Померанцев був тим, кого сумління змушувало не мовчати. Він, на відміну від деяких своїх друзів, не потрапив у в’язницю, але був постійним об’єктом зацікавлення КДБ. Емігрувавши, Ігор Якович був тим голосом, який так наполегливо глушили радянські спецслужби – ведучим у російській службі «Бі-Бі-Сі» та редакції «Радіо Свобода».
Книга «Вільний простір», яка вийшла у цьому році у видавництві Українського католицького університету, зібрала у собі есеїстику Ігора Померанцева різних років – з 1978 року до 2014.
Сама збірка ділиться на чотири розділи.
«Хронікер» розповідає про моменти з життя Ігора Яковича, його етапи козівництва й осілості у трьох містах Європи – Лондоні, Мюнхені і Празі. Тут він працював і прожив більшу частину життя (а в останньому і досі працює і живе).
«Блогер» – це колекція постів, у яких Померанцев писав про свої враження чи думки з приводу різних подій.
Ігор Померанцев (фото – ankontr.if.ua)
«Читач» – глибокі роздуми про прочитані книги, улюблених авторів.
«Інтерв’юер» – записи розмов з п’ятьма сучасними українськими письменниками: Юрієм Андруховичем, Сергієм Жаданом, Оксаною Забужко, Тарасом Прохаськом та Остапом Сливинським.
«Поет» – вірші Ігора Померанцева. Автор пише верлібри, які часто стосуються саме тематики радіо.
Варто зауважити, що ця книга все ж перекладна, і Діана Клочко вклала багато зусиль, щоб тексти Померанцева звучали українською так само атмосферно, як і російською.
Читаючи книгу, з кожним есеєм ловиш себе на думці, що Ігор Якович любить життя і справу, якою займається – радіожурналістику. Його проза смакує, як рецепти приготування риби чи французькі вина, котрим він присвячує тексти. Померанцев – гурман, і він цього не приховує.
Радіо – справа життя росіянина. Для нього це не просто розмови, це щось вище, звуки, тембри, шум, тиша. Автор любить експериментувати зі звуками, можливістю через вухо передавати візуальні образи.
Багато у прозі Померанцева і спогадів про Радянський Союз, про своє життя у ньому, дисидентство. Особливо вражає текст «Їхні дружини» майже на початку книги, в якому розповідається про те, що доводиться терпіти дружинам, чоловіків яких посадили у в’язницю за «антирадянську діяльність».
В есеях Ігора Яковича багато відомих особистостей: зірок кіно і літератури, політиків – за десятиліття роботи журналістом у нього є що розповісти. Ця проза поетична, вона густа і насичена роздумами, димом сигар і ледь чутним запахом вина.
Цитата: «На радіо я часто стикаюся із проблемою запаху і розбиваюся об неї. Одного разу в Мюнхені я навіть зробив передачу «Запахи». Я присмачив її музикою Дебюссі «Звуки і аромати у вечірньому повітрі ширяють». Звуки справді ширяли, однак, ані ароматів, ані запахів ніс не чув».
Роман Повзик, незалежне мистецьке об’єднання «Magnum Opus»
