До Дня перемоги редакція газети та інтернет-видання "Коло" оголосила проект «Війна очима нащадків»: розкажи, що ти знаєш про Другу світову війну. Пропонуємо Вам поділитися своїми спогадами про воєнне лихоліття, яке пережили ваші рідні.
Читайте сімейну розповідь від Тетяни Цирульник, головного редактора "Кола".
Прадіда чекали з війни 65 років
У моїй родині про війну згадували мало. Троє моїх прадідів – Яків, Гаврило та Юхим – загинули на війні. Хоча які вони діди? Їм було по 30 років на той час. Якщо говорили про війну, то здебільшого згадували Юхима, батька мого дідуся, якого довгий час вважали зниклим безвісти. Його забрали з родини ще під час Радянсько-фінської війни. Удома він залишив дружину Ганну з 2 синами: Іваном і Михайлом (моїм дідусем). Фінську він пройшов і додому майже повернувся: до рідного села залишалося 25-30 кілометрів, коли прийшов наказ розвернути усіх на фронт – почалася Друга світова. Юхиму вдалося передати вісточку додому і жінка Ганна встигла його провідати. Звісток про Юхима родина більше не отримувала. На Якова та Гаврила прийшли похоронки.
Коли закінчилася війна, моєму дідусеві Михайлу було 10 років, його братові Івану – 5. 10-річний Михайло став найстаршим чоловіком у родині. Пішов у колгосп працювати: випасав коней, потім вчився на тракториста. Все життя, починаючи з 10 років, працював у колгоспі.
У хаті бабусі й дідуся висіла у рамці фотографія прадіда Юхима. Ми іноді обговорювали, що могло з ним статися. Версій було кілька:
1. Прадіда застрелили свої. Один із односельців Юхима якось сказав: якщо помиратиме, розповість перед смертю, що сталося із нашим прадідом. Ми тоді подумали, що прадіда, мабуть, розстріляли у «заградотрядах», які як щит ставили перед собою фашисти. Але той односелець помер і так нічого нам й не сказав.
2. Прадід живий. Коли упала «залізна завіса», іноді хтось із моїх родичів казав: а раптом прадід Юхим повернеться? Похоронки ж не було? Можливо, його у полон узяли, а потім він звільнився та й залишився жити десь у Західній Європі.
Що насправді сталося із моїм прадідом Юхимом, я дізналася 4 роки тому напередодні 9 Травня. Моя колега знайшла сайт «ОБД Меморіал», де можна дізнатися про долю своїх рідних, загублених під час війни. Я ввела дані свого діда – і знайшла картку військовополоненого Юхима Ярошенка. Сумнівів у тому, що це був саме мій прадід, не було – німці з педантичною точністю вказали у картці місце й рік народження полоненого, ім’я дружини, ім’я матері, колір волосся, ріст, усе співпало. У тій картці навіть відбиток пальця полоненого був. Також я дізналася місце, де його полонили, – Смоленськ, 5 липня 1941 року й місце його смерті – концентраційний табір – Польща, місто Конскі, 28 березня 1942 року.
Мій дідусь Михайло помер 7 років тому, так і не дізнавшись про долю свого батька. Ми показали записи з «Меморіалу» іншому сину Юхима, Івану, і його дітям та припинили чекати повернення Юхима з полону. Іноді я уявляю себе на його місці, адже за віком ми ж з ним майже однакові: як воно страшно, мабуть, було у 29 років пережити 2 війни, рік провести у полоні й загинути, знаючи, що удома тебе чекає дружина й двоє дітей.
