Кілька днів тому на наш продуктовий склад привели ще новеньких, серед них – 4 чоловіка до 40 років і дві жінки, на вигляд за 50. Останніх, мені було реально шкода, оскільки така робота, на мій погляд більше для сильної статі та молоді, адже потрібно дуже швидко рухатись, керувати «вузиком» і за короткий термін навчитись користуватись сканером (маленьким комп’ютером), і це ще не весь перелік. Хоча серед інших агенцій, які працюють з нами на складі, – чимало полячок їхнього віку, вони дуже прудкі. Та все ж, бачачи цих українок, я відразу ставлю свою маму на їхнє місце, і мені найменше за все хотілось, аби вона опинилась на такій праці.
Якось під час перерви у мене зав’язалась розмова з однією з цих жінок. Вислухавши її, я зрозуміла, що наш склад, навпаки, – для них рай, якщо порівняти з тим, де вони працювали до цього.
Їм ще в Україні обіцяли працевлаштувати на склад з пластику, зробили всі необхідні документи, «зарезервували» вакансію і посадили на автобус, який їх і домчав за вказаною адресою. Влаштували жінок, як з’ясувалось згодом, на євросміттєзвалище.
Приблизно так мусили працювати українки на сміттєзвалищі. Фото gigamir.net
По 12 годин на день вони повинні були стояти на конвеєрі й руками сортирувати сміття, серед якого шприци, презервативи і тому подібне. Спецодягу, з їхніх слів, їм не видали. Окрім українців працювали там ще і поляки, але не зовсім благополучні. Також жінки розповіли, що до них керівництво ставилось дуже погано: кидали в них сміттям, коли в жінок, щось не виходило, а ще обзивали. Одна з їхніх колег, також українка, сміттям порізала палець, він відразу набряк. В іншої за кілька днів такої праці почався кашель кров’ю, ще в одної – алергія. На моє питання, що обіцяли платити, бідолашна, уже тепер моя колежанка, відповіла: золоті гори.
Жахливо ще й те, що українки до всього чимало заплатили аби їх влаштували в те пекло, тільки ж їм розповідали тоді, що вони працюватимуть на складі з пластику. Працевлаштовувались вони не через агентство, а водія міжнародного маршруту. Кажуть той Олег (так вони його називали між собою) уміло говорив, переконливо. Мовляв, уже багатьом поміг з роботою у Польщі, а в агентствах – можуть ошукати. За вакансію, документи і проїзд – взяв 370 доларів і 1000 гривень з особи. Але відвозив до Польщі клієнтів не сам, посадив їх на інший автобус. Ось такі добрі люди в нас на Батьківщині є!!! Своїх за їхні ж гроші, обіцяючи одну роботу, відправляють на іншу, де дуже легко підчепити інфекційні захворювання. До слова, моя співробітниця – з Хмельницького, де власне і зустріла того водія Олега.
Жінки промучившись там кілька днів, однієї ночі склали речі й пішли звідти. Говорять, що мали номер українки, що жила в Польщі й надавала роботу в цій країні українцям. Так вони і потрапили до нас. Говорять, що робота в порівнянні не погана, але тепер назріла інша проблема – скільки та як заплатять тут, а ще коли? Оскільки аби потрапити на наш склад, їм довелось звісно ще потрапитись, на прожиття у них залишилось зовсім мало.
Я ніколи не забуду заплаканих очей цієї жінки, коли вона все це розповідала. Адже, окрім всього, працювати далеко від дому вона поїхала, мабуть, не від хорошого життя, покинула своїх рідних, дітей, ще й в таке лихо втрапила. Ніякого договору з «добрим» водієм Олегом не підписувала, тож доказів того, що це він її так влаштував на роботу – не має, як і інші її колежанки.
Тож, дорогі українці, майте на увазі, як можна влипнути, їдучи на роботу за кордон.
