Отець Олександр Дедюхін
Довгий час і село, і церковна громада жили тихим та не прикметним життям: орали землю, сіяли в неї, збирали врожаї, годували скотину та молились Богові в міру свого розуміння. Але коли Україна відкрила очі Революцією Гідності, коли Господь Бог став показувати українцям чого насправді вони варті, люди почали замислюватися не лише над проблемами гречкосіянія, а й над більш важливими питаннями – над тим для чого Бог дав нам цю землю, і як ми можемо послужити їй, в міру своїх сил. Одним з таких кроків було рішення церковної громади про зміну її канонічного підпорядкування - раніше громада належала до Церкви Московського Патріархату, а тепер вирішила перейти до Патріархату Київського. Були проведені збори громади, та згідно Закону України Про Релігійні Організації поданий на реєстрацію Статут Громади в новій редакції. Люди сподівалися, що раз вони зробили все законно, то не буде ніяких проблем, вони й надалі зможуть молитися Богові, у своєму храмі, в який вони вкладали багато років молитву, гроші і труд; зі своїм священиком, що теж перейшов до Київського Патріархату отцем Михаїлом.
Але, як писав відомий земляк сухівчан Олесь Гончар «Завжди знайдеться ескімос, котрий дасть вказівку жителям тропіків, як їм поводитись під час спеки.». І такі «ескімоси» хутко знайшлись. Ними виявилися настоятель храму Покрова Богородиці УПЦ МП смт. Кобеляки прот. Георгій Малета, та керівник Кобеляцького будинку дитячої творчості Сабадирь Галина Вікторівна. Їм з Кобеляк, бач, видніше як молитися сухівчанам і до якого патріархату належати. Коли 18.01.2015 року, в святу неділю, день Навечір’я Богоявлення прихожани храму зібралися, щоб освятити воду, та помолитися, вони побачили, що двері храму зачинені, а настоятель не може відкрити їх, бо замки поміняли, а ключі в руках у Галини Вікторівни. Отець Георгій все намагався пояснити, що українською мовою неможливо здійснювати богослужіння, бо вона не благодатна, що всі, хто підтримує церкву Київського Патріархату розкольники, а отець Михаїл віднині не має права служити, бо його заборонили. Люди його не слухали, а просто благали дати можливість зайти до храму і помолитися. Літні жінки змушені були стояти на холоді в тумані, бо Галина Вікторівна пояснювала, що службу має проводити або отець Георгій, або ніхто. Ці пусті розмови продовжувалися декілька годин, але «життя любить терплячих» - казав О. Гончар і віруючим таки вдалося вмовити Сабадирь пустити їх до храму. Отець Геогій зауважив, що треба тільки Бога боятись і нікого більше, тому просив, щоб не розпочинати богослужіння до приїзду благочинного Московського Патріархату отця Василя Сверловича. Віруючі погодилися чекати в храмі. Поки хтось тихенько молився, хтось обговорював події, отець Георгій непомітно утягнув з Престолу антимінс та забрав його з собою. Нарешті приїхав благочинний. Православні віруючи вже вкотре засвідчили, що рішення про перехід громади є безповоротнім, і ні які залякування не примусять їх передумати. На що отець Василь закричав:
- Ви тут нічого не вирішуєте! Я тут головний! Я все вирішую! Я благочинний! Вас мало! Треба щоб було більше людей!
Тоді віруючі домовилися, що 20. 01 на 14.00 год проведуть ще одні збори, де визначать подальшу долю громади та храму.
У призначений час біля храму зібралося більше 100 людей. Приїхали навіть представники з єпархіального управління УПЦ Московського Патріархату, очолювані секретарем єпархії прот. Михаїлом Волощуком, близько 10 чоловік. УПЦ Київського Патріархату представляли секретар єпархіального управління священик Іван Орловський та протоієрей Олександр Дедюхін. Представники МП знов і знов переконували церковну громаду, що треба слухати лише їх, що тільки вони праві, а всі інші – розкольники. Віруючі неухильно стояли на своєму, тут варто процитувати Олеся Гончара:: «Людині властиво прагнути вічності, знаходити в ній для себе мету і натхнення... Навряд чи взагалі є щось гідніше, як вдосконалювати свій дух, увіковічнювати себе в творіннях своїх і дарувати їх нащадкам».
А де можна знайти вічність? Лише в молитві та прагненні до Бога. Православні віруючі закликали представників МП до спільної молитви за Україну, за наших воїнів, за мир, та разом відслужити панахиду за загиблими від нашестя чужинців. Духовенство МП спочатку відмовилося молитися разом, але до панахиди за загиблими один із священників приєднався, та молився разом з духовенством Київського Патріархату. Після молебню та панахиди, рішенням зборів громади, було встановлено звернутися до кожного жителя села, щоби всі ще раз підтвердили свою належність до Київського Патріархату.
Земляки Олеся Гончара своїм рішенням підтвердили бажання будувати нову, вільну Україну, разом з Помісною Православною Церквою Київського Патріархату, підтвердили своє бажання свободи, до якої закликає нас Ісус Христос. Цей вибір нам важливо робити щодня, щосекунди, залишити гідний слід на землі, щоби довести, що Господь нам недаремно довірив Землю, і ми мудро вправлялися на ній і як достойні управителі осягнули Царство Небесне.
«Дорожіть днем - ось що я вам скажу, молоді! Дорожіть миттю, секундою! Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себе путящий. Живе не той, хто чадить. Живе - хто іскрить! Знайте, що всі ми станемо перед судом будучини, а перед тим судом ніякий володар, ніякий найбільший руйнач не переважить посліднього муляра… Зоставте ж слід… Не бляшанку з-під шпротів, покинуту на Скарбному, не купу сміття, а таке, щоб людей радувало - близьких і далеких… Дорожіть, дорожіть миттю, синочки!». Олесь Гончар. "Собор".
Протоієрей Олександр Дедюхін
