Картина Костянтина Трутовського "На сіннику". Із сайту mypostcard.com.ua
Дівчата пряли та вишивали на них, а хлопці жартували. Коли ж приходив час спати, молоді люди об’єднувалися у пари і ночували разом в тому самому помешканні, де відбувалися вечорниці, або на сіннику. Ця традиція називалася дошлюбною ночівлею молоді. Під час такого спання хлопці з дівчатами отримували перший у своєму житті сексуальний досвід. Хоча й нині чимало українців вважають, що під час дошлюбного спання не порушувалися межі дозволеного. Чи справді вечорниці були такими безневинними і чи мала українська дівчина в позаминулому столітті виходити заміж цнотливою, розповіла відома дослідниця історії культури і ґендерної проблематики, кандидат історичних наук Марія Маєрчик.
Марія Маєрчик
Минулого тижня Марія Маєрчик завітала в Полтавський національний педагогічний університет. Дослідниця провела лекцію на тему «Винайдення сексуальності, етнографічне значення та дошлюбні спільні ночівлі молоді (ХІХ-ХХ століття)». Лекція відбулася в рамках серії наукових заходів "Історія. Гендер. Полтава. Сексуальність", організованих кафедрою історії України ПНПУ, історичним порталом historians.in.ua та фондом Гайнріха Бьолля в Україні. Подібну серію планують провести і восени 2016 року, цього разу акцентуючи увагу вже на історії дитинства.
Цю тему Марія Маєрчик досліджує з 2001 року. Почалося все з її поїздки на Полтавщину, коли вона разом із товаришкою об’їздила з десяток сіл з науковою експедицією. Дослідниця говорила з літніми жінками (респондентами), які брали участь у вечорницях. Там і почула фразу від старої жінки: «Хороша дівчина з хлопцями спить». З того й почалося її дослідження традиції дошлюбних ночівель молоді на вечорницях та поза ними (теплої пори року).
Дівка мала забезпечити місце, де б вона приймала хлопця для спання
– Влітку вечорниці скасовувались, але обов’язком дівчини було забезпечити місце, де вона приймала хлопця. Це могло бути місце в коморі, стодолі, клуні, десь на возі, на сіннику. Покинути імпровізовану постіль юнак повинен був до того, як прокинуться батьки, – розповіла дослідниця.
1910 року відомий білоруський етнограф Олександр Серж-Путовський описав гуляння сільської молоді у селі Лоска на Чернігівщині.
– Сільська молодь протягом всього року влаштовує гуляння та різні розваги, але весна та літо вважаються кращим періодом для цього. Гуляють до пізньої ночі, а потім розходяться по парах по садибах батьків дівчини, як кажуть місцеві жартівники, безпосередньо на ліжко. Залишок ночі хлопець проводить у ліжку разом зі своєю майбутньою нареченою. Таким чином хлопець і дівчина зближуються, звикають одне до одного – закохуються. Буває, що дівчина сподобається обом, тоді кожен із них намагається з усіх сил сподобатися дівчині, а тому раніше іншого намагається потрапити до неї на ліжко.
Така традиція спільного спання до одруження існувала на Слобожанщині, Поліссі, в Центральній Україні.
– Існувала така традиція і на Полтавщині. Полтавщина має класичні взірці опису дошлюбних ночівель, – говорить історик. – Також багаті описи таких ночівель має Одещина, Херсонщина, Київщина, Вінниччина, Хмельниччина, загалом все Поділля аж до кордону з Галичиною, де дошлюбна ночівля молоді відбувалася в іншій формі. Загалом ця традиція характерна не лише для України, а й для інших європейських країн.
Етнографи роками створювали культ недосяжної, романтичної і цнотливої дівчини-селянки
Нині багатьом важко повірити в існування такої традиції, адже в нас склався образ романтичної, високоморальної жінки-матері, такої собі берегині сімейного вогнища, яка обов’язково берегла свою дівочу честь до заміжжя. У нашій уяві українська дівчина-селянка позаминулого століття скромна, цнотлива, недосяжна. Такий культ роками створювали українські етнографи, починаючи із середини ХІХ століття, коли розпочалося національне пробудження, почала формуватися нація, народна філософія та народна культура. Етнографія та фольклористика покликані були сформувати тло для народної культури, яке стало згодом базою для національної культури. Тому вона подавалася етнографами якомога імпозантніше та найпрезентабельніше. Звісно, не все пасувало для цієї культури, частину фольклору просто відрізали і ніколи не публікували.
– Самі селяни – носії культури – ніколи не бачили в цьому звичаї протиріччя чи чогось неправильного. Ця традиція для них була логічною та зрозумілою, – розповідає Марія Маєрчик. – Етнографи ж вирішили, що народна культура має бути високоморальною, так почався в середині ХІХ століття формуватися національний романтизм, який мав на меті залагодити, узгодити ці протиріччя. З такої позиції, коли сповідується принцип національної чистоти, багато етнографів пишуть і зараз.
Все ж етнографи визнавали і записували, що існував звичай дошлюбного спання молоді, але такі тексти завжди містили в собі ремарки:
– молодь не вдавалася до розпусти;
– молодь поводилася стримано і цнотливо;
– так, молодь спала разом, бо була дуже близькою до природи, але разом з тим вона була тверезою і чудово розуміла межу, яку не можна було переступати.
Щоб довести свою правоту, вчені апелювали до жорстоких покарань, які чекали на дівчину, яка не берегла цноту, до складної долі покритки, говорили про принизливе становище дітей, народжених поза шлюбом, про ганьбу на весь рід за загублене дівоцтво.
Еротичні ігри молоді називали притулами або забавками
Наприкінці ХІХ століття почала з’являтися величезна кількість досліджені із сексуальності. Сексуальність досліджувалася у психіатрії, психології, біології, долучилася до неї й етнографія. Вчені описували конкретні дії молодих людей, які ночували разом. Ось як етнограф, священик Марко Грушевський, описував звичай дошлюбної ночівлі (збережена пряма мова жінки, яку він опитував):
– Звісно, тягне чоловіка до жінки, а жінку до нього. Ось вони, як кров заграла, йдуть один до одного і хоч потруться собі в купі, погуляють, полапають, посплять. А там, як гірше злюбляться та обсвояться гаразд, то вже в настоящі притули грають. Це гра така парубоча та дівоча: він вилазить на неї, і стулюють вони животи і дужче, що робили б, та й те і друге, бояться слави і бояться, щоб не знищити тої перегородки, пліви дівственної. Через неї і згублена честь дівоча. Більше нічого не роблять, а тільки граються, бо все він боїться, щоб не пробити. І більше нічого не роблять, а тільки граються, поки не поберуться, а як поберуться, то вже не бояться. Так було здавна, так і тепер.
А ось цитата, опублікована 1898 року дослідником народних звичаїв Володимиром Ястребовим:
– У деяких селах хлопець з першого дня прийому свого в громаду обзаводиться своєю гулякою або ночувакою. Обраній дівчині особисто чи через товариша парубок робить пропозицію ночувати разом. Якщо дівчина приймає її, то про неї говорять, що їй від нього було мокро, а якщо ні – то сухо. Іноді хлопець гуляє з нею аж до одруження і парубоцькі громади наглядають, щоб ніхто не заважав молодій парі. Але часто парочка розходиться мирно, після чого хлопець з дівчиною заводять нового друга серця. Як сподобається парубок дівчині, то їй вже не хочеться відпустити його спати до іншої, тому вона всіляко догоджає йому. Користуючись цим, хлопець намагається добитися ще більшого. Говорить, якби вона його жаліла, то не противилася б, і якщо вона побалуватися не хоче, значить і не любить його. Зрештою хлопець полює – особливий сексуальний акт без злягання.
Так говорили про спільне спання на вечорницях на Полтавщині:
– Хороша дівчина з хлопцями спить. Раніше, якщо дівчина з хлопцями не спала, не вважалося, що вона й дівчина.
– Коли ж говорили про шлюбний статевий акт, то зазначали, що балуватися вже не можна, там треба робити все, «як слід», «не хитрувати», «про справді», «на ділі» – це все цитати, – наводить приклади із опитування респондентів Марія Маєрчик. – Після шлюбу балуватися було гріхом, це серйозно осуджувалося. Якщо в пари довго не було дітей, то про них казали: «Сплять, як парубок з дівкою, пограються собі в притули та й квити».
Обов’язковим правилом дошлюбних забав було збереження цноти
Все, що не приводило до дефлорації, в тому числі й часткове проникнення, вважалося морально дозволеним, етичною формою поведінки і не осуджувалося. Самі селяни називали дошлюбні статеві розваги так: забава, балуватися, притула. Обов’язковим правилом таких розваг було збереження цноти, оскільки, якщо хлопець, переспавши з дівчиною, потім не одружувався на ній, вона ставала покриткою. Граючись у такі «дорослі ігри», дівчина часом сама не могла зрозуміти, звідки «взялася» у неї дитина. Такий випадок записали етнографи:
– Була така пришта з Палажкою. Вона тепер за одівцем замужем, а йшла вона за його покриткою. От як батько її побачив, що вона зачереватіла, то став її бить, лаять і прогнав із своєї хати. Він був хазяїн, і тому так ненавидів за те, що вона покрилась, бо йому буде сором перед іншими хазяїнами, що його дочка покрилась. Ну й сказав їй: «Їди хоч за старця», – а щоб у його дворі не привела дитини. Як раз і трапивсь одівець, прийшов сватать. Вона й пошла за його, хоч і не хотілось. Ну, як її батько настоював, щоб призналась, з ким вона добула те байстря, так вона стояла перед ним навколішки і клялась, що «я цим ділом не винна», каже, «хоч ви мені і голову одрубайте, а я не знаю, як воно до мене причепилось». А потім, як пішла уже заміж, то все чутка була, що в Палажки дитина з притули.
В українській традиційній культурі простежуються подвійні стандарти. З одного боку, дівчину виховували в патріархальному дусі, вимагали покірності, скромності, збереження цноти. З іншого ж – батьки підтримували і заохочували спільне дівчат з парубками спання і допускали самостійність у виборі партнера для спільної ночівлі. При цьому у весільному обряді «комори» цнота дівчини була об’єктом прискіпливої перевірки. Сліди «невинності» не просто обов’язково мали бути публічно засвідчені, але також аналізувалися спеціалістками на предмет непідробленості: бралися до уваги колір (чи не буряковий сік?), кількість (інколи через незнання дівчина, підробляючи сліди, виливала на сорочку надмір курячої крові), місце плям тощо.
Традиції дошлюбного спання почали зводитися нанівець з приходом радянської влади, остаточно ж зникли після Другої світової війни.
