За сюжетом роману, в місті починають сліпнути люди. Але не зовсім звично. По-перше, це передається як захворювання з доволі швидким інкубаційним періодом. По-друге, хворі бачать не темряву, як зазвичай має бути, а білосніжну пелену.
Уряд реагує на спалах хвороби, поміщаючи сліпих у приміщення психіатричної лікарні з військовими охоронцями по периметру, постачаючи ящики з їжею. Проте чим більше сліпих з’являється у лікарні, тим більше починається проблем з постачанням їжі, гігієною й ієрархією між хворими.
Цікавості додає те, що одна з героїнь, дружина лікаря-офтальмолога, не втрачає зір, а вдає сліпу, щоб бути поруч із чоловіком.
Роман цікавий, але читається дуже важко. Це особливість текстів Сарамаґо – він не розбиває тексти на розділи, навіть абзацами не надто сильно балує. Часто йдуть суцільні полотна тексту. Крім того, автор чомусь не визнає такий розділовий знак як тире – тому всі діалоги йдуть без жодного візуального виділення. Твори з такою стилістикою потребують від читача неабияких зусиль.
Португальський прозаїк написав безіменний роман. Ми не знаємо країну чи місто, де відбуваються події. Навіть імена головних героїв твору невідомі: лікар, дружина лікаря, дівчина в чорних окулярах, зизоокий хлопчик, слізний пес – все це скоріше їх соціальний статус чи зовнішні ознаки. Це теж не сприяє легкому прочитанню.
Жозе Сарамаґо (фото – 100bestbooks.ru)
Щоб остаточно добити того, хто взяв книгу до рук, Сарамаґо вводить в «Сліпоту» величезну кількість натуралістичних деталей, до яких часом відчувається відраза (особливо, якщо маєш хорошу фантазію і можеш добре уявити все описане).
Проте, попри описане вище – книгу хочеться читати. По-перше, з кожною сторінкою стає ще цікавіше, хочеш дізнатися які ще проблеми придумає людям цей хитрий автор. А по-друге, як сказано у анотації, «після прочитання цієї книги хочеться дивитися на світ широкими очима і просто – жити».
І цитата на закінчення: «… Чому всі осліпли, Не знаю, можливо, одного дня причину буде з’ясовано, Хочеш, я тобі скажу, що я думаю, Кажи, Я думаю, що ми не осліпли, що ми, сліпі, Сліпі, що бачать, Сліпі, які, маючи зір, нічого не бачать».
Роман Повзик, незалежне мистецьке об’єднання «Magnum Opus»
