Остап ВишняМабуть, немає жодного дорослого українця, який не читав хоча б одну гумореску письменника Остапа Вишні.
У веселих і гострих водночас усмішках (так він називав свої твори) письменник висміював слабкі місця земляків, вважаючи, що «кому вже немає духу посміятися з власних хиб своїх, краще тому вік не сміятися». Але за цими сатиричними творами Остап Вишня приховував свої набуті після 10 років у концтаборах болячки, не вельми хороші стосунки з сином, колишнє «контрреволюційне» минуле, слабкість до алкоголю. Він сам про себе писав: «Все життя гумористом! Господи! Збожеволіти можна від суму!»
Найбільш знаний в Україні після Шевченка та відомий нарівні з Леніним
У 1920-1930-х роках, коли взяли курс на українізацію, Остап Вишня був чи не найпопулярнішим письменником у радянській Україні. Його гуморески розкуповували, як гарячі пиріжки – збірники творів, які помістилися у 150 книжках, розлетілись по читачах за лічені тижні, попри те, що вийшли загальним тиражем у понад два мільйони примірників. А самого письменника називали найбільш знаним в Україні після Шевченка і поруч із Леніним.
ДОВІДКА «КОЛА»
Остап Вишня (справжнє ім’я Павло Губенко) народився 1 (13) листопада 1889 року на хуторі Чечва Зіньківського повіту Полтавської губернії (нині Сумська область). Коли Павлу було півтора року, сім’я переїхала до села Грунь. У Губенків було 17 дітей, із яких вижило 13. Майбутній письменник закінчив початкову, потім двокласну школу в Зінькові, згодом продовжив навчання в Київській військово-фельдшерській школі, після неї працював фельдшером – спочатку в російській армії, а з часом – у хірургічному відділі лікарні Південно-Західної залізниці. 1917 року вступив до Київського університету, який не закінчив: кинув і зайнявся самоосвітою. Про своє дитинство написав у творі «Моя автобіографія». Помер письменник 28 вересня 1956 року, похований у Києві на Байковому кладовищі.
Про Остапа Вишню знали і в місті, і в селі. Для того щоб читати його гуморески, селяни йшли до хат-читалень ліквідувати неписьменність. Вишня писав зрозуміло, коротко, смішно про наболіле. Йому слали тисячі листів, дякували за твори, просили допомоги. Голова Всеукраїнського центрального виконавчого комітету Григорій Петровський півжартома запитував гумориста:
– Хто, власне, є всеукраїнським старостою – Петровський чи Остап Вишня?
Із законним сином гуморист спілкувався мало, а позашлюбний віднайшов його у післявоєнному Харкові
– Про першу дружину письменника майже нічого не відомо. Кажуть, що вона була місцевою, грунівською, але підтвердити це достеменно я не можу, – розповідає Раїса Костюк, директор народного музею Остапа Вишні в селі Грунь Охтирського району Сумської області. Вони одружилися в юному віці, від цього шлюбу у пари народився син В’ячеслав. Жінка померла на початку 1933 року чи то від тифу, чи то від кору. Після цього гуморист дуже швидко одружився вдруге з актрисою Варварою Маслюченко. Із сином спілкувався мало, між ними завжди була ворожнеча.
Саме з Варварою Павло прожив до своїх останніх днів. Вона, як колись жінки декабристів, поїхала за ним до Сибіру, коли письменника відправили на заслання. А вперше свою другу дружину гуморист побачив на сцені театру у Харкові, де вона виконувала роль Жанни Д’Арк. Він закохався одразу, на останні гроші купував коханій фіалки. Варвара була вже розлучена, мала доньку Марію від першого шлюбу, яку Губенко прийняв, як рідну. Спільних дітей у подружжя не було, із рідним сином Вишня майже не спілкувався, але не з вини Варвари Олексіївни. 1934 року його відправили на заслання до Сибіру, де письменник перебував 9 років. Варвара поїхала за Павлом із малою дитиною, хотіла поселитися поряд із табором, та її відправили назад в Україну.
З дружиною ВарвароюПроте не лише ці дві жінки були в житті Павла Губенка. Буремного 1917 року молодий і симпатичний, рудоволосий, фельдшер Губенко працював у київському залізничному госпіталі.
У сім’ї Губенків частина дітей були рудоволосими, як батько, інші – чорнявими, як мати.
Там, за словами племінника, письменника Ігоря Коржа, дядько познайомився з юною дівчиною, яка завагітніла від нього. Губенко про це нібито не знав, бо роман їхній був бурхливим і короткочасним, і невдовзі залишив Київ. А дівчина народила хлопчика Юрія і вийшла заміж за якогось Сікорського, котрий усиновив Юру. Під час Великої Вітчизняної війни старший Сікорський загинув, і лише після його смерті жінка нарешті розповіла синові, хто ж його справжній батько. Юрій Сікорський у звільненому Харкові відшукав квартиру Остапа Вишні. Прийшов до нього в гості, а гуморист практично відразу впізнав сина, запитав:
– Як звали твою матір, бо щось ти дуже схожий на мене?
Звинуватили у тероризмі, двічі мали розстріляти
Після тріумфу настав час розстріляного відродження. І тут влада згадала Павлу Губенку його службу в Симона Петлюри, стрімку кар’єру в Українській Народній Республіці (УНР) – Вишня був начальником медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. 1919 року Павло Губенко потрапив у полон до більшовиків, які протримали його в Харкові до 1921 року і не розстріляли тільки через те, що Вишня, незважаючи на службу в армії УНР, гостро критикував недоліки УНР та прорахунки Петлюри в своїх сатирах.
1933 року письменника звинуватили в тероризмі та замаху на другого секретаря ЦК КП(б)У товариша Постишева (під час мітингу, приуроченого Жовтневій революції). Вишню заарештували, допитували. У відповідь сатирик пожартував:
– Із таким же успіхом ви можете мене звинуватити у посяганні на честь Рози Люксембург.
На засланні у таборі. Остап Вишня (справа) з кримінальником Федею Зубовим.23 лютого 1934 року Остапа Вишню засудили до розстрілу. Але 3 березня того ж року замінили страту десятьма роками ув’язнення у виправно-трудовому таборі. Покарання відбував в Ухті. На засланні його двічі хотіли розстріляти, але вперше письменника врятувала хвороба, а наступного разу, за чутками, – начальник табору, котрий читав його гуморески. Під час заслання Павло Губенко писав у своєму щоденнику:
– Що за життя!? Здобути позицію інтелектуаліста, родившись одним із 17 дітей у бідній селянській родині в забутому Богом полтавському містечку Груні і до 32 років життя не маючи змоги здати екстерном на гімназіяльну матуру. Бути все життя безпартійним – у вік партійної всемогучости й тиранії, гумористом – у вік жахів, кепкуном – у часи сліпого фанатизму, гуманістом – у вік масових організованих злочинів і людоїдства. Щоб, зрештою, стати «блазнем» з авторитетом, популярністю і моральною відповідальністю президента, але з правами в’язня концтабору.
Після звільнення з табору не впізнав ні доньки, ні сина
Випустили письменника 1943 року, аби своїми гуморесками надихав на боротьбу з нацистами. Після звільнення Павло Михайлович потрапив до московської лікарні. Прийомна донька Марія, на той час студентка Московського ВНЗ, прийшла провідати батька. Та Павло Михайлович впізнав її тільки після підказки дружини, яка сиділа поруч, адже востаннє бачив доньку дитиною, нині ж перед ним стояла 20-річна дівчина.
Після лікування поїхав на пошуки сина В’ячеслава до Ленінграда, де той учився. Заблукавши, спитав дорогу у випадкового перехожого. Той і виявився сином письменника! В’ячеслав довго не приймав Вишню, він не знав про заслання і думав, що батько з мачухою просто покинули його, та, зрештою, після розповідей усе зрозумів, хоча прохолодними їхні стосунки залишилися назавжди. Згодом родина Губенків повернулася до Києва, і Вишня став членом редколегії журналу «Перець».
На засланні письменник заробив виразку шлунку, йому не можна було пити. Але, за спогадами рідних і друзів, Вишня часто прикладався до чарки. Дружина забороняла йому, при товаришах могла сказати:
– Павлушо, тобі вже досить!
Разом із друзями-письменниками він у вихідні ходив на базар, де вони купували горілку і пили там. Іноді дорогою додому він міг зайти до якоїсь забігайлівки і перехилити 100-200 грамів. Тому, за спогадами рідних, дружина часто зустрічала його з роботи.
1955 року, за рік до смерті, Остапа Вишню реабілітували.
Із великої родини Губенків у народному музеї письменника буває лише племінник
Нині в селі Грунь працює музей Остапа Вишні, створений 28 листопада 1982 року з ініціативи колишнього сільського голови Дмитра Дяченка. Спочатку для нього виділили невелику кімнату при Будинку культури, згодом звели для цього дім.
– 1 вересня 1993 року нашому музею присвоїли звання народного. Першим директором була Людмила Лебединець, яка товаришували з родиною Губенків. Зокрема тісні стосунки у неї були з Варварою Олексіївною Маслюченко (Губенко), дружиною Остапа Вишні, – розповідає Раїса Костюк, нинішній директор Грунівського музею. – Людмила Лебединець неодноразово їздила в гості до Варвари Олексіївни в Київ, пані Варвара передала до нашого музею особисті речі письменника.
Відтак у музеї з’явилися настільна лампа, прес-пап’є, робоча папка письменника з записами до журналу «Перець», копія листа Максиму Рильському, попільничка і пачка з-під сигарет «Казбек», перекидний календар 1956 року, палиця сатирика, вишиванка, солом’яний капелюх, костюм.
– Деякі речі до музею передав племінник Павла Михайловича, Ігор Корж, який нині живе у Мінську (Білорусь). Із ним ми завжди спілкувалися, деякий час у племінника Вишні була дача у Груні, куди він приїжджав улітку. Згодом продав той будиночок. Ігор Тимофійович від родини Губенків подарував нашому музею друкарську машинку та величезну папку з вирізками статей із російських та білоруських газет, – розповіла Раїса Костюк.
Музей Отспа Вишні у рідному селі Грунь на СумщиніОнучка Остапа Вишні від прийомної доньки Марії, Мар’яна Євтушенко, декілька років тому продала велику квартиру діда в центрі столиці. Пояснюючи своє рішення в інтерв’ю одному з видань, жінка сказала, що квартира, в яку давно ходили, як на екскурсії, давно потребувала ремонту, держава грошей не давала. Тож знайшлися покупці з Донецька, які її придбали. Жодної речі свого знаменитого діда до Грунівського музею вона не передала.
– Хоча ми її просили про це, але Мар’яна відповіла, що віддала їх до Будинку літераторів у Києві. Та й узагалі, до нас вона не приїжджала ніколи. Коли відзначали 120-ту річницю з дня народження Остапа Вишні, я телефонувала їй, просила щось розповісти про письменника, але жінка сказала, що нічого нового повідомити не може. Знаю, що вона відмовилася давати інтерв’ю з нагоди цієї річниці й журналістам, – прокоментувала Раїса Павлівна.
Попри те, що рід Губенків дуже великий, спілкується з працівниками музею лише Ігор Корж. Усі інші, за словами директорки, на контакт, попри чисельні спроби, не йдуть. Навіть рідний син письменника В’ячеслав ніколи до села не приїжджав. У самому Груні нині нікого з роду Губенків не залишилося. Батьки письменника померли та поховані в цьому селі, але де їхня могила, нині не відомо.
Та музей не скаржиться на незначну кількість відвідувачів. Щороку до них приїжджає принаймні 500 осіб. Не лише з України, багато з Росії, Білорусі, були навіть американці. Не цураються музею і самі грунівці, розповідати про знаменитого земляка їм починають ще в дитячому садочку.
– Остап Вишня ніколи не забував, звідки він родом, своє село описував у багатьох творах. Хоча після війни в Груні був лише двічі – 1947 та 1952 року, – акцентувала директор музею.
У Полтаві щороку відбувається конкурс гуморесок, присвячений Остапу Вишні, також на честь гумориста названа одна з вулиць обласного центру.
