Юрій Волошин
Результати своєї роботи виклав у книзі«Козаки і Посполиті. Міська спільнота Полтави другої половини XVIII століття». Які ж імена давали дітям 200 років тому, хто міг називати малюків, чому приховували факти народження дітей у грудні, а в січні спостерігали бум новонароджених, викладач розповів на публічній лекції у стінах педагогічного університету.
Оскільки на той час церква виконувала функцію подібну до нинішніх відділів ДРАЦС, то вся інформація про мешканців (від народження і до смерті) містилась у церковних книгах. Багато з них не вціліло, загубились з плином часу, згоріли чи в інший спосіб були знищені у воєнних лихоліттях. Та все ж ті, що залишились, були, є і будуть джерелом для вивчення різних аспектів життя.
Способи іменування
Професор Волошин проаналізував імена та прізвища завдяки записам (сповідні розписи), котрі збереглися у міських парафіях 1775 року.
Юрій Володмирович ідентифікував 5814 осіб (2863 чоловіків та 2951 жінок). Їхні імена від поділив на такі, що з одного, двох чи трьох слів. Переважали з одного слова. Частіше так записували жінок (91,5 %), а чоловіків – у 69% випадків. Зазвичай за допомогою такої формули позначали дружин, дітей та слуг.
У книзі Волошина йдеться, що найрідше вживалися іменування з трьох слів. Так само записано й частину церковнослужителів – псаломщиків й паламарів. У більшості випадків імена записувалися так, як у святцях: Иоаннъ/Іоаннъ, Лукиян, Агрипина, Уліянна, а не так, як їх вимовляли у побуті – Іван, Лук’ян, Горпина, Уляна. Утім, подекуди зустрічаються й побутові форми.
Як зазначає автор книги, у випадку чоловіків – це особове і’мя + прізвищева назва. Наприклад, Антон Мандрика, Данило Грінченко, Федір Шепеленко тощо. Інколи застосовували іншу формулу: ім’я + апелятивне іменування (тобто «прив’язування» того, кого називають, до іншої особи за родинною ознакою). У джерелах, котрі вчений досліджував, таких виявилось 13 осіб (усі – чиїсь зяті); наприклад, Павло Таранів зять чи Андрій Вовнянчишин зять.
Жіночі імена, котрі складаються із двох слів, більш різноманітні. Найчастіше це формула така: особове ім’я + андронім (тобто називання жінки за іменем, прізвищем чи прізвиськом її чоловіка). Полтавських жінок в аналізованому джерелі іменували так: Марія Андріїха (від Андрій), Євдокія Бражничка (від Бражник) чи Пелагія Гайдарка від (Гайдар). Одну з парафіянок Миколаївської церкви в розписі позначили детальніше, за ім’ям і прізвищем чоловіка: Параскева Демяна Тесленка жена.
Деяких жінок звали за формулою: особове ім’я + ім’я по батькові, наприклад, Мария Семеновна, Евдокия Мусеивна, Татияна Костевна. У Миколаївській парафії так названо частину (8 осіб) мешканців шпиталю. Волошн припускає, що, ймовірно, це були незаміжні дівчата. А от у парафії церкви Різдва Богородиці така формула застосовувалася для більшості заміжніх жінок, наприклад: «Степан Дубина, жена его Ірина Афанасіевна». У записах Воскресенської церкви в такий спосіб значаться чотири жінки: дружина настоятеля храму ієрея Матвія Колосовського «Елена Івановна», дружина бунчукового товариша і бурмистра Павла Руденка «Уліяна Петровна», дружина значкового товариша Петра Марченка «Анна Стефановна», і дружина бунчукового товариша й бурмистра Івана Марченка «Ірина Григоріевна».
– Можна припустити, що застосуванням цієї формули отець Матвій Колосовський, котрий вів записи, виражав свою повагу до цих жінок, а точніше – до їхніх чоловіків, – говорить Юрій Волошин. – Адже троє з-поміж них належали до найбільших благодійників парафії: у січні 1766 року вони зобов’язалися щорічно давати по 50 руб. на будівництво мурованого (замість дерев’яного) храму.
А от звичну нам нині формулу ім’ я+прізвище (було поширене для чоловіків) застосовували рідко. Як правило, її використовували для позначення вдів, зазначає дослідник. Як от, «Любовія Олховская», «Аґафія Новомлинска» та «Агафія Лубенска».
У книзі Волошина йдеться, що найрідше вживалися іменування з трьох слів. У чоловіків формула була така була така: особове ім’я + ім’я по-батькові + прізвищева назва. Наприклад, колишній полковий суддя, а на час створення розпису Миколаївської церкви, земський судя, записаний як «Григорій Івановъ Сахновский». Подібним чином звали інших, як-от «Петръ Семенов Мацюцкій», «Іван Григоріевъ Вакуленко», «Іоаннъ Григориевъ Рачицкій», «Максимъ Андреевъ Звоникъ».
За прізвищами й іменами визначали соціальний статус
За деякими записами можна простежити, як соціальний статус відбивався на найменуваннях. Як от, Воскресенська парафія: там трилексемну формулу застосовували до духовенства («Ієрей Матфій Петрович Колосовский»), значного військового товариства «бунчуковій товаришъ и бурмистръ Павелъ Яковлевичъ Руденко», членів магістрату «Василій Івановичъ Локощенко, лавникъ» та заможних купців «Емиліянъ Ефимовъ Киценко».
– Жоден із цехових ремісників, бездвірних чи підсусідків ( підсусідки – зубожілі селяни, не мали власного господарства, жили «у сусідів» – авт.) у не удостоївся подібного запису, – стверджує Юрій Володимирович. – Думаю, у такий спосіб ієрей відобразив соціальну ієрархію серед парафіян його церкви, виокремивши осіб із вищим соціальним статусом. Одного разу, в розписі Воскресенської церкви трилексемна формула набула іншого вигляду: особове ім’я + прізвищева назва + ім’я по-матері. Підсусідка полкового обозного Андрія Руновського поіменовано «Иосифъ Великий Іванихи синъ». Таке названня, на погляд одного із дослідників тогочасної антропонімії Сергія Глущика, свідчить про те, що система іменування людей лише формувалась, була не завершеною.
Хто давав імена дітям та як саме
Обирали імена для малят такі, як у Святцях, тобто імена святих. Один із варіантів, якщо дитина народилась тоді, коли немає ніякого релігійного свята, – називати за іменем храму.
Ім’я давав священик. Якщо родина чимось завинила чи панотець недолюблює батьків маляти за щось, то міг дати немилозвучне ім’я (як приміром, у «Кайдашевій сім’ї» Івана Нечуя-Левицького дівчинку назвали Немидора).
Якщо ж дитина слабка чи їй загрожує смерть, то наректи іменем міг хтось інший, зазвичай це повивальна баба (повитуха, пупорізка).
Як пише у книзі Волошин,тоді вважалось, що хрестити новонароджену дитину й давати їй при цьому ім’я належить на восьмий день після народження. Дослідник Михайло Худаш, якого цитує професор Волошин, вважав, що священики наприкінці XVII ст. та у XVIII ст., майже не дотримувалися третьої настанови: давали ім’я у перші два дні після народження.
До речі, вчені дослідили, що в січні був бум народжуваності. Але є свідчення, що дітей, народжених у грудні, теж реєстрували в січні (звідси і бум), бо якщо б у грудні, то означало, що батьки грішили у піст, зачинаючи дитя. А це було невигідно і самим священикам, бо ж свідчило, що парафіяни не виконують настанов панотця і не тримають піст.
Щоб священик дав гарне ім’я, іноді батькам чи повитусі доводилося давати йому хабар (курку, гуску, тканину тощо).
За підрахунками Юрія Волошина, мешканці Полтави користувалися загалом 50 жіночими та 118 чоловічими іменами. До 10 найпоширеніших чоловічих імен належали: Іван, Григорій Василь, Федір, Петро, Семен, Яків, Степан, Андрій Павло. Ними були названі 1481 особа (51,7%) полтавських чоловіків.
10 найуживаніших жіночих імен: Марія, Євдокія, Ганна, Параскева, Агафія, Єфросинія, Тетяна, Уляна, Пелагія й Анастасія. Ці десять імен охоплювали 1676 осіб, тобто 56,8% жіночого населення Полтави.
Отоже, Іваном звавася кожен 8-ий чоловік Полтави, а Марією – кожна 10-а жінка. Рідкісні: Василина, Мокрина та Ольга, вказані у книгах 1775 року лише по разу.
Як дослідив автор книги, нерідко в одній родині однакове ім’я давали двом дітям. Волошин нараховував у джерелах 14 таких родин. Наприклад, ім’я Марія мали дві з чотирьох дочок удови Агафії Новомлинської, а у бездвірного Стефана Дігтяря обидві доньки звалися Єфросиніями.
Прізвища
Як вважають науковці, значення українських прізвищ «відбиває різні сторони й умови життя народу – заняття, сімейний стан, фізичні та психічні ознаки, соціально-класовий устрій суспільства, тваринний і рослинний світ тощо.
200 років тому прізвища давали на основі зовнішніх і внутрішніх якостей, як колір волосся, особливості зросту, ходи. Наприклад: Біленко, Бреус, Руденко, Великий, Гладкий, Карнаух, Кривий, Криворотенко, Лисий, Мацюцький, Худолій, Черниш тощо. Чи от Басистий, Бобонченко, Вайло, Варивода, Зануда, Крикуха, Пищалка, Шепітько, Хукало, Якало.
Прізвища формувались і на основі імен. Провідну роль у формуванні таких прізвищ відігравали чоловічі, а не жіночі особові імена: Павло – Павленко, Павлович, Павлюченко тощо. Дуже рідко прізвища фрмувались від жіночих імен: Анненко, Тетянич, Любич, Орисенко.
Третя велика група: рід занять чи соціальна приналежність: Золотар, Вівчар, Колесник, Швець, Козак, Купець, Гетьман, Гармаш.
Менше трапляється прізвищ, що походять від назви місцевості або національності. Хоча їхня частка відносно невелика (11,7 %), але вони містять цінну інформацію про перебіг міграційних процесів, що зачепили тоді Полтаву, наприклад Дмитро Грек (прибув із Греції), Волошин – з Волощини або Молдови. Опішнян, Лубенець – маркували тих, хто прибув з ближніх територій.
Прізвища давали й за назвами рослин і тварин: Ведмідь, Веприченко, Дроздовський, Ґаварецький, Журавель, Жученко, Зайченко, Окунь, Орел, Теличка.
Інше: страви – Борщ, Гречка, частини тіла – Коліно, явища природи – Мороз, предмети домашнього вжитку: Вірьовка, Шпилька.
Отож, два століття тому прізвища мали ще не всі полтавці, частина ідентифікувалася за прізвиськами.
До теми: як називають нині полтавці своїх дітей, читайте тут.
