Нагадаємо, у такий спосіб наші дописувачі стають претендентами на премію. Своїми роздумами на тему «На зміну Леніну. В очікуванні нового ідола» поділився Ігор Сердюк.
Вбити дракона, або в очікуванні нового ідола
«Запевняю Вас, єдиний спосіб позбавитися драконів – це мати свого власного», – так говорив один з персонажів п’єси чудового драматурга Євгенія Шварца «Дракон», більш відомої загалу за екранізованою версією «Вбити дракона». Якщо коротко, то головний герой – Ланселот – приходить до міста, де під мудрим керівництвом пана Дракона живуть люди, вони майже щиро люблять його, вірять у нього, радо приносять себе і свої близьких у жертву. Ланселот вбиває тирана, але люди не стають вільними, бо Дракон живе в кожному з них, і треба вбити його у власній душі, що набагато складніше…
Полтавський Ленін. Фото Ігоря Сердюка«Полтавський» Ленін валився довго і натужно, він пручався і всім своїм видом показував, що ще міцно стоїть на ногах попри загальну ейфорію свідків процесу. Показово, що падіння відбулося «за сприяння» молодих хлопців, народжених не в СРСР, а – в Україні. Це показово, адже для загалу даний пам’ятник став утіленням не тільки, власне, комуністичної ідеології, а символом старого, «регіонівського», совкового минулого. Останнє, на жаль, ще міцно тримається в нашому суспільстві, і його набагато важче викорчувати, ніж знести якийсь пам’ятник.
Уже самі пошуки нового ідола (себто нового дракона), до болю нагадують радянську практику вшанування героїв чи то в граніті, чи то у назвах вулиць. Саме так, наприклад, у 1925 році вулиця Троцького (колишня Кобеляцька) змінила назву на Фрунзе. Нові ідоли й зараз змінюють старих, або ж мирно вживаються з ними (як то Чорновіл і Куйбишев). Можна наводити багато подібних прикладів, всі вони є свідченням і наслідком того, що історія міста та політика пам’яті формуються не істориками, а чиновниками та політиками. А тому важливо, не тільки те, хто буде стояти на місці Леніна, а й те, хто і як прийме про це рішення. Чомусь не хочеться, щоб це були «ручні» громадські слухання, котрі уважно вислухають (вибачте за тавтологію), а потім виконають вказівку «з гори», втілять відповідну ідеології якоїсь політичної сили.
Не хочеться тому, що такі «сили» в наш час швидко слабнуть і відходять у минуле, а пам’ятники залишаються, і, часто, як пам’ять про чиюсь необачність, некомпетентність чи партійність.
Думається, що у таких питаннях не треба шукати компромісів чи ідолів, історія Полтави має багато не пошанованих постатей. Так, ми одне з небагатьох міст, котре не увічнило світлу пам’ять «батьків-засновників». Тут можна згадати не тільки полтавських полковників, а й князів Олексія Куракіна чи Миколу Рєпніна – людей, які зробили Полтаву губернським містом і сформували його неповторне до сьогодні обличчя. Але є одна проблема – ці постаті не цікаві політикам, вони не є настільки дискусійними, щоб довкола них робити власний політичний капітал та рейтинги. Зрештою, вони не вписуються у пануючі (до і після Майдану) ідеології, а тому – не можуть стати новими ідолами. Звісно, що вони можуть бути гарними пам’ятниками, але чи буде достатнього цього для вшанування їхньої пам’яті? Покаже час…
