Цього прозаїка у 1994 році визнали найвеличнішим з письменників, які пишуть французькою мовою.
Книга нобеліата «Дієґо і Фріда» (1993 р.) більше нагадує документальну прозу (те, що в англомовних країнах називають «non-fiction»), ніж белетристику. Діалоги відсутні. По суті, читач спостерігає за життям двох дивовижних художників ХХ століття, дітей революційної Мексики – Дієґо Рівери та Фріди Кало.
Він – великий і незграбний, з обличчям, що схоже на жаб’яче. Вона – маленька і тендітна, вишукана красуня, якою захоплювалися. Він – серце будь-якого гурту, охочий до спілкування і жінок. Вона – замкнена в собі через каліцтва, майже без друзів і знайомих. І саме цих абсолютно протилежних між собою людей змогли об’єднати мистецтво і кохання.
216 сторінок показують нам найвизначніші події в житті Рівери і Кало. Це і революція в їх рідній Мексиці, перша зустріч митців, успіхи і слава, зради і поразки – багато, дуже багато пережили ці люди.
Недолік книги – у відсутності ілюстрацій. Бо ж коли читаєш про ту чи іншу роботу Фріди чи Дієґо, то все ж таки набагато цікавіше її побачити. З іншого боку, розповідей про картини у книзі так багато, що вона могла б перетворитися на художній альбом з репродукціями. Зрештою, гуглити ніхто не забороняв.
Фріда і Дієго
Книга цікава, але читається важко. Можливо, це через високу інформативність тексту. Все таки варто віднести «Дієґо і Фріду» до документальної біографії, хоч і написана вона видатним романістом. Це розповідь про шлях до визнання, про боротьбу, про ідеологію, про кохання і, перш за все, про мистецтво.
І на завершення цитата: «Фріда – єдиний випадок в історії мистецтва, коли художник розітнув собі груди і розірвав серце, щоб побачити їх справжнє біологічне єство, і за допомогою розуму-уяви, швидшого, ніж світло, зобразив на картині матір і свою годувальницю».
