У 71 рік піднятися на Ельбрус, у 75 – на Казбек, щоденно пробігати по 10 кілометрів – для 76-річної почесної громадянки міста Миргород Анастасії Дойнікової рух і спорт є невід’ємною частиною життя. «Мені зараз не можна зупинятися», – говорить вона і продовжує свої щоденні тренування.
Під час зустрічі з журналістами «Кола» майстер спорту Анастасія Йосипівна розповіла про улюблені види спорту, досягнення і ставлення до сучасного фізичного виховання.
Анастасія Дойнікова. Фото Ольги Матвієнко
«Один ковзан на весь хутір прив’язували до валянка і бігали по черзі»
Зараз пригадати, коли почала захоплюватися спортом, Анастасія Дойнікова достеменно не може. Говорить, що завжди була в русі, із самого дитинства, яке минуло у російському місті Магадан.
– Уже й не пам’ятаю, коли почала активно тренуватися. Ми постійно рухалися, щось робили. Розваги які були: на одній лижі, зробленій із бочки, і то – по черзі каталися. Один ковзан був на весь хутір, прив’язували до валянка і по річці бігали. Гірку заливали льодяну і каталися на соломі чи в ночвах дірявих. І то у хату ледь заженеш нас, – із усмішкою пригадує Анастасія Йосипівна. І вже серйозно додає:
– А зараз з-за комп’ютера дітей не виженеш, вони ні вулиці не бачать, ні кисню. Тут під питанням наші нащадки. Крім того, що ситуація зараз така, що ще й гинуть найкращі хлопці, які повинні давати найздоровіших, найсильніших дітей.
Тоді ж у школі полюбила біг. Говорить:
– Якщо людина не бігає, то вона не живе. Це наш природний дар. Рух – основа життя. А тоді, при Радянському Союзі, взагалі підхід до фізичного виховання був інший зовсім. Сказали іти грати у волейбол – пішли грати, хоч і зростом не вийшов, хоч і не вмієш. Зараз усі лише говорять про розвиток і пропаганду спорту і здорового способу життя.
Спортсменка пристрасть до бігу пояснює просто: це основа всіх видів спорту. Серцево-судинну систему розвивають тільки динамічні вправи – біг, плавання, ходьба на лижах.
Власне, лижі Анастасія Дойнікова теж освоїла і в цьому спорті досягла не менших вершин, ніж у бігу. Головне, каже вона, змагатися.
Читайте також: Арменд ДаллкУ: від «А» до «У»
Змагання – рух до вершини
Якщо людина тренується, то має бути реалізація серед рівних – основний орієнтир, яким керується ця жінка. Відтак, як тільки почала захоплюватися спортом, то й участь у змаганнях брала постійно.
– Якщо не змагатися, нехай ти останнє місце займеш, спортивних результатів не буде. Запитую часто у людей, чого вони не змагаються. А вони мені кажуть, що для себе те роблять, – дивується Анастасія Йосипівна. – Але ж для себе – це значить немає роботи на повну силу, немає розвитку.
Тому і зараз активні тренування спортсменка присвячує саме підготовці до тих чи інших змагань.
– У будь-яку погоду не полишаю тренувань – хоч дощ, хоч сонце. А ось дистанція, яку пробігаю, залежить від змагань, до яких готуюся. Якщо швидкісні на 5-10 кілометрів, то швидкісний біг потрібно тренувати, якщо на стійкість, наприклад, півмарафону, то бігаю на довгі відстані, якщо у гори підійматися – то і з рюкзаком на пагорби бігаю. Є ціла методика, це не шапками закидати, – пояснює Анастасія Дойнікова.
У неї є графік змагань по Україні. Намагається принаймні раз на місяць брати в них участь. Проте і це виходить не завжди, адже участь коштує грошей, які важко виділити з мінімальної пенсії.
– Зараз практично всі забіги по Україні платні. Розумію, що для тих, хто працює, не проблема заплатити 100 гривень, але вважаю, що для пенсіонерів і дітей нехай не безкоштовно, але вдвічі дешевше могли б зробити, – говорить жінка.
Проте як справжній боєць вона не падає духом – вихід із ситуації завжди є. Її більше хвилює сама ситуація у сучасному підході до організації змагань в Україні. А він значно відрізняється від європейського.
– У нас учасників ділять на групи з різницею у 10 років – 20-30, 30-40 тощо. Або взагалі можуть виокремити групу 60 років і старші. Але це несправедливо. Адже у 60 років я пробігла 100 кілометрів в Одесі за 12 годин, а зараз у свої 76, звичайно, так не пробіжу. Тобто змагатися доводиться доволі в несправедливих умовах, – пояснює Анастасія Йосипівна. – За кордоном учасників поділяють на групи через кожні 5 років. Для старших вікових категорій взагалі діє визначення реального результату за віковим коефіцієнтом. Тобто час, за який я пробігла дистанцію, множать на віковий коефіцієнт і отримують результат забігу. У нас пішли на хитрість, аби не возитися з пенсіонерами, вирішили їх ігнорувати.
Хоча, за словами Анастасії Дойнікової, у змаганнях бере участь багато пенсіонерів. Це люди міцного гарту і вони продовжують тренуватися, бігати, якщо дозволяє, знову ж таки, фінансове становище.
«Медалі рахую не штуками, а кілограмами»
Звичайно ж, постійне прагнення до кращого результату, участь у змаганнях принесли Анастасії Дойніковій численну кількість нагород. Вона їх рахує не штуками, а на кілограмами. Зараз у невеликому мішку близько 4 кілограмів медалей. Тут і призи за перемогу в змаганнях лижеролерів, у лижних перегонах, марафонах тощо.
Але є серед усіх одна, особлива, – за участь у естафеті несення Олімпійського вогню 1980 року. Тоді спортсменці було 40 років.
– Я була єдиною, кого відібрали з Миргородського району. Тоді для цього потрібно було мати неабиякі спортивні досягнення, пробігати кілометр за 4 хвилини 15 секунд, а я пробігла швидше. Ми до естафети несення вогню довго готувалися. Нас навіть відправили всіх у Крим, щоб засмага була красива, – пригадує жінка.
«У 85 років стрибну з парашутом!»
У родині Дойнікових любов до спорту передалася у спадок і дітям, і онукам. Син закінчив факультет фізичного виховання, донька займається плаванням, велотуризмом і бігає на лижах. Онучка теж навчається на факультеті фізичного виховання. Сама ж Анастасія Йосипівна жартує, що хіба з парашутом не стрибала.
– Я ж кажу знайомим, що у 85 років стрибну! – говорить вона і постійно прагне до нового і цікавого. Приблизно у 70-річному віці, наприклад, освоїла роликові ковзани.
Жінка говорить, що зупинятися їй не можна, бо організм звик працювати в такому режимі. Ще до минулого року вона пробігала кожен рік по два-три марафони – 42,195 кілометра. Зараз перейшла на півмарафони – 21 км. Одне з найбільш захопливих досягнень Анастасії Дойнікової – 11 разів подолати дистанцію «100 кілометрів за 24 години по Поясу Слави» в Одесі. У більшості забігів спортсменка брала участь вже після 50 років, а востаннє – ще позаминулого року.
«Гори – це як хвороба»
Останнім часом Анастасія Дойнікова багато сил та часу віддає гірському туризму. Хоча і це для неї не новий вид спорту – починаючи із 1972 року, жінка вздовж і впоперек обійшла Карпатські й Кримські гори. І якщо у Крим не їздить, то щорічні виїзди в Карпати обов’язкові.
– Група, яку я вожу, складається з пенсіонерів, вони майстри спорту з усієї України. Беремо, звичайно, і молодь. Минулого року взяла з собою 30-літнього троюрідного племінника. Він пройшов із нами від початку до кінця. Сказав, що дурнем був, що жодного разу до цього не був у Карпатах, – розповідає Анастасія Йосипівна.
Своїм найбільшим досягненням сама називає сходження на Ельбрус і Казбек. На обох вершинах побувала на сьомому десятку років.
– У 71 піднялася на Ельбрус, а в 75, на день народження, ступила на вершину Казбеку, – із гордістю говорить спортсменка і показує імпровізовані вишиванки, які зробила перед від’їздом у Грузію.
Звичайні маніжки з білих сорочок із нашитими комірцями з вишивкою, які можна натягнути поверх куртки, вони із напарником вдягнули на вершині гори – так їх переповнювали почуття.
Взагалі, свою тягу до високих гір Анастасія Йосипівна називає манією, хворобою. Говорить, що той, хто хоч раз стояв на вершині, захоче туди повернутися. Ось і вона цього літа отримала запрошення зійти на два грузинські піки – Миргород та Гурамішвілі. Кожна з вершин – близько 5 тисяч метрів.
– У Грузію потрібно летіти, 4 тисячі квиток в обидва боки. Минулого разу «Миргородкурорт» (у якому Анастасія Дойнікова пропрацювала багато років до пенсії, прим. авт.) заплатив за квитки, народний депутат Олег Кулініч придбав для нас намет, ще тисячу дав «ПриватБанк». Усе інше збирала по родичах, хто скільки міг дати. Цього року навіть і не знаю, звідки взяти на це гроші, – бідкається Анастасія Дойнікова.
Попри всі нагороди, здобуті на славу Україні, звання, підтримки та розуміння від цієї ж держави невтомна спортсменка так не отримала.
