На адресу нашої редакції надійшов лист від Лідії Радченко із хутора Колодна (біля села Лукім’я) Оржицького району. Жінка надіслала нам свої спогади про Другу світову війну для проекту «Війна очима нащадків». Лідія Дмитрівна була дитиною, коли почалося військове лихоліття. Початок війни, звірства нацистів та наших поліцаїв, післявоєнна відбудова закарбувалися в її пам’яті назавжди. До вашої уваги – її спогади про Другу світову війну.
Був сонячний день, в небі кружляв літак з хрестом. Батьки сказали, що то німецький літак. Коли він розвертався над нашою хатою, ми, діти, ховалися. Коли відлітав далі – вибігали на подвір’я. Якось у другій половині дня ми побачили під лісом у кукурудзинні людей в зеленому одязі і з великими рюкзаками за плечима. Вони просто бігли до нашої хати. За мить їх стало дуже багато, вони склали свої рюкзаки надворі. Щось говорили невідомою мовою, батьки нам пояснили, що це німці.
Читайте також: «Війна очима нащадків»: Я плакала, кричала «мама, більше не приходьте до мене!»
Німці ходили по селу та просили «яйка» і «млєко»
Вони підходили до матері і говорили: «Матка, яйко, млеко». Мати винесла трохи яєць. А на слово «млеко» вона показала на козу. Німець зробив незадоволений вираз обличчя і відвернувся. Частина німців пішла по селу просити молоко та яйця, а частина щось шукала, розгортала якийсь коричневий папір і там щось дивилися.
Німці набрали молока і яєць у селян. Яйця почали варити, а молоко відразу пили, наливаючи в кружки. Потім їли з коробочок м’ясо, клали його на такий гарний хліб! Ми, діти, заздрили їхньому хлібу. Він був не такий, як у нас, спечений із ячного та житнього борошна, який дер не лише в горлі, а й в іншому місці.
Наївшись, перекрили місцевість від гори до болота на відстані 20 метрів. Одних з них сидів під вербою і грав на губній гармошці, а над головою вітер гойдав ремезове гніздо. Потім він зрізав ремезове гніздо і забрав із собою. Цікаво: чи принесло воно йому щастя?
Наступного вечора, коли стемніло, хтось постукав у наше вікно і попросив води. Коли ми визирнули, то побачили перед собою чорну стіну. На подвір’ї на городі було багато наших солдатів. Батько викинув у вікно відро з мотузкою. Потім тато осмілів і вийшов надвір. Солдати питали, чи немає тут німців, батько сказав, що вчора були, але вже пішли. Солдати розпитували, як і де їм перебратися через річку Сула. Батько розповів, що в ближньому селі Лукім’я є міст, солдати відповіли, що його посилено охороняють німці. Вступити в бій у наших солдатів немає можливості, бо немає чим стріляти.
Батько порекомендував пройти в сусіднє село Мацьківці, де є кінний місток.
– У тому ж селі біля церкви Сула така вузька, що можна поставити декілька човнів і перебігти на той бік, а там село Березняки, потім – на Покрову Багачку, а потім прямуйте на Харків, – радив батько.
Згодом стало відомо, що бійці дістатися до Хорола, а там їх перехопили німці і закрили на Хорольському цегельному заводі.
Читайте також: "Війна очима нащадків": прадіда чекали з війни 65 років
Німці стріляли в дах хати, на якому була зірка
Одного разу батько був на городі і почув, що його з лісу хтось гукає. Він пішов туди. Скраю стояли троє військових, які відразу запитали, чи німців немає. Батько сказав, що немає, але з сусіднього села щоранку їдуть на ферму по порося. Заколюють, в’яжуть ратиці, підвішують на гілку і вдвох несуть. Доходять до крайньої хати перед лісом, кладуть порося, а самі стріляють по даху хати, бо там вмонтована квадратна дошка, на якій вирізана зірка. От туди вони і стріляють. Один із військових сказав: «Треба німців провчити, як наше сало їсти!»
Батько відніс у ліс борщ, кашу, хліб. Вони поїли, хліб забрали із собою. Потім один із них запитав, чи немає тут поряд великого поля. Пізніше стало відомо, навіщо йому було велике поле – для посадки літака. Хлопці подякували за обід і пішли в ліс. Батько заніс посуд в хату і сказав, що то були військові начальники. Напевно, сюди потрапили після Оржицького бою.
Після розмови з військовим, буквально наступного ранку, коли німці з поросям пройшли біля лісу у кінці села, зав’язалася перестрілка. Скоро вбили одного німця. Після закінчення стрілянини німці забрали порося і свого вбитого та пішли в Лукім’я. Через деякий час на місці стрілянини з’явилися німці на мотоциклах, їздили по селу, хапали наших солдатів, вкидали їх в коляски і кудись везли. Скільки вони їх назбирали – невідомо. Але німці загинали пальці і показували: «За одного німця вб’ємо 10 чоловіків». Коли стемніло, у крайню хату хтось постукав. Дядько Грицько вийшов на подвір’я, там стояло троє військових. Вони просили ганчірки для перев’язування ран. Господар виніс дитячий одяг, вони відразу почали замотувати рани, а потім попросили поїсти. Господар покормив їх, і вони пішли в ліс. Вранці, коли вже розвиднилось, дядько Грицько побачив, що вікна і стіни в крові. Вони з дружиною почали мити, а на стінах кров забілювали.
Прийшли осінь та холод. Німецька влада міцніла. Центральна садиба села Лукім’я мала коменданта, назначили старосту. До Лукімської комендатури входило 7 сіл.
Жінки забирали із табору військовополонених в Хоролі чужих чоловіків
Одного разу по селах пішли чутки, що в Хоролі, в таборі на цегельному заводі, серед полонених є земляки, і люди, хто туди звертається, забирають своїх рідних. Жінки зібралися великою групою і пішли туди. Біля табору було багато людей з різних районів. Деякі жінки радили нашим :
– Якщо не побачити рідних, то забирайте інших. Кажіть, що то ваш чоловік чи брат.
Як жінки там примудрилися, але чоловіків із собою забрали. Привели у Колодну двох військовополонених: один зовсім молодий, а інший – старший. Стали вони у Колодній жити. Але щастя було недовгим. У села, які належали до Лукімської комендатури, набрали поліцаїв, які знали всі родини. Одного дня заїхали німці з поліцаями, позабирали людей, привезених з Хорола, і відвезли назад. Чутки ширилися, що в Хорол продовжують надходити нові й нові партії полонених. Жінки знову прямували до табору. Прийшовши туди, побачили, що там уже нові порядки. Всі військові мали номери, і якщо прізвище не співпадало – то ви не родина. Колоднянські жінки побачили приймаків із нашого хутора – одного молодшого, іншого – старшого. Молодий цікавився, як там живе його Варочка. Старший сказав:
– Я там мешкав тимчасово. У мене є сім’я.
А коли жінки сказали, що у них там будуть діти, то молодий розхвилювався за Варочку, а старший навпаки:
– Що ж, родиться дитина, то нехай живе.
Жінки повернулися цього разу ні з чим.
Поліцаї розстрілювали комуністів та комсомольців на покинутому дворищі, а тих, хто тікав, живцем топили у колодязі
У кінці 1941 року німці разом із поліцаями об’їхали села, які належали до Лукімської комендатури, і забрали комуністів. Їх розстріляли. Поліцаї по-звірячому поводились із людьми. А щоб хоч трохи приховати нелюдську жорстокість, вони мінялися: «Ти йди в моє село, а я піду у твоє».
Пам’ятаю такий випадок: нашого сусіда, дядьку Грицька, комуніста, забрали і повели в ліс і там розстріляли. Жінці сказали, що тіло на кладовищі. Наступного дня тітка Тетяна ходила просити старосту, щоб дозволив поховати чоловіка на цвинтарі. Такий папірець був виданий і похорон відбувся як потрібно.
Розправившись із комуністами, поліцаї взялися за комсомольців, активістів і таких собі «небажаних людей», які не тільки думали вголос, але й говорили. Їх забирали, везли в поле, де колись було дворище: в якогось пана там була хата, хлів для тварин, колодязь. Тут поліцаї витягували людей з машини, ставили вряд і розстрілювали. Люди розбігалися, оскаженілі карателі тягли їх за ноги і живцем кидали в колодязь.
Наближалася весна, а за нею і тепло. Німецька влада готувалася до обробітку ґрунту по всіх бригадах. Сіяли здебільшого вручну, кінні сівалки були не в усіх бригадах. Одне поле засадили кавунами і динями. Баштан був хороший. Староста сказав коменданту, що треба визначити, хто буде його стерегти. Той відповів, що не треба нікого. Наступного дня на полі встановили стовп із перекладеною та повісили мотузку з петлею. Дивлячись на те страхіття, ніхто навіть і подумати не міг про смачний кавун.
Врожай збирали вручну. Жінки в’язали снопи, потім складали в копи. Коли вони підсихали, складали у великі скирти, пізніше обробляли молотаркою, яка працювала від паровика. Він топився соломою. Чисте зерно кудись вивозили німецькими машинами.
По-звірячому убитих і викинутих у колодязь людей після війни витягував чоловік, який не мав нюху
Восени, після приходу Радянської армії, постало питання, де поховати тих, хто по-звірячому вкинутий у колодязь німцями та поліцаями. Батьки загиблих з конопель робили мотузки та люльку, залишалося тільки йти в поле до колодязя і працювати, але не виходило. Ніхто не хотів лізти по трупи через страшний сморід. Через декілька днів звернулися до діда з сусіднього району, який з дитинства не відчував запахів. Розпочали роботу. Декілька днів трупи вивозили возами на дворище, де жив колись комендант. Там була велика конюшня, підлогу якої застелили соломою. Там і складали мертвих. Загиблих розпізнавали родичі. Ходила і я на той страшний похорон із батьками. Трупи лежали на соломі одягнені та роздягнені, на дворищі валялася шкіра з людських пальців. Жінки кричали, плакали, проклинали…
Після війни додому почали повертатися військовополонені. Одного разу, вже через 30 років по закінченню війни, в Лукім’ї зійшов із автобуса російськомовний чоловік, який шукав Варку Пащенко з нашого хутора. У Варки від цього чоловіка народилася донька, яка вже була дорослою і працювала в Лубнах. Мати повідомила дочці, що батько повернувся. Вихідними зустрілися двоє чужих людей. Ніколи не називали одне одного батьком та дочкою. Після цього донька поїхала на роботу, а він почав жити з матір’ю. Але щастя тривало недовго. Чоловік почав випивати, потім піднімати руку на Варку. В результаті вона його вигнала. Потім його друзі по пляшці розповіли, що він відбував покарання, напевно, співпрацював із німцями.
