Надія Кучер
Нещодавно ми запитували читачів сайту про ставлення до жебраків.
Жебрацтво із соціального явища давно переросло у професію. Жалісливі прохачі будують бізнес на милосерді інших. Допомагати чи відмовити – особиста справа кожного. У будь-якому випадку, засуджувати не варто. Може, перетворитися на «жебрака-бізнесмена» людину примусила безвихідь, рівень якої у кожного свій…
Проходячи мимо, все ж, не пошкодуйте жебраку пару копійок. Можливо, він, як у казці, «в пригоді стане». Я раніше проходила повз прохачів із байдужістю, нині – намагаюся допомогти. Ставлення змінив випадок.
Одного разу у іншому місті загубила дуже цінну річ. Де вона може бути, запитала у жебраків. Знайомий розповів, що саме вони знають усе, що відбувається на вулицях, у них працює ціла мережа агентури. Інформація з вуст жебрака – по прайсу. Наприклад, мені послуги обійшлися у кілька десятків гривень. Хоча загублене повернути не вдалося, та за будь-яку іформацію треба платити. «Може, ми і сміття суспільства, але рот не відкриваємо дарма», говорив жебрак.
За допомогою до них, як виявилося, звертаються по кілька разів на день. Найчастіше питають «не бачили, я тут мобільний загубив», «моя автівка тут стояла, не бачили, хто колесо зняв». Або прохають сказати, чи бачили людину і з ким (демонструючи фото). Іноді допомоги у жебраків запитують навіть ті, хто ще учора, зневажливо змірявши поглядом, проходив повз.
Як кажуть, не плюй у криницю – доведеться води напитись…
