Ганна Яківна невдовзі після війни
Протягом вже 70 років у травні безпосередні учасники війни 1941–1945 років та їхні нащадки згадують ті страшні події. Будь-яка війна – жахіття. Та, про яку йдеться, забрала мільйони життів українців...
Так сталося, що саме 9 травня (рівно 20 років тому, у 1995 році) пішла з життя одна з багатьох ветеранів тієї війни... Рідна для автора цих рядків людина – бабуся по маминій лінії Ганна Яківна.
Народилася вона 1923 року в с. В’язове Охтирського району Сумської області. На її долю випало багато випробувань. Настільки багато, що навіть війна 1941-1945 років була навіть не найстрашнішими спогадами в її житті.
Найжахливішим був організований керівництвом комуністичної партії та урядом СРСР Голодомор 1932–1933 року. У родині Ганни їх, дітей, було багато. Пережили часи Голодомору та війни лише половина, п’ятеро. Забігаючи дещо наперед, ті, які дожили до похилого віку, померли від раку. Голод був таким, що, будучи вже бабусею, Ганна Яківна, зі своїми двома класами освіти, не могла знайти слів, щоб описати його. Їли вишневе листя, конюшину. Пекли «пиріжки» із землі з травою. Селом їздила підвода «червона валка» з активістами, які забирали у людей останнє. Дуже багато людей тоді померли страшною смертю.
Читайте також: «Війна очима нащадків»: Я плакала, кричала «мама, більше не приходьте до мене!»
Не встигли оговтатися селяни від голодомору, як прийшло нове лихо – війна. Жорстокі бої велися і на рубежі В’язового. Село опинилося в окупації. Молодь погнали в Німеччину.
Майже двадцятирічна на той час Ганна 16 червня 1943 року була примусово вивезена до Мюнхену, де працювала на різних роботах. Найбільше довелося «батрачити» в одному приватному господарстві. І, як не дивно, там чи не вперше у житті молода українка відчула себе людиною. Так, вони важко працювали (до цього було не звикати, оскільки працювали ще важче до того і після все своє життя). Але їм давалися навіть вихідні. Видавався одяг. Нормально годували. «Власники» були доволі привітні. У сімейному архіві навіть є фото, як вони, примусово вивезені дівчата, в один із вільних днів сидять за столами у місцевому закладі з келихами пива (фото, яке дивувало всіх, хто його бачив). Молоді, красиві, охайно одягнені, з посмішками на обличчях... Так, декому і у Німеччині тих часів пощастило «потрапити у залежність» до нормальних людей.
Майже два роки провела молода Ганна у Німеччині. Визволили їх американці. В архівній довідці, яка була отримана вже у часи Незалежної України, вказана дата визволення – 5 травня 1945 року. Долучившись до радянських військ, займалися демонтажем та перевезенням назад до України частин Миколаївського судноремонтного заводу (за спогадами доньки Ганни Яківни – Любові Родічевої).
Після повернення в Україну несолодко було тим, хто перебував у часи війни в Німеччині. Перевірки, підозра до кожного остарбайтера, що вони – «вороги народу». Ганна Яківна проходила перевірку у жовтні 1945 року у Бранденбурзі. А потім все своє життя (особливо в часи СРСР) боялася згадувати про війну і самим найближчим людям щось розповідати. Навіть тоді, коли у 1994 році Німеччина розпочала виплати компенсації колишнім остарбайтерам. І не тому навіть, що були страшні спогади про війну, а тому, що після війни весь час себе відчувала під наглядом КДБ. Тому про її спогади (причому в дуже урізаному варіанті) знали лише донька та онука.
Та сама онука в особі Вікторії Родічевої вже 20 років не сприймає 9 травня святом. Оскільки занадто добре пам’ятає день смерті бабусі – 9 травня 1995 року. Учнів полтавських шкіл в черговий раз «зігнали» (вимушено!, як у часи війни вимушено виганяли до Німеччини) на «парад» до Дня Перемоги. У цей час майже всі члени родини Ганни Яківни зібралися у неї вдома, щоб привітати її з цим днем. Як виявилося, її останнім днем… Але вони хоча б застали її останній подих. Улюблена ж онука в цей час «чествувала» чужих ветеранів, чужих дідусів-бабусів. Живих та полеглих. Тому що вказівка така була «зверху»: школярі мали обов’язково бути на параді та вишикуватись «лінійкою пошани» для ветеранів. Віддавши дану пошани іншим ветеранам війни, свою власну бабусю-ветерана онука не встигла застати живою в цей день. Встигнувши лише поглядом провести машину патанатомії.
З тих пір онука по-іншому дивиться на «Свято Перемоги». Бо для неї цей день став Днем Пам’яті. І не лише тому, що пам’ять за бабусею. А тому, що святкувати насправді нічого. Була страшна війна. В якій полягли мільйони людей. А ще у десятків мільйонів були зруйновані чи напівзруйновані долі. Багато з тих, що вижили після війни, потім померли від ракових пухлин. Голод та жахіття їхнього будення далися взнаки. То яке ж це свято «Перемоги»?...
«Радість зі сльозами на очах» – саме так співається у відомій пісні «День победы» (рос.) про 9 травня. Хіба незліченні кількості загиблих душ – це радість?... Основним виконавцем цієї пісні протягом багатьох років був російський виконавець Йосип Кобзон. Який до недавніх пір був почесним громадянином Полтави. Доки його полтавці (за безпосередньої участі автора цієї розповіді) не позбавили цього звання. Полтава відмовилася від Кобзона, то може вже час і перестати святкувати ту далеку перемогу однієї неіснуючої нині країни над іншою неіснуючою у тому вигляді країною? Святкувати, забуваючи про те, скільки мільйонів життів постраждали у тій страшній війні? Може правильніше просто пам’ятати про полеглих? З сумом, а не радістю від перемоги… Пам’ятати, щоб не повторювати історичних помилок…