там карикатури, які я робив для «Кореспондента», тобто відібрав кращі за 9 останніх років історії України – від Помаранчевої революції й донині. У світлі останніх подій у державі й отих законів, які збираються запровадити (закони від 16 січня, які нині вже запровадили – авт.) думаю, книжка б не побачила світ, самі розумієте, чому. Лежить готова повість «Відьма», але вона дуже заполітизована. А ще проілюстрував книжки для видавництва «Веселка», але зі мною досі не розрахувались. Державне видавництво – грошей немає. Але сподіваюсь, що розрахуються, обіцяли.
– У яких умовах найкомфортніше працюється?
– Люблю працювати у свої майстерні, де мені ніхто не заважає, бо вдома дружині може завадити мій творчий безлад. Іду собі зранку хвилин 20 до майстерні, хоч син і пропонує підвезти машиною, я відмовляюсь. Купую газети, читаю їх, потім починаю малювати. Адже для роботи рука має нагрітись, рухи бути плавними, м’якими. Були часи, коли майстерні не опалювались, як надворі холод. Треба малювати, а ти сидиш і думаєш, як зігрітись біля калорифера. Нині художники теж бояться, чи не заберуть до рук Поплавський та КНУКІМ нашу 6-поверхову будівлю, де майстерні? Бо це поряд і вже все їхнє, окрім неї… Раніше було за півдня до 30 тем можу видумати, усе з власної голови, зі спостережень. За 20 хвилин ходи у мене практично завжди два сюжети є. Коли в «Перці» працював, отримував завдання, розграфлював сторінку і придумував теми. Які не пішли в журнал, віддавав у «Сільські вісті». У молоді роки я сидів і ночами, бо негайно треба. До 4-5 години ранку малював, аж поки не приходили велетенські босі ноги… Тоді йшов спати.
Очеретяна паличка виводить живі лінії
– Видавець і письменник Іван Малкович розповідав, що Ви малюєте очеретяною паличкою, вмоченою в туш. Чому саме таким знаряддям?
– Колись мені показали, як можна малювати очеретяною паличкою, відтоді я не зраджую цьому принципу. Умочаю в туш, наношу на папір – виходить жива лінія. Перо такого ефекту не дає. Доводиться паличку часто міняти, бо розмокає. Очерет заготовляю у себе на дачі, у Рожнах, біля Десни (Чернігівщина).
– А як далі Ваші роботи потрапляють у видання? Чи володієте комп’ютером, нині ж багато хто не обходиться без нього й художники теж?
– Не володію комп’ютером. Оце коли Ви спитали, я задумався: аби хотів, то володів би. Але ж час мій ще й комп’ютер забиратиме. Тож працюю, як і 60 та більше років тому – на папері, вживу. «Мобілкою» замовляють мені карикатури, дають теми. Якщо можу, берусь, що трапляється частіше, ніж відмовляю. Думаю, як обіграти, щоб було сюжетно, щоб грала на аркуші тема. Потім приїжджає водій і забирає готове.
– Ваші меланхолійні коти, яких показали на виставці, користувались неабияким попитом. Знаю, що на картинах – Ваші домашні улюбленці.
– Виставка була 2007 року, бо треба було звітуватись. Там були і мої карикатури, і пейзажі, і коти. Котів купували охоче, то були мої домашні. Нині теж є картина, переді мною в майстерні вона – «Котяче дерево». На жовтому фоні дерево, обліплене котами. Удома в мене двоє вусатих стерилізованих: Бакс і Мілка. Бакса забрав із майстерні, прибився, під ноги кидався. А Мілка прийшла під двері квартири. Отак і забрали обох. Був у мене ще й пес Урхан, умів дякувати – чханням і поклоном, коли щось смачне отримає чи за прогулянку. А біля майстерні підгодовую часто безпритульних тварин, дорогою на роботу сосиски їм купую тощо.
Коти Анатолія Василенка
– Не думали влаштувати в Полтаві власну виставку чи взяти участь у конкурсі карикатур до Дня гумору, 1 квітня?
– Я за життя мав лише одну виставку, не люблю я цього. Та й це ж треба організувати, гроші на все, рами, скло багато робіт щоб було. Перевезення, фуршет і чи це комусь треба? На моїй виставці побували першого дня, а далі – мало людей, як і на багатьох експозиціях художників. А в конкурсі карикатур узяв би участь, аби запросили. Одного разу мені пропонували полтавці, я тоді не зміг, тому відмовився. Нині б із задоволенням.
– Чи комусь із нащадків передався Ваш хист? Чи маєте послідовників?
– Син і донька займаються іншим, не пов’язані з мистецтвом. Онучці передався хист, але й вона не вибрала малювання, на жаль. Син казав: «Щоб я ото так сидів, як ти!» Послідовників теж у мене немає, не хочуть займатись карикатурою.
«Добре, що я досі маю змогу малювати, заробляти цим. Чимало художників виживають, як можуть: збирають гриби, ловлять рибу, аби якось існувати… Прикро, що державі не потрібні митці».
В дружину закохався, коли була брудною
– Ваша дружина також пов’язана з мистецтво? Чи вона в іншій сфері працювала?
– Ні, достатньо того, що вона дружина художника. У 20 років я закохався й оженився. Причому закохався у брудну! Як потім згадувала дружина, що чистою не помічав, а брудну взяв. Валентина, як виявилось, давно придивилась на мене на молочноконсервному заводі, а я її помітив, коли було випробування нового обладнання, і ми були такі брудні.
У 62 роки припинив грати в футбол
– Поділіться секретами здоров’я та довголіття?
– Я з молодості займався всякими видами спорту (попри порок серця, через це в армії не був). Футбол, велоперегони… До 62 років я грав у дворовий футбол, дітвора 4-5 класу мене називала дядя Толя. Виховав 2 випуски. Нині їдуть, вітаються. А ще ходжу щодня пішки ради здоров’я. Ніколи не палив. Нині не п’ю, хоч раніше пив, але лише горілку, не вино – от у цьому і секрет.
Довідка «Кола»
Анатолій Василенко родом із села Нижня Ланна Карлівського району. Народився 7 листопада 1938 року.
Після школи працював на Ланнівському цукрозаводі, а потім на молококонсервному заводі. Вчився в Миргородському керамічному училищі. У цей же час співпрацював із журналом «Перець», гонорари були вищі, ніж стипендія. У «Перець» його й покликали працювати. Через рік з Миргорода перевівся в Київське училище прикладного і декоративного мистецтва, у столицю згодом забрав і родину. Працював у журналах «Барвінок», «Малятко», «Веселые картинки», «Вітчизна», «Дніпро», «Ранок»; більше 30 років – у «Сільських вістях». Співпрацював із журналом «Крокодил» і двічі був кращим художником-карикатуристом Росії за визначенням читачів. Проілюстрував близько ста книг для дітей та дорослих, один із художників найвідомішого видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». З 1977 року – заслужений художник. 2005 року отримав звання народного художника України.
Попри вік, разом із дружиною відвідують Майдан, не стоять осторонь життя в країні. Патріарх карикатури каже: «Жаль, зібрали мільйон людей, але ради ще тоді їм не дали». Не бачить вдалого закінчення народного бунту, бо революції робляться швидко, і є мета.
Читайте також - Історія
полтавської «Карлюки» у картинках
