Минулими вихідними всі українці відзначали два величних свята – День Державного Прапора України та День Незалежності України. Ця дата не лишає байдужою жодного громадянина нашої держави. На крайніх полюсах є ті, хто своїм прикладом показує жертовність, стримуючи у окопах на сході московську наввалу, і ті, хто зневажливо каже: «Зачєм мнє такая нєзалєжність, єслі дєтєй карміть нєчєм?».
Тому хотілося б поділитися міркуваннями, що ж справді є для нас Незалежність? Що ми зробили для неї і що вона дала нам навзамін.
Якщо говорити мовами термінів, основними ознаками незалежної держави у світі є територія (на якій діють закони цієї держави), населення, наявність публічної влади (яку може захищати армія та інші силові структури), суверенітет та здатність видавати закони. Невід’ємними атрибутами суверенної держави є державна мова та державні символи (Прапор, Гімн, Герб) а також столиця.
Як зазначають авторитетні історики, Україна вже на початок ХХ ст. мала всі ознаки держави. Власний герб – Тризуб, територію, військо – Дієву Армію УНР, яка обороняла територію України три роки. Вона мала й грошову систему – карбованці та шаги. До речі, їх, на відміну від царських рублів та більшовицьких "дерев'яних", охоче брали торговці.
Після остаточної військової поразки на еміграції було сформовано Державний Центр УНР в екзилі. Останнім президентом екзильної УНР був Микола Плавюк, який і склав з себе повноваження на руки президента Леоніда Кравчука.
Тобто, вважають деякі експерти, таким чином можна говорити навіть не про встановлення, а відновлення у 1991 р. вже існуючої незалежності. До речі, у першому варіанті Акту проголошення Незалежності України, були слова, все ж таки, про відновлення Незалежності. Але їх замінили на фразу про проголошення. Чому?
Як кажуть очевидці тих подій, у залі Верховної Ради сиділо 259 учасників "групи 259" – консерваторів, які фактично залишалися "справжніми більшовиками". Для цієї публіки "відновлення" Незалежності було, як червона тканина для бика. Але надворі тривав ГКЧП, діяти треба було швидко. Тому – проголошення. Аби лиш ті 259 проголосували і своїми голосами – так чи сяк – усе ж таки поховали "Союз нерушимий", за який вони стільки трималися.
І позиція «групи 259» була не тільки продовженням імперської традиції. Згідно з міжнародним правом, військове вторгнення на територію незалежної країни і встановлення на її території власних порядків є окупацією. УНР була суверенною державою. Якщо б у Акт було вписано слова про відновлення – без будь-яких додаткових законів більшовицька Росія автоматично визналася б окупантом, а всі поборники більшовизму й радянської влади автоматично стали б колаборантами. З усіма правовими і моральними наслідками.
Саме тому радянський режим протягом всього свого існування затирав найменші сліди української державності. Аналогічно він чинив це в окупованих країнах Балтії, в Білорусі, в країнах Середньої Азії.
Які ж перспективи розвитку Незалежності сучасної України? Для того, щоб відповісти на це питання, треба пригадати відносно недавню історію: може проведемо якісь паралелі і чогось повчимося?
Умовно "перша" Незалежність була проголошена 22 січня 1918 року. На вулицях Києва тоді тривали бої військ, вірних Центральній раді, проти збунтованих робітників заводу "Арсенал". На Київ рухалися більшовики під командуванням Муравйова. А на Сході України ще в грудні 1917 року було проголошено так звані "Донецьку" та "Криворізьку" "республіки". Російські ж більшовики зайняли позицію "я не я і кобила не моя" – це не наші війська, просто трудовий люд прагне самостійно вирішувати власну долю.
Нічого не нагадує?.. А коли Січові Стрільці, сірожупанники та Кінний полк ім. Костя Гордієнка придушили заколот та зайняли територію заводу, там виявилися тіла полонених українців зі слідами страшних катувань – деталі можна прочитати у спогадах Всеволода Петріва. Саме його підлеглі витягали з колодязів та підвалів на території заводів тіла закатованих. Подібно до сучасності, чи не так?
Після цих паралелей вимальовується сумна перспектива. Бо перша держава проіснувала недовго – всього 3 роки. І це були три роки безперервної війни. Воювали як з більшовиками та "білими" росіянами, так і з місцевими "зеленими", "чорними", правими і лівими секторами.
Але попри все, ця держава була справжньою. Саме з нею підписувала Брестський мир делегація кайзерівської Німеччини і вела переговори військова місія Антанти в січні 1919 року. Делегація УНР була присутня на Паризькій мирній конференції 1919 року. І ця обставина дає нам надію і тверду віру, що справжність і щирі прагнення на цей раз переможуть.
І запорукою цієї перемоги є продовження державотворчих традицій крізь роки і десятиліття. Взяти для прикладу особистість лідера ВО «Свобода» Олега Тягнибока. Учасник «студентської революції на граніті» у жовтні ’90-го, він і досі іде дорогою системного державотворення, демонструючи що ідея нації, ідея розбудови української державності є актуальною і сьогодні. І такими є переважна більшість (якщо не всі!) його побратимів. Тому ВО «Свобода» наразі можна вважати спадкоємницею і новим етапом розвитку національного руху в Україні, котрій треба ще деякий час щоб відновлена її Незалежність перетворилася із декларативної у явлену, реалізовану.
Бо ж Незалежність України має, щонайменше, два вияви – це незалежність економічна та політична, і незалежність ментальна, духовна, у соціо-культурному просторі. Ці два вияви переплітаються і, фактично, не можуть існувати один без одного. Тоталітаризм же не терпить існування традиції, зокрема державотворчої – бо вона творить альтернативу і створює підставу для морального закону, непідвладного ідеологам. А ще це підстава для створення структури – знов-таки, поза владою тоталітарної системи.
Українська незалежність і перипетії навколо неї є доброю ілюстрацією рядків Тадеуша Коморовського: "Знищені споруди відбудуємо. Втраченого молодого покоління не відбудуємо ніколи".
Тому й відбудовуємо власну пам'ять зараз. Наше "покоління незалежності" – як і їхні попередники зі східноєвропейських країн 1940-х років – не знає себе поза незалежністю і тому готове її обороняти. Бо не знає іншої реальності.
І плоди розвитку Незалежності вже є. Станом на 1991 рік навіть прізвища "Петлюра" і "Грушевський" – не кажучи вже про Петріва, Безручка, Болбочана та інших – були повною загадкою для широких мас. Навіть на Західній Україні – там цей пласт надійно перекрили яскраві спогади про боротьбу УПА. А тепер стільки всього відкрито для кожного – тільки пізнавай, надихайся та працюй. А сумлінні та вдумливі громадяни зможуть побудувати і економічну та політичну незалежність нашої держави.
Пишаюсь, що теж своєю депутатською діяльністю намагаюся постійно кріпити підвалини суверенності нашої держави. Усі бажаючі можуть зайти до мене у електронний робочий кабінет на сайті Верховної Ради України http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/site2/p_deputat?d_id=15802 та ознайомитися із законопроектами, над якими працюємо я з побратимами. Тому чекаю на пропозиції і зауваження, врахувавши які ми зможемо ще швидше побудувати соціально і національно справедливу Україну. Переконаний, що тоді економіка та соціально-культурний стан Полтавщини дозволять мешканцям області відчути себе громадянами справжньої європейської держави. До речі, для них постійно відкрита моя центральна громадська приймальня (м. Полтава, вул. Паризької Комуни, 20/1, тел.: 50-88-48). Тож залишаюся вірним полтавській громаді і продовжуймо разом будувати Україну, Незалежність якої ми нещодавно славили!
