Роздумуючи над поїздкою до військових у цей вівторок, планували дістатися однією автівкою. Але завантаживши речі побачили, що місця волонтерам не вистачає. Довелося брати авто, яке домовилися відігнати на СТО. Мабуть, ще не прийшов час ремонту.
За планом мали відвідати військових у 3 пунктах. Натомість були в 4 діаметрально протилежних, ще й з різними пригодами.
Важливо, що нині дістатися до земляків, які дислокуються на різних об'єктах, стало складніше. Через дерективу штабу АТО контроль "гостей із гуманітаркою" став ретельніший, просять не фотографувати нікого і нічого.
У першій точці звантажили провіант й по неіснуючих українських дорогах рушили далі. На другому посту ми чекали дозволу відвідати полтавських військових майже 25 хвилин. Навіть ворота перед нами закрили, хоча перед цим літня жіночка, явно із цивільних, безперешкодно проїхала велосипедом на територію військової частини. Недолюблюють харківські військові наших хлопців, що у них на підсиленні. У першу чергу через те, що їх підтримують і морально, і матеріально звичайні полтавці. Тому хочеться, щоб волонтери з Харківщини "розвеселили" своїх захисників. Побачивши гітару, хлопці дуже просили лишити їм. Тепер вечорами будуть співати пісень про Полтаву.
У третьому пункті ми потрапили на день народження. Бійці готували святковий стіл - смажили картоплю. Імениннику наші волонтери подарували державний стяг. Встигла поговорити з командиром роти. Хлопці із завданнями кожного дня їздять у зону АТО. Так минулого тижня потрапили під обстріл. На щастя, усі живі. Молю Бога, щоб і далі їх охороняли всі небесні сили. Болять ребра. Нові броніки їм придбало одне з газовидобувних підприємств Полтавщини. Загалом настрій бойовий. Демонстрували світлини з-під Слов'янська й ділилися своїми враженнями. Кажуть, що ця війна надовго. Обіцяли всі повернутися живими й одружитися на наших волонтерках.
Дорога до четвертого пункту - асоціативно-філософська. Військовий, який нас супроводжував, усі ділянки порівнював із рідним краєм. Отут, каже, гора, як в Опішні, тут поворот, як у Лісових Полянах, тут міст, як у Полтаві. І так усе... А тепер уявіть картину: змучений щоденною важкою працею комбайн поглинає виплекане землею та сонцем, омріяне та розгойдане вітром золоте колосся, у ньому наша слава, у ньому наша праця, там - майбутній хліб; обабіч напівспустошеного лану рухається з готовністю до бою військова техніка. Дві паралельності, дві реальності, що жахають при усвідомленні - та скільки ще ми, українці, будемо боронити свою багату, але стражденну землю?! Сюр... А далі - позитивно жовті безмежні лани соняхів, що рвуться прямо в небо, сплітаючись в бажанні доторкнутися до світила. Шир Сіверського Донця навіює бажаня вдихнути на повні груди природнє життя, напитися тою відновлюючою енергією й лишити назавжди втому та смуток.
Попереду ще два блокпости, на яких 20-річні хлопці, не усвідомлюючи, граються у війну. Зустрічали нас радісно, обіймали за подарунки та частували справжнім рагу. Хоча вже було темно, але хлопці на постах не хотіли розлучатися з тактичними окулярами, наче ребус крутили розгрузку, щоби зрозуміти, в яку кишеню і що класти. Позитивні надзвичайно! От така от військова частина.
Накатали ми 700 кілометрів, безсилі в своїй смуті, але сповнені щасливих поглядів військових. Щиро дякуємо всім тим, хто надихає нас на волонтерську працю, благословляє в дорогу, проявляє милосердя, приносячи в собор речі, чи скидаючи на картку кошти. Сподіваюсь, що вже зовсім скоро все це закінчиться, ми зустрічатимемо полтавських героїв й зберемося з усіма вами, нашими благочинцями, щоби подякувати та вклонитися за підтримку.
