Ніна Чеботарьова на прийомі в Полтавській облдержадміністрації. 2005 рік (фотоархів Полтавської обласної ветеранської організації)За співпрацю з партизанами або належність до цього руху німецькі карателі катували та розстрілювали. Незважаючи на це, Ніна Миколаївна обрала шлях, про який і досі не шкодує. Сьогодні жительці Полтави вже 92 роки, однак своє життя під час війни вона пам’ятає так, неначе все відбулося лише вчора.
Під час окупації тікали з дому на автомобілях
1942 року німецькі війська підходили до Ростова. Була організована евакуація з Миколаївської станиці, де жила родина Ніни Миколаївни.
– Нас відправили в Свердловську область. Оскільки мама працювала в міліції, ми та ще чотири сім’ї їхали машинами через Сталінград і доїхали до Комишина, де мама пішла в НКВС із документами. Згодом нам виділили кімнату. Ми залишилися в Комишині, німці не дійшли сюди. Тоді сім’ї Ніни Миколаївни та ще одній родині виділили дві кімнатки. 4 кутки, 4 ліжка, 4 сім’ї. Незабаром настала неймовірно холодна зима.
– Взимку по Волзі пускали величезні дерев’яні плоти. Коли вони припливали до берега, місцеві жителі їх розбирали та використовували для опалення приміщень. Вікно в кімнаті настільки замерзало, що навіть скла не було видно. Спали у валянках, шубах, пальтах…тобто в тому, що було.
– Тато весь цей час залишався в станиці. Він працював старшим касиром районного відділу банку. Йому, на відміну від мами, не дозволили їхати з нами в евакуацію. Ми переписувалися з батьком, він обіцяв приїхати по нас. На пароплаві, на якому поверталися додому, від одного чоловіка дізналися, що тата не стало.
– Наприкінці квітня 1942 року ми приїхали додому в станицю Миколаївську. Мама знову пішла працювати, а мене влаштували в райвиконком. 19 липня нашу станицю без бою та жодного пострілу захопили німецькі війська. Ми встигли втекти від них, через Дон ледве переправилися. Із великими труднощами ми досягли мети. Рівно через п’ять місяців, 31 грудня радянські частини захопили нашу станицю. Німець тікав без жодного пострілу.
До теми - У Полтаві ветеранам влаштували концерт та пригостили кашею (фото)
Початок партизанського життя
Разом із передовими частинами Червоної армії в станицю увійшов партизанський загін Українського штабу партизанського руху (УШПР). Їм потрібне було поповнення, і вони звернулися до воєнкомату та райкому комсомолу. – Склали список молодих людей станиці (30 осіб), яким запропонували добровільно перейти до партизанів. Погодилося четверо хлопців та шестеро дівчат. На жаль, не всі дожили до Дня Перемоги.
– Із нас, я знаю точно, загинуло троє. Тоню Кузнецову застрелив снайпер, а як загинула Тая Парамонова мені не відомо. Хлопець із прізвищем Хохлов потрапив до тюрми в Новочеркаську, де й загинув. За його записами кров’ю в камері виявили, що він там справді був.
Перше завдання – під кулі снайперів
– Із 15 січня 1943 року я опинилася в партизанському загоні у ролі розвідниці. Нас нічому не навчали, окрім роботи з автоматом. У кінці місяця ми отримали перше завдання: разом із Марією (яка була більш досвідченою та вже була на завданнях) поряд зі станицею Кочетовське на Дону потрібно було розвідати становище на сусідніх хуторах та дізнатися про силу переднього краю оборони фашистів. До цього ніхто не міг виконати це завдання, тому що німецькі снайпери настільки влучно стріляли, що жодний із радянських розвідників не повернувся.
– На світанку пішли на завдання. Були вдягнені у цивільне, мали потрібні документи і під виглядом евакуйованих міняли речі на продукти. Завдання – потрапити в хутори та запам’ятати, де знаходилися війська, ДОТи, гармати, визначити командні пункти. На виконання завдання у нас була лише одна доба. Усе треба було зробити за такий час, щоб до кінця останнього хутора ми підійшли, коли світало, щоб німці нас не вигнали. Наприкінці дня жінки переночували в однієї хазяйки, а на світанку тихенько пішли з дому. Шлях був через колючі чагарники. І так випало, що їх ледве не побачив німецький оглядач з автоматом, який був вдягнений у маскувальний білий костюм (зима як не як). Вони встигли вчасно лягти, і він їх не помітив.
– Ми довго чекали на землі, а він все стояв на одному місці, ми практично під носом у німця непомітно залишили територію. Здавалося, що небезпека минула, але тут несподівано недалеко від нас пролетів літак. Ми миттєво лягли на землю, думаючи що він німецький. О 9 вечора ми повернулися в розташування наших військ та розповіли командуванню про все, що бачили.
Читайте також - Ув'язнена німцями вагітна полтавка співала під час весілля Лялі Убийвок. Історія життя
Ніч у домі ворога та СМЕРШ
Через певний час радянські війська зайняли хутори, вибили німців та почали рухатися на Ростов, який був звільнений 27 лютого. – На початку березня нас привезли у штаб, де готували вже до нового завдання, яке було подібне до першого. Потрібно було проникнути в середину його оборони на 50 кілометрів та йти вбік Мелітополя. По карті ми досконало вивчили свій майбутній шлях, де що знаходилося. Із 29 квітня пішли на завдання. Недалеко від Красного Луча знаходилося село Мельникове. На той час там були хати, але ніхто не жив.
– Розвідники нам розповіли про трагедію цього села. Раніше там було багато людей, але коли прийшли німці, вони запідозрили, що місцеве населення підтримує зв’язок із розвідкою та партизанами. Німецьке командування вчинило так: село поділили на дві частини. Та частина, яка, так би мовити, відійшла їм – усіх людей вивезли, а ту частину, яка належала до наших – повністю вистріляли. Вижив лише один дідусь, який після всього прибіг до наших та про все розповів. Розвідниці йшли далі. За планом, вони 11 травня повинні були подолати лінію фронту через одну з трьох умовних перехідних точок. – За той час, що ми ходили, люди зустрічали нас співчутливо, приймали переночувати, щось давали поїсти. Ми ночували, а на ранок рухалися далі. Йшли під виглядом евакуйованих. Мали спеціальні документи російською та німецькою мовами. Нам у штабі їх професійно зробив ленінградець Коля. На наше щастя, ми їх жодного разу не використали. Розвідниці повинні були запам’ятати кожний знак на машинах, кожну частину війська та де ті розташовані.
– І ось настало 11 число. Нам потрібно перейти лінію фронту, але як це зробити, ми не знали. Люди, які нас зустрічали, розповідали про потужну в цій місцевості німецьку охорону та їхні окопи. На наше щастя, ми зустріли чоловіка та двох жінок, які нам допомогли та розповіли, що вся територія прострілюється радянськими. Навіть до річки не міг ніхто підійти. Переночувавши в домі німецького прислужника (старости) і придумавши легенду, аби врятуватись, дівчата дійшли до річки.
– Міус – річка неглибока, але з густою травою, і переходили її, і перепливали. Потім стояли на вершині окопу, а внизу на нас дивився здивованими очима солдат. Ми були мокрі, брудні, подряпані, руки поранені. Він пропустив нас у землянку. Нас там уже чекав СМЕРШ із ретельною перевіркою. Тим паче, що ми прийшли не в зазначений час, а через день. Співробітник СМЕРШу сказав, що нам дуже пощастило, що вони вирішили чекати, могло бути зовсім по-іншому. Чергове завдання для партизанки було особливим.
– Раніше нас готували по 2-3 людини, а тепер вже була ціла бойова група (8-10 осіб). До неї входив командир, замісник командира, замісник з розвідки, комісар, радистка, сапери та розвідники. Перекидали нас літаком через лінію фронту. І досі пам’ятаю його назву – «Дуглас». Завдання у кожного було своє, але їх об’єднувало одне: створення партизанського підрозділу з місцевих жителів. Розвідкоманду відправили під Запоріжжя, у Дніпровські плавні.
– Кожній групі давали по два вантажні мішки. Стропи парашута витримували вагу не більше 100 кілограм, тому мішки не могли важити більше. У ньому був автомат ППШ та патронні диски до нього, суха їжа, гранати, «фінки» (ножі), рація та акумулятори до неї. Вилетіли ми із аеродрому Єськи. 16 серпня нас десантували з висоти близько 500 метрів у районі Запоріжжя. Я як розвідниця повинна була дізнатися про ситуацію на прилеглих територіях. Оскільки я була легенькою, щоб мене не віднесло вітром далеко від запланованого місця посадки, на мене начепили два речові мішки. Я ледве стояла, а треба було ще й іти. Вантажні мішки до нас не долетіли. Чому – я не знаю. Можливо, їх віднесло у Дніпро чи хтось спеціально зробив так, щоб ми їх не отримали. Люди до розвідників ставилися по-різному. Хтось співпрацював із нами, а хтось – ні. Наприклад, в одному селі відмовилися пускати в дім. Його хазяйка мотивувала це тим, що нових людей у селі могли легко визначити.
– Мені потрібно було дізнатись про рух німецького транспорту по залізниці. Добре, що один місцевий допоміг з інформацією. До приходу нашиої частини я жила у місцевих жителів. 4 листопада місцевість визволили радянські частини. Тепер розвідники рухалися разом із військами. Визволяли Одесу, Миколаїв, Кишинів та Григоріополь (Молдова). У кінці липня 1944 надійшло офіційне повідомлення про розформування партизанських загонів. Хлопців відправили в чинну армію, дівчат, які мали воєнну спеціальність, – також туди. Усіх інших відправляли на роботу до звільнених сіл та міст. – Мені в цей час прийшов лист із дому, що сестра дуже захворіла. Керівництво частини дозволило повернутися додому.
Життя в зруйнованій Полтаві
– День Перемоги зустріла вдома. Після закінчення війни я пішла вчитися в трикотажний технікум, стала техніком-технологом. Коли настав час обирати направлення, наближче до дому, де була старенька і хвора мама, саме була Полтава. Для мене Україна була тоді загадковим місцем. Я жодного слова тоді не знала по-українськи.
– 11 серпня 1948 року я приїхала в Полтаву. Побачила неприємне видовище. Місто було зруйноване та спалене. Щоправда, молоді багато. Я сама себе питала: де люди тут живуть? Поселили мене в гуртожитку дому ПТК. Із першого до 23-го під’їзду включно стояли лише стіни. З 24-го по 29-й жили люди. Жили вони так: дві кімнати, дві сім’ї та загальна кухня. Навіть в одній кімнаті могли поселити двох матерів-одиначок. Вони ділили простирадлом кімнату. Умови життя були неймовірно жахливі, але ж виживали. Керівник нашої фабрики Єлізаров був хорошим. Одночасно будував гуртожиток для робітників, профілакторій та відновлював завод.
У жовтні 1948 року Ніні Миколаївні з мамою дали окрему кімнату.
– Із сім’єю у мене не склалося. Спочатку я працювала на фабриці, згодом у райкомі партії 13 років. Була секретарем райвиконкому Київського району міста. 1976 року я захворіла та пішла на пенсію, але продовжувала ще працювати секретарем обласного об’єднання ветеранів.
Довідка «Кола» Ніна Чеботарьова – ветеран Великої Вітчизняної війни, розвідниця. У війні брала участь із початку 1943 року. Нагороджена орденом Червоної Зірки, медаллю «Партизану Вітчизняної війни» ІІ ступеня та іншими. Народилася на Кавказі, росла на Кубані, а потім потрапила до Полтави.
