Один рекорд на двох – їй 93, йому 97, а разом – 190 років.
Про подію оголосили в соцмережі пердставники Національного Реєстру Рекордів України. До Ганни Артемівни та Андрія Олексійовича Мокляків того дня з’їхалась «армія» журналістів. Кореспондент «Кола» ж завітала до новосанжарівських рекордсменів наступного дня і розпитала про враження:
– Приємна, але дуже тривожна подія. Ми, чесно кажучи, були шоковані, що стільки людей прибуло до нас, – розповідає Ганна Мокляк про день встановлення рекорду. – Нас попереджали про візит, але говорили що буде десь 4 людини, а приїхало з ними дуже багато журналістів. Ми такого не очікували. Також навідав нас і колишній селищний голова Андрій Река. Подарував нам троянди. Він тепер народний депутат, – гордо зауважила жінка. Реєстраторам рекорду потрібно було показати наші паспорти та свідоцтво про шлюб. Ініціатором такої події виступив наш зять, чоловік доньки Лідії.
Будинок, в якому нині живе подружжя Мокляк
Після цього Ганна Мокляк розповіла історію життя: її знайомство з чоловіком, війну, весілля та про своє захоплення.
Знайомство та розлука через війну
– Ми з одного села – Пологи, навіть жили на одній вулиці. Познайомились 1939 року, це були Жовтневі свята. Я йшла з дівчатами з клубу додому, – згадує пані Ганна. – Він наздогнав нас, дівчата відсторонились. Висловив бажання мене провести. Так і познайомились. Але тоді за ручку, як нині, не ходили. Якщо ти й дивишся на коханого, то треба було так, щоб ніхто й не знав. Тоді скромно все було.
Ганна Артемівна та Андрій Олексійович обоє на той час вчились у Полтаві. Вона у фельдшерсько-акушерській школі, він у педінституті на вчителя фізики та астрономії. Згодом починається Радянсько-Фінська війна (1939-1940 роки). Андрій Мокляк достроково завершує навчання, його кличуть викладати у Вінницьку область, так як багатьох чоловіків-педагогів тоді мобілізували. Та згодом його призивають в армію.
– Учні дуже любили його, вони і проводжали мого чоловіка в армію, оскільки більше нікому було. Ні його батьки, ні я не проводжали, – зі сльозами на очах згадує жінка. – Це ж було не в нас, а там (про Вінниччину, – автор). Він же знявся з військового обліку вдома, і став на облік за місцем роботи. Служив у школі авіамотористів у Латвії. А тут війна… Перші бомби посипались на їхні голови. До цього він писав мені листи. Та після того, як почалась війна, останнє, що написав: «Відлітаємо, та не знаємо куди». Він розумів, що я вже знаю, що почалась війна. Тому написав, аби розуміла, що звідти він вже виїхав (Латвії, – автор). Тож від тоді я не знала, де він і що з ним.
Однокласник Ганни Артемівни врятував життя її майбутньому чоловіку
Весь час Андрій Олексійович брав участь в обороні Ленінграда. Має медалі та ордена. Під час Другої світової війни ледь не загинув від голоду. Врятував життя однокласник коханої.
– Коли він брав участь в обороні Ленінграду, у його військовій частині настав голод, – говорить Ганна Артемівна. – Пайки давали лише льотчикам, решті ні. Мій чоловік був лише обслуговуючим персоналом, тож голодував так, що вже лежав обезсилений. Одного разу до них зайшли двоє військових льотчиків.
Серед тих льотчиків був земляк Андрія Олексійовича. В ході розмови з’ясувалось, що він навчався в школі разом з його коханою Ганною. Тоді пообіцяв допомагати Андрію Мокляку – врятував життя, оскільки ділився з ним харчами.
– Щодня приносив йому зранку два шматки хліба з маслом, – розповідає жінка. – Цим хлібом мій чоловік ділився ще і зі своїм колегою.
Війна мобілізувала і Ганну Мокляк
Фотоархіви подружжя. Андрій Олексійович ліворуч та Ганна Артемівна (праворуч). 1940-роки.
–І я в армії була, як медсестра, – твердить рекордсменка. – Після закінчення фельдшерсько-акушерської школи мене відправили на роботу в нашому районі, в одну промислову організацію. Йшла мобілізація медиків всього району. Прийшла повістка і мені. Тоді відкрився госпіталь у Нових Санжарах (нині це санаторій Нацгвардії).
Пропрацювала пані Ганна так два місяця, після чого її з іншими медиками відправили вантажним потягом з Полтави до міста Кінешма Івановської області Росії.
– Чекаючи на потяг, ми мали заночувати у Полтаві у школі №27. Дуже страшно було, неможливо спати. Полтаву тоді бомбили всю ніч: у вікнах – спалахи, чути сирени та звук від літаків.
У Кінешмі з кінця 1941 і до 1944 років пані Ганна працювала медсестрою – приймали поранених солдатів, найбільше з Сталінграду. Коли окупанти почали відступати, надавала допомогу пораненим вже у Мукачевому.
Зустріч закоханих після війни – минуло 6 років
Андрій Олексійович повернувся додому на місяць раніше, ніж Ганна Артемівна. Його сусід побачив, як пані Ганна йшла з потяга і розповів про те Андрію Олексійовичу.
– Прийшов до мене додому, та мене не застав – я тоді пішла побачитись з родичами. І що Ви видумаєте, знайшов мене і у рідні. Зайшов, до всіх привітався, а мене як розцілував, аж соромно стало, – з посмішкою згадує Ганна Мокляк.
Невдовзі пара одружилась. На початку 2016 року мине 70 років від дати їхнього весілля.
– Наші батьки були не проти того, аби ми одружились, – продовжує жінка. Проте для того, щоб побратись, потрібно було чимало різних довідок принести: пройти медогляд, бо після війни було дуже багато венеричних захворювань в усьому Радянському Союзі. Зібравши документи, йшли пішки з села до сільради Нових Санжарах, а це кілометрів 5-7, тоді транспорту як такого не було. Зареєстрували нас, назначили нам – на 1 березня. А був же це 1946 рік.
Весілля святкували відразу після подання документів – 13 січня, на Меланки. А 1 березня подружжю Мокляк вручили вже свідоцтво про шлюб.
– Яке весілля? Тоді ж розруха після війни була. Чоловік одягнув свій костюм, в якому на роботу ходив, а я трішки приодяглась, – розповідає пані Ганна. – Коли я була у місті Мукачеве, знайшлись хороші кравчині, які пошили мені костюм, блузи. Придбала собі там і бордові замшеві туфлі.
Поради для молоді від подружжя-довгожителів
Зі слів подружжя, вони прожили щасливо, попри всі життєві труднощі. Ганна Артемівна радить сучасній молоді не поспішати з одруженням, аби краще пізнати один одного. Дівчатам – вести себе скромно. Говорить, раз полюбили одного, то слід дарувати йому свою любов і піклування все життя.
– У нас з чоловіком зійшлись характери, мабуть. Ми з ним добре жили та живем. Життя дійсно нелегке, але нічого, пережили все разом. Я доглядаю за чоловіком і зараз (кілька років тому він упав і сильно травмувався, – автор), все роблю самостійно. Діти по можливості допомагають, бо живуть не з нами.
До речі у подружжя-рекордсменів двоє дітей, стільки ж і онуків та один правнук.
93-річна Ганна Мокляк цікавиться футболом
Журналіст «Кола» привезла сім'ї Мокляк останні номери газети. Перше питання від Ганни Артемівни – чи є новини про футбол? Виявляється, вона – уболівальниця полтавської «Ворскли».
– Цікавлюсь футболом з 25 чи 26 років, – твердить пані Ганна. – Нині уболіваю за полтавську «Ворсклу» – це моя улюблена команда. Почала любити футбол з тих пір, коли чоловік мені запропонував з ним піти на матч, мовляв, подихати свіжим повітрям. Зрозумівши правила гри, почала далі дивитись – так і полюбила.
На питання чи дивилась Ганна Артемівна нещодавній матч Збірної України з футболу зі Словенією, відповіла:
– А як же я могла спати, коли така важлива подія відбувається.
Довідково:
Нині подружжя Мокляк з Нових Санжар встановило рекорд України з найбільшого сумарного віку – це 190 років 6 місяців та 16 днів (станом на 18 листопада 2015 року). Світовий рекорд поки що у китайського подружжя, яке у шлюбі прожило 85 років (сумарний вік – 210).
