20 лютого, минає рік від масових убивств патріотів на Майдані у Києві.
Загиблі у ті дні люди для когось просто статистика. Для когось вони були цілим світом. А для декого – це люди, завдяки яким вони зараз є тим, ким є. Шкода, що вже ніхто повністю не осягне, якими герої були людьми і кого втратив світ. Так, не їх місто, не Україна, а СВІТ. Коли біля тебе такі друзі, ти завжди почуваєшся впевнено, чи то стоячи пліч опліч в лаві, чи йдучи нічним містом.
Із жалем і болем спостерігаю сьогоднішнє жирування тих, кому «війна як мати рідна». У приватних розмовах багато щирих політологів та громадських діячів задаються питанням – а, може, комусь невигідно завершувати те, що зараз коїться на сході? Може тисячі і мільйони коштів, бездарно розтринькані на оборону галузь, не є випадковістю і халатністю? І не розтринькані вони, а тихенько осіли в чиїхось кишенях?
Іноді мені здається, що ці аналітики праві. Але давайте сьогодні кинемо погляд на тих, кого у кінці лютого минулого року назвали Небесною Сотнею. Якби не вони, багато хто з українців, мабуть ще й досі був би інертним овочем, єдиною радістю якого є алкоголь, комп'ютер і сон. Тому і їхня, і теперішніх воїнів, жертви не є даремні. Впевнений, попри старання всіх прихованих ворогів України, наша держава переможе і московських окупантів, і внутрішніх холуїв «отєчества чужого».
Тож в цей день, і завжди – Слава Україні! Героям слава!!! А як людина віруюча, хочу також звернутись до всіляких сепарів, москалів та іншої нечисті: якщо ви думаєте, що змогли вбити тих, кого ми сьогодні згадуємо, то ви помиляєтесь. Вони просто пішли на небо, в Україну Небесну, щоб і там навести лад. А ми віддячимо їм, якщо будемо жити гідно. Пам’ятаймо про це…
