- А ви куди у відпустку?
Моє питання знітило його: кутики уст стали до низу, а в очах промайнув такий відчай. Але чомусь я не відступила й безсердечно продовжила.
- Ви ж військовий із Луганська, правильно? Де ваш будинок, родина? Вам же є куди повертатися, чи не так?
Уже глибоко шкодуючи, намагалася вийти із ситуації.
- Нема.
Олександр - контрактник однієї з Донецьких частин. Має російське коріння. У відпустку йде вперше за важкі півроку. Для нього по особливому тяжкі...
- Нема ні куди, ні до кого повертатися. Мої батьки відхрестилися від мене. Дружина забрала дітей і виїхала в Росію, через те, що я воюю на боці української армії.
Ковтаючи свою трагедію, він вів мову далі.
- Поїду в Карпати у відпустку. І у Львові побуваю. Хочу згадати його, адже бачив у студентські роки. Тоді в Київ до сестри.
- Приїздіть до нас. Ми вами пишаємось, як героя прийматимемо! Галушками почастуємо.
- Я до сестри в Харків...
- А вона нормально реагує на українську армію?
-Так...
Сумні очі військового блукають у згадках минулого. Поволі він повернув долоню й стиснув пальці, ніби беручи уявного сина за руку. А ще на хвилину здалося, що він бореться з бажанням все це покинути й знайти свою родину.
- Ви тримайтеся, а раптом що - ми допоможемо.
Його усмішка ніяк не могла бути заспокійливою. Аби тільки трагедії сотень родин не були марними, аби ті, хто верховодить, усвідомлювали тягар.
