Зовсім недавно у видавництві «Discursus» вийшов роман Олексія з доволі провокативною назвою – «Бомжі Донбасу». Написаний текст датується 2012 роком, але деякі спостереження автора справдилися тепер як наслідок подій у державі взагалі та на Сході України зокрема.
За сюжетом чотири бомжі – Малевич, Славко, Сєрий і Кубік – блукають індустріальною Макіївкою у щоденних пошуках їжі. Кожен з них опинився на вулиці в силу обставин. Вони говорять українською завдяки старанням свого лідера Славка і тому є навіть маргіналами серед жебрацької спільноти.
Один з них знаходить приміщення збанкрутілого у 2008 році заводу, де можна поселитися і не боятися замерзнути на вулиці. Поблизу заводу у снігу вони знаходять Клауса Вагнера, старого. Відігрівшись і зрозумівши, що хлопці позитивно налаштовані щодо України, він розповідає їм історію старого рукопису, в якому йдеться про події тисячолітньої давнини. У ньому розповідається справжня історія українців як народу, котрий давно загинув і не лишив коріння. А ті, що зараз називаються цим іменем – просто люди без коріння.
Такий роман у романі робить своє. Автор вдається до літературних провокацій, щоби розбурхати національну самосвідомість читача.
Про історію держави Украйни дуже цікаво читати. Олексій наскільки добре відчув дух тієї доби, що часом закладалося враження, що це писав фаховий історик. Звісно, більшість події, котрі описує автор в романі є вигаданими, трохи утопічними, але ці історичні тексти затягають. Згодом частково навіть забуваєш про тих бомжів, яким усе це читає дідусь Клаус Вагнер.
Роман варто читати, щоб відчути як виглядає українська альтернативна історія. Тут немає ненависті до сучасних українців, це просто свого роду можливість трохи скоригувати хід історичних подій і уявити «а що буде, якщо…».
Олексій Чупа продовжує жити в Макіївці і буде продовжувати писати.
Це той тип людей, котрих так бракує Донбасу. Це та сміливість стояти на власних переконаннях, котрої так бракує багатьом з нас.
Роман Повзик, незалежне мистецьке об’єднання «Magnum Opus»