Валентин Лихоліт на Сході із травня. Фото зі сторінки у соціальній мережі
Із початком бойових дій на Донбасі його ім’я стало відомим на всю Україну. Під
керівництвом Валентина «Баті» Лихоліта «айдарівці» провели ряд вдалих бойових операцій, без жодних втрат від сепаратистів було звільнене місто Щастя, що на Луганщині. У бою за селище Металіст, що тривав 13 годин, чоловік отримав поранення, однак лікарям вдалося поставити його на ноги, і за місяць він знову приєднався до бойових побратимів у зоні АТО.
Валентин Лихоліт – учасник бойових дій в Афганістані, де командував розвідувальним взводом та був нагороджений медаллю «За бойові заслуги». Брав активну участь у Революції гідності – разом із колегами-«афганцями» стримав штурм Майдану. Із початку травня він захищає Україну в складі легендарного «Айдару».
– Мені не страшно на цій війні. Я готовий віддати життя за Україну, – наголошує Валентин Лихоліт. – Я знаю, за що воюю. Воюю за своїх дітей, за всіх дітей України. Я воюю за свою землю, за свій український народ, щоб він жив краще. Цей народ повинен жити краще. Його вибір – це європейське майбутнє.
Читайте також: Боєць «Айдару» з Полтавщини потребує операції з видалення осколків із голови
Під час афганської війни Валентин Лихоліт служив у розвідувальному взводі.
– За 18 місяців моєї служби кожного тижня було, як мінімум, чотири бойові виходи, усього – 120 виходів із вогневим контактом. Тоді на території Афганістану ми були такими самими агресорами, як зараз Росія на нашій землі. Чотири рази був поранений. Востаннє, пригадую, – не знаю, як сапери пропустили – наш БТР підірвався на міні. Усі, хто був усередині, загинули. А ми з товаришами, як говорили тоді, «полетіли»: вибуховою хвилею нас скинуло з «броні», – згадав Валентин Лихоліт.
За словами «айдарівця», бойовий досвід, отриманий в Афганістані, неабияк допоміг через декілька десятків років, коли знову довелося брати до рук зброю та воювати. Проте вже не в чужій далекій країні, а на своїй землі.
1987 року, повернувшись із армії, у місті Новоукраїнці, що на Кіровоградщині, Валентин Лихоліт створив військово-патріотичний клуб «Відвага». За 26 років своєї педагогічної діяльності виховав майже 5 тисяч учнів. Його вихованці неодноразово здобували призові місця на всеукраїнських та обласних змаганнях серед військово-патріотичних клубів. Паралельно з викладацькою діяльністю займався фермерством.
Як патріот та людина з активною життєвою позицією, Валентин Лихоліт не стояв осторонь важливих суспільно-політичних подій.
– 29 листопада 2013 року учні запросили мене на «студентський Майдан» у столицю, – розповідає він. – Під ранок почався штурм. Кого зміг, прикривав від «беркутівських» палиць спиною – отримав тоді серйозно. Багато дівчат-студенток були однолітками моєї дочки, яка тоді мала 17 років, – додав Валентин Лихоліт.
3 грудня Валентин Станіславович зустрівся на Майдані з «афганцями», які почали з’їжджатися з усієї України. Цього ж дня на головній площі країни з’явився перший намет – їхній, «афганський». Відтоді, за словами Валентина Лихоліта, він так і не був удома.
Народження «Айдару»
9 травня у лісі на Луганщині почав зароджуватися батальйон «Айдар». Валентин Станіславович, як співзасновник, один із перших у його лавах. На початку, згідно з задумом, батальйон мав бути укомплектований місцевими мешканцями, однак у Луганській області вдалося зібрати лише 18 осіб. Решта особового складу – добровольці-майданівці.
– Два тижні ми тренувалися у лісі. Потім приїхали у Половинкине Старобільського району на покинутий цех. Там облаштували бойові точки та зайняли кругову оборону. Наш перший бій відбувся у сусідньому населеному пункті в день президентських виборів. Тоді наш батальйон називався просто «0624». А назву «Айдар» ми отримали після того, як узяли в полон у Новоайдарі 13 сепаратистів, – розповів Лихоліт.
Далі було місто Щастя. Розробляючи операцію зі звільнення населеного пункту від бандформувань, Валентин Станіславович, як досвідчений розвідник, змушений був вдатися до хитрощів. Згодом результат перевершив усі сподівання.
– Я два тижні проїздив із пляшкою пива, в шортах і футболці – так треба було, з метою конспірації. У це зараз важко повірити, але мене знайомили з сепаратистами. Доводилося з ними навіть «ручкатися» на блокпостах. А я проїжджав, користуючись легендою, що я «дядько» місцевого мешканця, – говорить, усміхаючись, Валентин Лихоліт. – «Племінник» тоді наказував: «Тільки нічого не говоріть, бо зрозуміють, що ви «не той»». А я просто «пив пиво» і запам’ятовував усі точки ворога. «Племінник» возив мене по всьому Щастю. Ми заїжджали до міста о 9-й ранку та виїжджали об 11-й вечора – «кружляли» і все запам’ятовували, – говорить він.
Після двох тижнів активної розвідки «айдарівці» провели бойову операцію, і місто було звільнене. Варто зазначити, що тоді жоден мирний мешканець не постраждав, у батальйона – четверо поранених. Натомість зовсім інша картина спостерігалася у бойовиків: вони втратили близько сотні убитими.
Позивний «Батя»
За час служби в батальйоні Валентин Станіславович здобув неабиякий авторитет та повагу, а «айдарівці» називають його «Батею». За словами Валентина Лихоліта, головне – знайти підхід до кожного бійця. Зізнається: підлеглі його люблять через те, що він разом із ними йде в бій та переживає те, що переживає простий солдат. Такого командира бійці готові захищати від ворожих куль своїми тілами.
– А коли командир батальйона приїжджає до своїх підлеглих на джипі та з охороною і, поспілкувавшись кілька годин, тікає, а після цього ще й починаються обстріли – це навіює певні думки та підозри, – зазначає він.
13 діб під шквальним вогнем
Як розповів Валентин Лихоліт, найважчим та найдраматичнішим епізодом цієї війни для нього та його бійців став тринадцятиденний артобстріл з боку російської армії. Тоді батальйон втратив 26 осіб.
– Кожного дня йшла хвиля: спочатку «Гради», потім «Смерчі», тоді стріляють міномети, після них – танки. Потім це все повторюється по колу. А в кінці російська армія завдала по нас точкового удару – називається «Точка У». Вибухи були такої сили, що в танків злітали башти, – каже «айдарівець».
Валентин Станіславович наголосив: у сепаратистів такої зброї немає, вона є лише в кадрових російських військах, а один постріл «Точки У» коштує, на наші гроші, близько 200 тисяч гривень.
– Росія не шкодувала коштів. Але ми вистояли. Вистояли 13 днів. У нас служать справжні патріоти. Коли тікала українська армія, то наші хлопці зганяли їх назад, – зазначає Валентин Лихоліт. – Серед «айдарівців» було б менше загиблих, якби українська армія не залишила нас без «броні». Із певних причин керівництво держави не хоче забезпечувати наш батальйон бронетехнікою. Я думаю, вони бояться, що після того, як розберемося з нашими російськими «друзями», ми підемо з нею на Майдан. Влада боїться, що якщо вона не забезпечить українців усім необхідним, не виконає своїх обіцянок, то ми підемо на неї.
«У Хрящуватому 90% населення було за «ЛНР», у Новосвітлівці – приблизно 80%, а відповідно 10 і 20% підтримували нас та виступали за цілісність України. Коли ввійшли російські війська, то просто їх розстрілювали. Це робили чеченці».
– Цей народ повинен жити краще. Його вибір – це європейське майбутнє – говорить Валентин Лихоліт. – Український народ і без того покарав Бог – покарав нашими правителями, нашими депутатами, які його обкрадають. Але в кожного з нас, українців, є той ген свободи, якого немає, наприклад, в росіян. Наш народ не хоче жити в рабстві. І Росію це неабияк непокоїть. Без цього гена свободи ми б ніколи не підняли ані перший, ані другий Майдан. Зрештою, не було б Запорозької Січі. Скільки Україну не пригноблювали – вона кожного разу піднімається. Правда, проблема в тому, що коли український народ перемагає, у нас з’являється багато гетьманів. А гетьман нам потрібен один – той, котрий поведе за собою народ, – впевнений «айдарівець».
«Більшість людей живе так, ніби в країні немає війни»
Як розповідає Валентин Лихоліт, багато «айдарівців» переконані, що їх підтримують не лише патріоти-активісти, а весь український народ. Але коли бійці приїдуть, наприклад, у Київ, Харків, то дивуються.
– Більшість людей живе так, ніби країна не у війні, і думає, що десь там воюють та помирають за Україну якісь дурні. Вони не розуміють: якби не хлопці, які воюють на Сході, війна б уже прийшла і в їхній дім. Їдеш Києвом, дивишся – у столиці скоро буде більше машин із луганськими і донецькими номерами, ніж із київськими. Цілком підтримую позицію мера Львова Андрія Садового. Він сказав, що з переселенців прийматиме лише старих чоловіків та жінок. Дорослих здорових чоловіків – ні. Мовляв, доки наші хлопці гинуть за ваш край, ви тут будете відсиджуватися? Беріть зброю та воюйте за свою землю! – говорить він.
