Оксана Забужко давно хотіла зібрати вервицю імен, подій і всього того, що зробило з Неї ту особистість, яку ми знаємо. Тому результатом цих намагань стала збірка «З мапи книг і людей», котру у 2012-ому році видало «Meridian Czernowitz».
Починається книга з цитати Генрі Міллера: «Колись, коли я куплю дім з величезною кімнатою й голими стінами, я складу величезну мапу чи схему, яка краще од будь-якої книжки розкаже історію моїх друзів, і ще одну, яка розкаже історію книжок у моєму житті. Кожна на окремій стіні, одна проти одної, запліднюючи себе навзаєм, затираючи себе навзаєм...»
І Оксана Стефанівна спробувала в літературній формі розповісти таку історію. Подорожуючи з Нею протягом 376 сторінок інтелектуальної прози, виникає думка: «Яке ж насичене життя веде ця жінка!». Але в той же самий час розумієш, що вона виконує титанічний масив роботи у галузі літератури.
Багато чого торкається Забужко у своїх есе. Це і спогади дитинства з улюбленою книжкою про Вінні-Пуха, і подорожі різними містами нашої планети (переважно європейськими), згадки і враження від бачених вистав, кінофільмів. Її великий талант як оповідача – помічати деталі, котрими ми нехтуємо, а як письменника – незрівнянний стиль. Деякі абзаци тривають сторінками – і все одно (наперекір усім порадам з копірайтинґу) це читається без жодних труднощів.
Оксана Забужко (фото – radiosvoboda.org)
Її проза густа. Вона насичена посиланнями, захованою між рядками недоказаністю, але ці есе смакують. Всі вони були написані за останні 12 років, публікувалися в різних збірниках, інтернет-часописах, але вперше зібрані під однією обкладинкою.
Катерина Білокур, Павло Тичина, Ігор Калинець, Григір Тютюнник, Юрко Покальчук, Андрій Тарковський, Соломія Павличко, Ларс фон Трієр, Юрій Шевельов, Андрій Жолдак, Джеймс Джойс і багато-багато інших – всі вони в різний час виринають зі сторінок цієї книги, розповідаючи свою історію, впливаючи на автора і (я сподіваюся) на самих читачів.
Цікаво було б побачити реальну мапу подорожей Забужко. Складається враження, що вона весь час рухається. І її чують. Містами, країнами. До Її голосу прислухаються, на презентаціях завжди людно. Для багатьох європейців вона є найяскравішим представником сучасної української літератури. Чого вартує тільки вручення їй премії «Анґелус» минулого року за роман «Музей покинутих секретів».
Для мене особисто ця книга є значимою, бо я був присутнім на її презентації на Форумі видавців 2012-ого року у Львові. Оксана Стефанівна зачитувала уривки з есеїв книги, відповідала на питання глядачів і модератора. Тоді я вперше осягнув феномен цієї жінки: глядачі заповнили собою весь театр, а деяким довелося стояти. Через насиченість подій, нам довелося піти із половини презентації (в іншій точці Львову, у «Дзизі» саме мали говорити про журналістику, одним зі спікерів була Ірена Карпа), про що не раз шкодував, читаючи цю книгу.
Та буває, що деякі вчинки змінити не можна.
