Про переїзд вишу до Полтави говорили ще влітку. Чи весь університет переїхав, що вдалось забрати, чи вціліла будівля вишу та що в ній нині, про пережите колективом та його враження від Полтави – читайте далі в матеріалі.
Луганський національний університет імені Тараса Шевченка
Про переїзд
До Полтави перебралися лише факультет іноземних мов та Інститут культури і мистецтв. Вони «оселились» на базі Полтавського університету економіки та торгівлі. Решта структурних підрозділів вишу перебуває у місті Старобільськ Луганської області.
– Внаслідок подій на Сході, наш головний офіс перебрався до міста Старобільськ (де один із філіалів навчального закладу – авт.), – розповів Іван Карпенко, декан факультету іноземних мов. – Це північ Луганщини, невелике містечко, всього 20 тисяч населення. А у нас студенів було 26 тисяч, уявіть. Для того, аби забезпечити якісний навчально-виховний процес, наукову роботу студентів та викладачів, ухвалили рішення шукати резервні можливості. Ми придивились і вирішили, що Полтава – те місто, де нас чекає успіх. Нині ми здійснюємо навчання на базі Полтавського університету економіки та торгівлі. Із ректором Олексієм Нестулею ми знайшли спільну мову, він створив усі необхідні умови.
Нині луганський виш у Полтаві має три форми навчання: очну, заочну та дистанційну (за допомогою програми Moodle, яка дозволяє навчати студента, де б він не був). Зі слів працівників навчального закладу, через ситуацію на Сході країни вони втратили приблизно половину своїх студентів, зокрема, дуже багато студентів-іноземців. Проте працюють над тим, аби їх повернути.
Про розкол колективу та «ЛНРівський» університет імені Тараса Шевченка
Іван Карпенко, декан факультету іноземних мов
Виявляється, в Луганську у будівлі вишу, з якого евакуювався український навчальний заклад до Полтави та Старобільська, продовжує діяти «ЛНРівський» університет.
– У так званому «ЛНРівському» університеті імені Тараса Шевченка використовують наш бренд, триває навчальний процес, – стверджує Іван Михайлович. – Вони навіть хизуються тим, що мають непогані набори, хороші кадри. Мені дуже шкода, що цих людей (про викладачів та студентів, які лишились там працювати та навчатись – авт.), надурили. У них немає майбутнього. За дипломами, які вони видають, не можна знайти роботу. Вони називають їх дипломами «російського зразка». Серед тих викладачів, які там працюють, залишились мої хороші друзі, приятелі, але в них є своя позиція, думка. Вони були теж чимось незадоволені. Вони хороші професіонали, я хотів би бачити декого з них тут (про Полтаву – авт.). Ми використовуємо наявний викладацький потенціал, запросили полтавських викладачів. Усього на нашому факультеті було 140 викладачів, нині десь 70. Але близько 30 із тих 140 виїхали в інші країни шукати кращого життя. Можливо, вони і повернуться, але в мирний український Луганськ.
Зі слів Івана Карпенка, не всі студенти та викладачі повірили сепаратистській пропаганді, є ті, які просто не змогли виїхати, залишити своїх батьків тощо.
Гуртожиток ПУЕТу, де знаходиться каферда факультету іноземних мов ЛНУ імені Тараса Шевченка
«Мовного питання не існує»
Декан факультету, де вивчають 10 мов (5 східних та 5 європейських), твердить, що комусь було дуже вигідно пересварити два народи та українські регіони між собою.
– Війну затіяв не народ, а політики, – говорити декан факультету іноземних мов луганського вишу. – Народ тут мудріший, ніж політики. У Верховній Раді минулого скликання зібралась купка політичних пройдисвітів, мерзотників, які навмисно пересварили росіян і українців задля політичного зиску, накопичення політичного капіталу. Я родом зі Станиці Луганської, там досі живуть мої батьки. У моїй родині батько розмовляє українською, а мати російською. Вони ніколи за 65 років подружнього життя не сварились через це. До того ж, я, як звикли говорити, з російськомовного регіону, але мав прекрасних вчителів та викладачів української. Для мене рідні обидві мови. Мовного питання не існує, у крайньому разі, на нашому інтернаціональному факультеті. Усі у нас рідні, підтримують і захищають одне одного, якщо потрібно. Та, окрім мовного питання, були морально-психологічні проблеми. Знову ж таки, політикани стверджували те, що справжні українці, «чистокровні», лише на Заході, а на Сході, мені навіть соромно це цитувати, «неповноцінні, несправжні українці, недорозвинені в духовному плані». Це неправда.
Залишали окуповану будівлю ЛНУ під дулом автоматів та з порожніми руками
Для ЛНУ остання евакуація стала третьою з часів існування. Попередні навчальний заклад пережив під час Другої світової війни.
Ось що Іван Карпенко розповідає про останні робочі місяці в окупованому Луганську:
– Наш університет – єдиний серед п’яти вищих навчальних закладів міста, який провів державні іспити і вручив дипломи всім студентам в той час, коли вже йшли бої в центрі Луганська. Будівля СБУ, яку тоді захопили сепаратисти, була за 200-250 метрів від нашого закладу. Коли відбувався вибух, дев’ятиповерховий будинок із п’ятьма під’їздами «підстрибував», як коробка сірників, а ми вчились, проводили державні іспити, вручення дипломів, і лише після цього, десь на початку липня, почали роз’їжджатись. Ми тоді ще сподівались, що Збройні сили України та добровольчі батальйони виб’ють сепаратистів, але підійшла допомога з боку Росії, і у вересні 2014 року керівництво нашого навчального закладу змушене було ухвалити рішення про переїзд на українську територію, що ми і зробили. Ми готові були там залишитись, але не такою ціною. Тобто не за рахунок поступок у втраті суверенітету, державного впливу, державної законності та ідентичності.
– До університету увійшли десятки озброєних людей, вони заборонили вивозити будь-що, жодного папірця зі столу ми не могли забрати, – продовжує він. – Не дозволили вивезти трудові книжки, особисті справи студентів та дипломи, які не встигли забрати. Тоді можна було потрапити і під розстріл. Жодного комп’ютера та книг із нашої бібліотеки ми не могли забрати. А бібліотечний фонд нашого університету налічує більше мільйона книг.
Іван Карпенко з колегами (Світланою Перовою та Іриною Чепурною)
Про враження луганчан від Полтави та розвінчані стереотипи
Декан евакуйованого ЛНУ називає Полтаву містом-селом та містом-музеєм. Чому – обґрунтував так:
– Полтава нас вразила, бо це місто, в якому органічно поєднуються природа та історія. Полтава – місто-село і місто-музей. Місто-село, бо тут прекрасна природа, краєвиди, парки, алеї, береги Ворскли, чисте повітря, спокій, тиша – це село. Нам це подобається, бо в Луганську, мабуть, більше промислових підприємств. І темп життя, і те, що ми бачимо довкола, інше. Місто-музей, бо тут дуже багато пам’яток культури, мистецтва, архітектури, різних музеїв, галерей. У нас таке враження, що половина видатних українців народилась, жила, працювала та померла саме на полтавській землі. Це друге потрясіння, яке було. Хоча у нас на Луганщині є пам’ятки й особи, які викликають повагу. Наприклад, Володимир Даль, Володимир Сосюра, Василь Голобородько, Михайло Матусовський. Я все життя мріяв потрапити до Полтави, бо за фахом вчитель, тож добре знаю, що у полтавському педінституті свого часу навчались відомі на весь світ Антон Макаренко та Василь Сухомлинський. Виходить, певним чином збулась моя мрія.
Також для луганчан Полтава – місто, про яке дбає влада.
– Перш за все, я звернув увагу, що у вас багато будівельних кранів, – поділився враженнями Іван Карпенко. – У Луганську я вже років 25 не бачив, щоб щось споруджували нове: школу чи будинок. А у вас будується, це позитивно, але при цьому дещо зруйноване: десь перекопали дорогу, не засипали яму. Проте, дивлячись на це, можна зробити висновок, що влада, мабуть, намагається, аби полтавцям було комфортно. Щось робиться, щось ремонтується. Значить, влада працює, як господарники. Молодці. Хоча, можливо, просто не так крадуть, як у Луганську.
Вихідці з Луганщини розвіяли для себе уявлення про мову полтавців
– Я, як філолог, чув, що потрібно шукати корені української літературної мови на Полтавщині, Київщині, Сумщині, Кіровоградщині. Пробачте, та я серед полтавців дуже рідко чую щиру правильну літературну українську мову, – твердить Іван Михайлович. – Тому здивований. Мені здається, що багато луганчан можуть бути взірцем мовної культури для полтавських жителів. Я хотів би чути більше не суржику, а правильної літературної співучої української мови. Полтава має бути взірцем для всієї України, в тому числі й для Луганщини.
Про сподівання
Колектив ЛНУ вірить, що незабаром повернеться у рідний, але тільки український Луганськ. Адже вони нині втратили малу батьківщину.
– Ми всі віримо, що повернемось до українського міста Луганськ, – говорять на кафедрі факультету іноземних мов ЛНУ. – Знову над нашим містом буде мирне голубе небо, чисте, як ранішнє скло. Знову буде травень, перед нашим університетом цвістимуть білі акації і падатимуть на наші голови не бомби, а духмяні грона. Зустрінемось ми всі, будемо живі та здорові. Так буде! Ми в це віримо!
