Руслан Сейдаметов, студент юридичної академії
У нинішніх умовах, коли Автономна Республіка Крим анексована Росією, ця дата особливо вагома. Адже багатьом кримським татарам довелося покинути Батьківщину, на яку вони повернулися 25 років тому після довгої депортації. Тільки згідно з офіційними даними 1944 року за вказівкою Сталіна з півострова до Узбекистану, Казахстану й Таджикистану було примусово вивезено 183 155 кримських татар. І ось знову багатьом кримським татарам довелося пережити гіркоту розлуки з рідною домівкою та друзями. Вони стали «добровільно-примусовими» переселенцями.
Не захотів після анексії продовжувати навчання в Криму і Руслан Сейдаметов, який минулого року переїхав із Сімферополя вчитися до Полтави. Батьки хлопця залишилися жити в Криму. Руслан каже, його родина теж була депортована свого часу до Азії, тому знову починати все з нуля, покинути малу батьківщину вони не змогли.
Напередодні Дня боротьби за права кримськотатарського народу «Коло» взяло інтерв’ю в Руслана Сейдаметова.
– Руслане, розкажіть про свою батьківщину.
– Народився я в селі Чайкине Джанкойського району. Але останні 3 роки (до минулого року) жив у столиці Криму – Сімферополі. На батьківщину останнім часом їжджу рідше, раз на три місяці, раніше вдавалося відвідувати рідних частіше – раз на місяць-півтора.
– Чим Ви займаєтеся, як опинилися в нашому місті?
– Я студент. На час анексії навчався в Кримському юридичному інституті національної академії імені Ярослава Мудрого на 3-му курсі. Після анексії Криму Росією нам запропонували продовжити навчання на материковій частині України. На вибір дали 2 міста – Полтаву і Харків. Я обрав Полтаву, тому що не люблю великі міста. Крім того, директор Кримського юрінституту перевелася працювати сюди, що теж вплинуло на мій вибір. Із моєї групи переїхали навчатися на материкову частину лише дві людини. Загалом на материкову частину України повернулося, принаймні, щоб завершити навчання, 10% студентів. Вони роз’їхалися по всій Україні.
«Рідня відмовляла від переїзду в Полтаву через військові дії на Сході України»
– Руслане, як до Вас поставилися одногрупники, які вирішили залишитися в Криму? Не вважали Ваш вчинок неправильним?
– Дехто з одногрупників «передивився» телевізор і, справді, вважав мій вибір неправильним. Я не звинувачую їх у цьому, вважаю, що свою роль тут зіграло зомбування через телебачення, ЗМІ. Тому поставився до їхнього осуду з розумінням, не сварився ні з ким. Натомість виникали сварки з родичами, які відмовляли мене від переїзду в Полтаву. Вони боялися, що поряд тривають військові дії, а мої доводи, що все нормально і спокійно, на них не діють й досі.
– Спілкуєтеся з друзями, які залишилися там?
– Так, я спілкуюся з багатьма своїми одногрупниками. Вони адекватні люди, в багатьох не було можливості переїхати сюди, інші ж просто не захотіли покидати Крим.
– Чи задумувалися над тим, щоб залишитися вчитися в Криму?
– Для мене, як для юриста, проблема анексії була дуже велика. Адже найважче в той момент було юристам, бо вони завжди повинні чинити за законом. Ті, хто залишився там, порушили клятву альма-матер.
«Труднощів із українською мовою в мене не виникло, я добре її вчив у школі»
– Чи не виникло у Вас труднощів з українською мовою?
– У Полтаві викладання ведеться українською, у Криму було російською. Але мені не важко, бо я добре володію українською мовою. Думаю, що чимало студентів не захотіло переїжджати через те, що побоялися викладання українською.
– Де Ви так добре вивчили українську мову?
– У школі. Наша школа російськомовна, але було багато годин викладання українською. Моя мама українка, бабуся родом із Херсонщини, дідусь – із Житомира.
– Руслане, Вам довелося до чогось звикати в Полтаві?
– Не довелося ні до чого звикати. Проблем не виникало, мені одразу надали кімнату в гуртожитку, саме місто мені сподобалося, досить чисте та зелене. І менталітет народу тут трішки інший, люди добріші, ніж у Криму. Там народ пихатіший, адже доходи населення вищі, ніж у Полтаві. Це пов’язано з тим, що Крим відвідує багато туристів, місцеві можуть на них непогано заробити. Хоча сезон минулого року був провальним, із материкової частини України приїхало дуже мало відпочивальників, мабуть, не більше 1%.
– Наскільки мені відомо, із Криму на Полтавщину переїхало 4 сім’ї кримських татар. Ви спілкуєтеся з земляками?
– Я намагався зв’язатися з ними, але нічого не вдалося. Дві родини, які спочатку ніби мешкали в Кременчуці, переїхали до Вінниці. Інших я намагався віднайти з допомогою ЗМІ, але ніхто не відгукнувся.
– Ваша родина свого часу була депортована з Криму?
– Так, моя сім’я була депортована в Азію. Довгий час родина проживала в Ташкенті. Назад до Криму повернулися 1989 року, коли було масове повернення кримських татар на історичну батьківщину. До цього 1985-го татар пускали на півострів лише за вербуванням. Я народився вже в Криму, 1993 року.
– У Вас велика родина?
– Так, нас разом шестеро, це без батьків. 5 братів і одна сестра. Студенти лише я і моя сестра, брати молодші, навчаються в школі. Сестра, до речі, цього року теж планує перевестися на навчання на материкову частину України.
«У Криму я зустрічався з людьми, які бояться говорити вголос про те, що думають насправді»
– На вітчизняних та російських каналах можна побачити про Крим діаметрально протилежні сюжети. Як все насправді, приміром, підвищилися ціни на продукти?
– Щодо цінової політики, то минулого року ціни буквально на все, справді, суттєво відрізнялися: у Полтаві вони були набагато нижчими, ніж у Сімферополі. Якщо брати цей рік, то ціни практично зрівнялися, відсотків на 10 в Криму дорожче, не більше. Тому в мене виникає питання, чому наш український виробник, а в Криму на полицях магазинів переважно товари українські, фактично, одну й ту саму ціну встановлює і тут, і там? Адже наші товари по 3 дні стоять на кордоні в АРК, за них треба платити мито, нести витрати на бензин, а ціна в результаті що в них, що в нас однакова. З цього можна зробити невтішний висновок – у нас високі націнки на товар.
– Сьогодні чи не всі українські ЗМІ пишуть, що на півострові переслідують кримських татар. Чи відчула Ваша родина це на собі?
– Переслідують тих кримських татар, які відстоюють власну громадянську позицію, та тих, які займали посади в органах кримськотатарського Меджлісу. Ці люди активно відстоюють свої права. А тих кримських татар, які займаються землеробством чи сільським господарством, як мої батьки, влада не займає, бо вони не несуть жодної небезпеки для їхньої державності.
– Багатьом нині доводиться мовчати про те, що вони думають насправді?
– Так, багатьом доводиться мовчати, я зустрічався з людьми, які побоюються говорити вголос про те, що думають.
– Як Ваші кримські друзі зараз ставляться до України? Чи справді так багато людей хотіло, щоб Крим став російським?
– Для мене залишається загадкою, як був проведений референдум, справжні результати якого не відомі й досі. Особисто я ходив на референдум, тому що, як юрист, зобов’язаний був підтримати Україну. Я вважаю, що так багато людей – 93% – не могли проголосувати за приєднання Криму до Росії. Це все фальсифікація.
– Життя звичайних людей, які не пов’язані з політикою, змінилося?
– Звісно, суттєво підвищилися податки, особливо це вдарило по кримчанах, які живуть у степовій частині та займаються землеробством. При Україні був Закон «Про особисте селянське фермерське господарство», де не треба було платити високих податків, достатньо було взяти довідку з сільради про те, що в тебе присадибна ділянка. Зараз, настільки мені відомо, необхідно заплатити податок, як індивідуальний підприємець, і лише тоді можна реалізувати свою продукцію на ринку. Державі необхідно віддати 20-25 тисяч рублів на рік. Це велика сума.
– Із українським дипломом Ви зможете знайти роботу лише на материковій частині України?
– Я був завчасно готовий, що буду працювати тут. Але ж є і процедура нострифікації диплома, завдяки якій я зможу працювати і в іншій країні. Зараз закінчую 4-й курс і планую продовжити навчання далі, а потім залишитися на материковій частині України, бо працювати в Криму і підтримувати політику Росії мені не хочеться. Думаю, кримським татарам не буде легко на державній службі, підйом кар’єрними сходами буде важкий, як за Радянського Союзу.
Текст – Ольга Правденко
Відео – Андрій Іванов
