Усі фото надані співачкою
– Ярославо, як Вам вдалося стати солісткою ансамблю Збройних сил України та Національної філармонії?
– Коли постало питання куди йти вчитись, моїй мамі радили, щоб я стала політологом чи юристом. Та мені хотілось співати. Але не всі ж цю професію сприймають серйозно. Я б могла вступити на юриста і спокійно опанувати цей фах, але ж душа б все одно рвалась до співів. Мама запитала, куди хочу йти навчатися. І я відповіла, що буду тільки співати. Спасибі їй, дідусю та бабусі, що підтримали мій вибір. Мене віддали навчатися в студію при хорі імені Григорія Верьовки. А паралельно я ще вступаю на культурологію до Київського національного університету культури і мистецтв. Коли була студенткою, взяли у хор Верьовки як співачку.
– Легко було? Розкажіть про це.
– Мені було складно, я сама з села, не вміла так вдягатися та фарбуватися, як дівчата з міста. Навіть той самий вінок носити, як виявилося, – справжнє мистецтво. Але з часом і я всьому навчилася. Тепер зі сміхом пригадую, як моя подруга, яка вже на той час була артисткою хору, запитала, чому фарбую очі лише блакитними тінями. Я ж відповіла, що маю тільки такі. Вона мені пояснила тоді, що вони не до всього одягу пасують. Раніше я була необізнана в цьому. Працювала в хорі Верьовки, але з часом стало нудно. Намагалася виконувати свої програми, адже дуже багато збирала фольклору, бачила, як народні пісні можна зробити в сучасній обробці, побудувати з них концерти. Хотілося робити своє, внести якісь корективи. Тож вирішила сходити на прослуховування у якийсь ансамбль. Вдалося додзвонитись у ансамбль МВС, де зі мною люб’язно поговорили, адресу записала у блокнот. До ансамблю ЗСУ додзвонитись тоді не вийшло. Але, знаєте, я вже аналізую, по життю Бог мене штовхає туди, куди потрібно. Так сталося, що той блокнот у мене витягли із сумки разом із гаманцем та телефоном. Усі координати я втратила, дуже засмутилася. Але тепер розумію, що все це недаремно. Я тоді знайшла номер ансамблю ЗСУ і поїхала на прослуховування. Вакансії у них тоді не було, тож мені запропонували певний, невизначений час поспівати в них безкоштовно. Я ж погодилась, хор покинула і нічого про те не сказала мамі. Коли ж їй зізналась, мене місяців через два таки взяли офіційно до ансамблю. Заробітна плата була нижчою, ніж у хорі, але віра у краще мені додала оптимізму. Викручувалась, як могла: у мене ж не було ні вбрання, ні репертуару, як у інших. Та з часом з мамою пошили одяг і підготували репертуар. Потроху можна було рухатися вперед. В ансамблі мене багато чому навчили. Цим я завдячую Дмитру Антонюку (керівнику ансамблю, – автор) і його дружині, заслуженій артистці України Оксані Антонюк. Нині ще працюю і в Національній філармонії України, близько року. Цього року разом із колективом «Дивограй» (з філармонії, – автор) дали 10 сольних концертів у великих містах України. Також я нещодавно випустила і свій перший диск «Тобі», зняла два кліпи і затвердила концерт на 16 листопада, що буде в Полтаві у театрі імені М. Гоголя.
– А як Вам вдається все це поєднувати і встигати?
– Річ у тому, що я цим живу. І дня не можу прожити без музики, пісень і творчості. Думаю, якби запропонували третю роботу, я б теж встигала. От, наприклад, планую зробити концерт із фольклорних пісень мого села. Ще не знаю, який це матиме вигляд, але нині про це думаю і мрію. І я обіцяю, що рудківські пісні (від назви села Рудка, – автор) пролунають на київській землі. А ще дуже допомагає підтримка чоловіка, який багато робить для моєї творчості.
Прабабуся, яка в 101 рік співала, прищепила любов до пісні
– А звідки у Вас така любов до народної пісні?
– Я народилася в селі Рудка Гребінківського району. Думаю, від села все й пішло. Любов до народної пісні прищепила моя прабабуся Агапія, яка цього року, на жаль, пішла із життя. Навіть коли їй був 101 рік, вона співала. Жодне весілля без неї не обходилось. Ми з нею часто співали дуетом. Та і вся родина в мене творча: дідусь грає на багатьох інструментах, бабуся танцює та співає, мама теж співає. А молодша сестра пише вірші та вишиває хрестиком. На моїх концертах вона декламує свої вірші.
– Що Вас пов’язує з Полтавою, адже у своєму статусі в соціальній мережі ви рідним містом указали саме її?
– Я тут співпрацюю з композитором та аранжувальником Русланом Білишком. Майже всі свої пісні роблю з ним. Тому в Полтаві буваю якщо не щотижня, то двічі на місяць точно. До речі, у мене є пісні полтавських авторів, наприклад, Марії Бойко та Олексія Чухрая. Також я й сама пишу тексти, у альбомі дві мого авторства. Замовляю прикраси з бісеру у вашої майстрині Марини Губської.
– А правда, що Раїса Кириченко – Ваш кумир?
До теми - У Полтаві відкрили музичний пам'ятник Раїсі Кириченко
– Так, я виросла на її піснях. До речі, серед авторів пісень, які я виконую, – Ніна Третяк, письменниця і журналіст із Гребінки. Вона написала мені пісню, присвячену Раїсі Опанасівні, – «Навічно піснею». Ми Раїсу Кириченко згадуємо на всіх концертах. Я часто переглядаю кліпи та відео з нею. В одному з інтерв’ю на радіо її запитали, що вона відчуває, виконуючи пісню «Хато моя, біла хато». Раїса Опанасівна відповіла, що тепло своєї мами. А потім сказала, що колись, як її не буде на землі або і за життя, якась дівчина візьме цю пісню і виконає, але вона прозвучить по-іншому. Я тоді цю пісню ще раз послухала, вона мені дуже подобалась, і зрозуміла, що це знак – треба її обробити та виконати. Адже вона нагадує моє дитинство: той, хто виріс у селі, мене зрозуміє. Адже сільське життя не таке, як міське, воно по-своєму цікаве. І кожен день по-особливому відрізняється від попереднього. Моє село – це інший світ.
Читайте також - «Нас з Миколою Кириченком плутали» – спогади Миколи Ляпаненка про найкращого друга
– У Вас дуже красиве вбрання, усе в етнічному стилі. Хто Ваш дизайнер?
– Чесно кажучи, я сама вигадую собі костюми. Раніше для мене це було складно, а тепер це моє хобі. Я шукала все в книгах, якими були народні костюми різних регіонів України. І за 10 років, які кручусь у всьому цьому, уже розумію, що мені потрібно. Швиденько малюю і несу майстрині, аби вона все це відтворила. До речі, у мене не одна майстриня, як і не один композитор. Я люблю все врізноманітнювати. І що б хто не казав, що одна людина може створювати різне, я вважаю, що почерк у неї той самий. Тому співпрацюю і з київськими майстринями, і з Тетяною Москівець із Решетилівки.
– Чи знайомі Ви з Тіною Кароль та Златою Огневич, які теж свого часу були солістками ансамблю Збройних сил України?
– Із Тіною Кароль – ні, але зустрічались на телешоу «Інтуїція». А зі Златою Огневич, яка насправді Інна Бордюг, ми знайомі. Коли я прийшла в ансамбль 2009 року, вона ще в ньому працювала і не була відомою. Дня мене Інна близька, адже теж народилась у січні. Мені подобається її бойовий характер, вона – талант. І хоча люблю лише українські пісні, та Злату можу слухати російською та англійською. Вона для мене приклад, адже шоу-бізнес нині вимагає грошей та знайомств. Але я знаю, Інна взяла тільки своїм талантом.
– А з ким із відомих особистостей ще товаришуєте?
– Я з усіма товаришую. Наприклад, із Героєм України Анатолієм Паламаренком. Він бере участь у наших концертах. А ще із заслуженим артистом України Анатолієм Гнатюком, у Полтаві ми заспіваємо з ним дуетом.
– Правда, що Ви організовуєте благодійні концерти?
– Більшість концертів, які організовуємо, благодійні. Ми, наприклад, даємо квитки в інтернати та ветеранам СБУ. Узагалі тих, хто має бажання, але не має змоги придбати квиток, ми забезпечуємо квитками. Так само для мене велике задоволення давати безкоштовні концерти у селі. Сільські люди дуже вдячні та щирі. Пригадую, як виступала так у селі Куйбишеве Оржицького району. Приміщення не опалювалося, було дуже холодно. Але коли вийшла на сцену і побачила повний зал, то відразу стало тепліше. І до такої публіки хочеться їхати виступати знову й знову. Сільська атмосфера мене дуже надихає.
– Чи плануєте брати участь у якому-небудь талант-шоу?
– Я про це думала, але вони заангажовані. Хочеться бути в тих конкурсах, де все чесно. Багато моїх знайомих брали участь у таких проектах, але чомусь перемагали слабші за них. Тому не йму віри цим шоу. Можливо, помиляюсь, але така моя думка. Як на мене, краще піти виступити на етнофестиваль.
Читайте також - Після «Голосу країни» дует London hill пише нові пісні та шукає спонсора. Інтерв’ю
– Як часто Вас запрошують виступати у рідну Гребінку?
– Я рада, що змінилося керівництво Гребінківського відділу культури, бо з попереднім не склалися стосунки. А тепер, думаю, все піде добре. Цього року виступала на День міста. Планую організувати в Гребінці свій концерт, щоправда, ще не знаю, коли саме. До речі, співпрацюю з гребінківським танцювальним колективом «Роксолана», керівник якого – моя однокласниця Ірина Онищенко. Вони приїздили зі мною виступати в Київ та Полтаву.
– Чи плутають Вас із ще однією співачкою Ярославою?
–Так, трапляється. Знаєте, як люди говорять? Є співачка Ярослава українська та російська. Мене вважають українською. Дехто зі знайомих думає, що ми з нею зовні схожі. Та я схожості не бачу. Їй більше пощастило, її ротують і за межами України. Але в мене ще все попереду. Особисто з нею не знайома.
