Жінка розповіла про страхіття Великої Вітчизняної війни. Цитати оповіді жінки, які найбільше запам’ятались та вразили гостей, розмістили на сайті міськради.
– Війну я зустріла під час навчання в медичному інституті в Сибіру, – розповіла полковник медичної служби в запасі Тамара Петренко. – Через воєнні події 5 років навчання ми пройшли за 4 роки. На випускному у нас був святковий стіл – кільце огірка, одна картоплина в мундирі та шматочок оселедця. Для нас це було справжньої смакотою, бо в день видавали 400 грам хліба – ось і все, що могли їсти.
Життя після випускного
– Після випускного нас в ешелоні почали везти до Курська. Під час нальоту німецької авіації було так страшно, що словами аж ніяк не передати. Ми бігли цілу ніч, аж поки не вибились із сил та не заснули прямо в огороді. Вранці я дуже злякалась, адже спросоння натрапила на щось округле та гладке і подумала, що це бомба. Виявилось – гарбуз. В Курську нас розташували в лікарні і ми там облаштували госпіталь. Вперше теорію почали застосовувати на практиці і кожного дня доводилось багато оперувати. Ми їли, не відходячи від хворих та ранених, адже вони всі потребували допомоги. За доби спали до 2-3 години і кожна хвилинка відпочинку була за щастя.
Про страхіття війни
– Взагалі війна несе із собою величезний страх – під час авіанальоту чи обстрілу артилерії здавалось, що все нутро перекручується, – стверджує полтавка. – Страх просто нелюдський. Багато пацієнтів доводилось заспокоювати як малих дітей, а ми самі в принципі були дітьми, але просто повинні були випромінювати оптимізм, радість та впевненість у Перемозі, адже саме лікарі та медсестри заспокоювали бійців та допомагали одужати. Багато було прикладів, коли повністю в гіпсі молоді хлопці падали на підлогу та ховались під ліжка, адже там відчували себе в безпеці. Було страшно, але та відповідальність, що була на лікарях, не давала можливості засумніватись, злякатись, а ми просто виконували те, що і мали виконувати.
Війна, як профілактика застуди
За словами жінки, під час війни в холоді, наскрізь мокрі та промерзлі, голодні та в холодному одязі солдати не хворіли на простуду. Напевно, якісь глибокі внутрішні резерви задіяли люди, щоб перемогти.
Під час війни зустріла кохання
Одного разу до госпіталю доставили серйозно пораненого в стегно майора – їхав на мотоциклі і поряд вибухнув фугас.
– Я почала оперувати і помітила, що у мене тремтять руки – такого в мене не було ще на практиці. А потім виявилось, що зустріла свою долю. Закінчити операцію довелось черговому хірургу. Через кілька днів я виїхала на навчання, а коли повернулась, то дізналась, що мій пацієнт, не завершивши курсу реабілітації, поїхав у свою частину на фронт. Потім почав писати листи і домовились, що коли у нього буде можливість, то він завітає до госпіталю. Доля дала подарунок. У мене була фотокартка майора і я одного разу показала її знайомому офіцеру на пероні, коли саме від’їжджала. Виявилось, що в цьому ж вагоні їхав і майор Іван Петренко, який вийшов із вагону, а я в цей же вагон зайшла. Офіцер побачив його і впізнав та покликав мене у вікно на перон. Так і не проминули один одного. Довго спілкувались виключно на «ви», соромились своїх почуттів. Одружились ми в Берліні вже після Перемоги.
Після частувань та цікавої розмови, ветеран війни показала фотографії із сімейного архіву, розповіла про своє захоплення вишивкою та подякувала за турботу.
