І справді, емблеми, символи, знаки людство створювало протягом всього свого існування. Згодом одні з них виокремилися і стали важливими, навіть символічними, для всього народу. Це гімн, прапор, герб. Їх має кожна країна.
Гімн та прапор творилися вже в ХІХ столітті, а от герб у формі тризуба – надбання тисячоліть.
19 лютого 1992 року затверджено малий Державний герб України. Конституцією також передбачений і великий Державний герб, однак досі його не прийнято. Центральною геральдичною фігурою герба є тризуб князя Володимира.
Існує до 30 теорій походження і значення тризуба (сокіл, якір, символ триєдинства світу тощо). За часів Київської Русі тризуб був родовим знаком Рюриковичів. Його зображення археологи знаходять на монетах, печатках, посуді, цеглі, настінних розписах. Як знак князівського роду тризуб широко використовувався не печатках, якими скріплювали міжнародні договори, на князівських товарах, що вивозили на продаж за кордон.
Проте тризуб не був офіційним гербом Київської Русі у сучасному розумінні. Справжні герби прийшли до нас із західних країн і вперше зустрічаються в Галичині в XIV столітті. У період феодальної роздробленості Русі тризуб витіснився з ужитку. На зміну приходять: на київській землі – зображення Святого архістратига Михаїла, а на Галичині – лев, який спирається на скелю. Із запровадженням козацького реєстрового війська в Україні з’являється нова гербова символіка – лицар-козак із самопалом. Це зображення широко використовувалось на печатках запорізьких козаків.
Під час Першої світової війни відзнаку у формі тризуба використовували українські частини у складі австрійської армії – Українські січові стрільці. Тризуб став своєрідним орденом, відзнакою за хоробрість в Українській галицькій армії. Революційні події 1917 року відродили українську державність і поставили на порядок денний питання Державного герба України. 25 лютого 1918 року в Коростені Українська Центральна Рада взяла тризуб за герб УНР. 22 березня 1918 року було встановлено малюнки великого та малого державних гербів за проектом Василя Кричевського. Проте всі надбання були знищені за часів Радянського Союзу.
Нову сторінку української геральдики затвердила постанова Верховної Ради України про Державний герб незалежної України. А Конституція через 4 роки у статті 20 проголосила Тризуб головним елементом великого Державного герба України.
Державний гімн України створили східняк та галичанин
Створення українського гімну бере початок із осені 1862 року. Український етнограф, фольклорист, поет Павло Чубинський, який жив в тій частині України, яка була під владою Російської імперії, пише вірш «Ще не вмерла Україна». Поширення цього вірша серед українофільських гуртків, щойно об’єднаних у Громаду, сталося миттєво. Проте вже 20 жовтня того самого року шеф жандармів князь Долгоруков дає розпорядження заслати Чубинського «за вредное влияние на умы простолюдинов» в Архангельську губернію під нагляд поліції.
Згодом вірш поширився на Західній Україні, підконтрольній Австо-Угорській імперії. Не пройшов він і повз увагу релігійних діячів того часу. Один із них, отець Михайло (Вербицький), ще й знаний композитор свого часу, захоплений віршем Павла Чубинського пише музику до нього. Вперше вірш «Ще не вмерла Україна» був надрукований 1863 року, а з нотами – 1865 го.
На текст вірша значно вплинув «Марш Домбровського» – польский гімн Jeszcze Polska nie zginęła. На той час він був дуже популярним серед народів, що боролися за незалежність. На мотив «Марша Домбровського» словацький поет Само Томашек написав пісню «Гей, Слов’яни». Інша відома версія цієї пісні була написана болгарським поетом Шуми Марицею і стала гімном Болгарії у 1886-1944 роках.
Уперше вірш і музику почали використовувати як державний гімн 1917 року. Коли в Радянському Союзі було вирішено створити окремий гімн для кожної країни в його складі, вірш «Ще не вмерла Україна» був відкинутий як варіант, щоб не викликати сепаратиські настрої серед українців. Потрібен був текст, у якому б стверджувалося, що Україна – держава, що входить до складу СРСР, що вона там «Між рівними рівна, між вільними вільна» та обов’язково повинна була висвітлена Комуністична партія. Це завдання виконав Павло Тичина. Його варіант «Живи, Україно, прекрасна і сильна» став державним гімном Української РСР у період з 1949 до 1991 року.
Фото з сайту istpravda.com.ua
Своє відродження попередній гімн «Ще не вмерла Україна» знайшов лише зі здобуттям незалежності нашою країною. 6 березня 2003 року ВРУ ухвалила Закон «Про Державний гімн України», котрий запропонував президент Леонід Кучма. Перша строфа гімну, згідно з пропозицією президента, почала звучати «Ще не вмерла України і слава, і воля».
Український прапор: синьо-жовтий чи жовто-блакитний?
Про те, яким повинен бути насправді прапор України – синьо-жовтим чи жовто-блактиним – українці дискутують вже не один рік. Хоча офіційно ще 28 січня 1992 року Верховна Рада України ухвалила Постанову «Про затвердження Державним прапором України Національного прапора». В ній зазначається: «Державний Прапор України являє собою прямокутне полотнище, яке складається з двох рівних за шириною горизонтально розташованих смуг: верхньої – синього кольору, нижньої – жовтого кольору, із співвідношенням ширини прапора до його довжини». Тож, здавалося б, усі дискусії з приводу кольору прапора повинні бути вичерпаними. Але ж ні. Пропонуємо згадати історію, як затверджувався один із національних символів країни протягом століть.
Затвердження синьо-жовтого кольорового сполучення як українських національних барв у сучасному сенсі однозначно можемо датувати 1848 роком і пов’язувати з українським національним відродженням в Галичині та Буковині.
Поступово це поняття поширюється на закарпатські землі, а з початком масової еміграції українців у кінці ХІХ століття за океан – і на поселення в Америці. На українських землях, що входили до складу Російської імперії, де українофільський рух царський режим вважав ворожим і переслідував, національні кольори почали утверджуватися лише після революції 1905 року в середовищі свідомих верств населення.
Подальша публічна дискусія на цю тему на сторінках львівських і київських часописів у 1911-1912 роках довела історичну традицію синьої та жовтої барв не лише в Галичині, але й на Наддніпрянщині.
Фактично, ці публікації припинили будь-які дискусії про те, які кольори слід вважати національними для українців, але в них не робилося навіть спроб встановити порядок барв – яка з них верхня, а яка нижня. На практиці досліджені кольорові ілюстративні матеріали (листівки, плакати) та різні прапори і стрічки з написами засвідчили, що використовувалися обидва варіанти.
Справжнім вибухом українського національно-визвольного руху були події після повалення самодержавства в Росії в лютому 1917 року, які й утвердили загальнонаціональний характер символів.
За юридичними та вексилологічними нормами прапори, які складаються з горизонтальних смуг, називаються в порядку від верхньої до нижньої. Однак у газетних і мемуарних публікаціях, у поетичних творах автори дуже часто називали український прапор довільно. Особливо ускладнює вияснення проблеми поширена в Центральній Україні манера називати прапор «жовто-блакитним», тобто у зворотному порядку кольорів, знизу вгору, що, зрештою, часто трапляється й у наші дні. Власне, поширенню національних кольорів на Наддніпрянщині значно сприяло саме візуально-асоціативне сприйняття прапора та тлумачення його змісту як «блакитне небо і жовтий лан пшениці».
Така версія дуже добре відповідала українській ментальності та світогляду, дуже легко сприймалася в усіх середовищах. Тому саме такий порядок барв й утвердився.
Перший законодавчий акт, який врегулював нарешті порядок кольорів на прапорі як блакитно-жовтий був здійснений 27 (14 ст. ст.) січня 1918 року. Тоді Центральна Рада на засіданні під головуванням академіка Грушевського затвердила тимчасовий закон про флот УНР, у якому визначалося:
«...2. Прапором української військової фльоти є полотнище о двох – блакитному і жовтому кольорах. В кряжі блакитного кольору історичний золотий тризубець з білим внутрішнім полем в ньому».
Синьо-жовтим був стяг Генерального штабу головного отамана Симона Петлюри, а новіші дослідження засвідчили, що 1920 року загони Нестора Махна також використовували блакитно-жовті прапори. Такі самі знамена фіксуються на малюнках авторства Юліана Буцманюка та Леоніда Перфецького, які були учасниками визвольних змагань.
Першим прапором УРСР за керування Леніна став червоний стяг з жовто-блакитним прапором у верхньому лівому куті. Та 1919 року з ідеологічних міркувань прапор УСРР став мати тільки червоний колір з абревіатурою назви республіки, облямованою золотою рамкою. 21 листопада 1949 року Президія Верховної Ради УРСР ухвалила стяг із горизонтально розташованими смугами: верхньою – червоного кольору (2/3 ширини прапора), і нижньою – лазурового кольору з зображенням у верхній частині золотих серпа і молота, а також червоної п’ятикутної зірки над ними, обрамленої золотою каймою.
Синьо-жовтий прапор замайорів на державних установах України 14 березня 1990 року у місті Стрий – першому з українських міст, де підняли національний символ – прапор України над будівлею міської ради.
18 вересня 1991 року Президія Верховної Ради України своєю Постановою «Про прапор України» фактично надала синьо-жовтому біколору статус офіційного прапора країни. Із цього дня під цим стягом починають зустрічати іноземних гостей, складати присягу військовослужбовці, працювати посольства України, його вивішують в ООН.
