Як небайдужа до усіх транічних подій, що сталися у нашій столиці, я просто була зобов'язана потрапити на Майдан Незалежності. Та й зараз багато дискусій – що буде далі, яка подальша його доля і місія для майбутнього нашої країни, себто це такий майданчик вільної демократичної думки громадськості з присмаком заходу.
Тепер без усіляких труднощів можна потрапити на Столичний Євромайдан, вставши на станції "Хрещатик" або "Майдан Незалежності", але за старою традицією вирушила з – «Золотих воріт», проходячи вулицею Прорізна вже не так моторошно, як йшла нею у січні, коли закон 16-го діяв і будь-яку особу, що перебувала на території майдану і біля – могли заарештувати без усіляких на це підстав. На щастя, усі ці події в недалекому, але – минулому! Зараз на Хрещатику вирує атмосфера миру, дійсно, відчувається, що прийшла весна.
Йдучи по центральній трасі вже не можеш споглядати на великі кургани мішків зі снігом і сміттям, хоча сміття звісно, присутнє усюди, але майданівці намагаються потроху усе прибирати, навкруги молодих каштанів окопують землю, з великих наметів до нині йде дим, який своїми ароматами сповіщає, що скоро буде обід. Яким дуже раді безхатьки, що перебувають також на Майдані. Чоловіки, хлопці-активісти теж до нині залишаються на місці, хоча я не знаю яке їхнє майбутнє, чи є в них стратегія, що вони будуть робити далі?
Я підійшла ближче до майданчику, де проводиться завжди народне віче. Картина чесно кажучи не для слабких, хто закоханий у краєвид центральної вулиці міста. Це неприємно вражає і пригнічує. Одразу забуваєш як приємно тебе гріє лагідне сонячне проміння і не так насолоджуєшся свіжим прохолодними весняним повітрям. Бо це повітря пронизане ледь чутним але в’їдливим смородом від шин, а будівлю профспілок не рятують мальовничі рожеві плями, бо вона напівспалена... Багато навкруги сміття, але й багато квітів. Не просто багато – їх безліч!!! Вони усюди, а поряд із ними лампадки, які вже не горять. Та й квіти вже не першої свіжості. Але це нікого не зупиняє.
Багато людей було навкруги.
Деякі прийшли заради пошани до Небесної Сотні, дехто просто подивитися на видовищні краєвиди. Там були люди, якими рухали меркантильні бажання поновити свої фотознімки на фоні фатально-важливих місць для нашої країни, але самі вони нічого путнього не зробили...
А були громадяни, що приїздили з інших міст і приносили квіти, були і кияни, які після роботи теж приходили на покладання, ледь чутно кажучи вголос: поки ми працювали вони тут за нас усіх стояли, боролися, помирали.
Також, майданчику виголошували промови, заклики, прохання. Ведучий просив усіх, хто мешкає на Майдані не забувати про рідних і телефонувати їм, щоб ті не переймалися за їхнє життя. Також закликав усіх, хто не байдужий братися за лопати, віники і по-трішки хто скільки може прибирати Майдан. Люди були. Люди прибирали, але, на жаль, більшість надавала перевагу простим прогулянкам біля барикад на Грушевського, ніж братися до прибирання, але все ж таки поодинокі небайдужі знаходились.
Усі ці картини, ілюстрації, знімки померлих людей, що усюди висіли… Усе це вживу навіювало великий смуток, бо їх не повернеш, багато юнаків було мого віку і менше, вони ще тільки починали жити, і все! Це прикро усвідомлювати. Але з цим потрібно жити. І пам'ятати, що за фатальним випадком долі вони померли заради ідеї, свободи, патріотизму і кращого для усіх нас у нашій спільній країні. Треба про це обов'язково пам'ятати і шанувати їх!
