Полтавська Мазепіана – історична пам’ять як поле битви

Статті
23 жовтня 2015 о 08:012220 Kolo.poltava.ua (Новини Полтави) Полтава, вул. Фрунзе, 65 +380532613245 Полтавська Мазепіана – історична пам’ять як поле битви
Більше десяти років, починаючи з 2003-го, у Полтаві тривала епопея із встановленням пам’ятника гетьманові Івану Мазепі.

Із цією ініціативою виступила патріотична громадськість міста, згуртована переважно навколо осередків «Просвіти» й Народного Руху України. Міська влада, однак, сприймала ідею без особливого ентузіазму, вважаючи, що монументи таким суперечливим історичним постатям не на часі.

Полтавська Мазепіана – історична пам’ять як поле битвиМазепу привезли до Полтави на оглядини перед встановленням. Фото Ольги Матвієнко

Чиновники стверджували, що педалювання мазепинського питання «національно стурбованими» активістами буцімто роз’єднуватиме полтавську громаду й напружуватиме політичну обстановку в затишному місті у самому серці України. Водночас 2005 року багатолітній мер Полтави Анатолій Кукоба таки оголосив конкурс на об’ємно-просторове вирішення пам’ятника Мазепі. На розгляд надійшло п’ять робіт, однак жодна з них, за словами членів журі, не задовольнила вимоги сьогодення.

Під таким комунально-господарським соусом міські урядники роками успішно блокували громадську ініціативу. Та, схоже, історія з Мазепою вийшла на фінішну пряму. 14 жовтня 2015 року, на Покрову, містянам нарешті продемонстрували багатостраждальний пам’ятник, довкола якого розгорталася справжня Полтавська битва за пам’ять.

Читайте також: Нову виставу про гетьмана Мазепу вперше представили на сцені полтавського театру

Українське місто слави російської зброї

Байдуже або й часом вороже ставлення влади до ідеї встановлення монумента Мазепі мало просте пояснення. Оскільки переважна більшість керманичів міста й області була вихідцями із компартійної/комсомольської номенклатури, то і ставлення до постатей з пантеону українських національних героїв у них було ідеологічно забарвлене. У їхній картині світу, сформованій за шкільною партою в радянські часи, Мазепа однозначно був зрадником царя Петра І та віковічної братерської дружби українського й російського народів. За підступний перехід на бік шведського короля Карла ХІІ гетьмана-негідника, за найвищою вказівкою государя-імператора, відлучили від православної церкви. А оскільки екс-комуністи після 1991 року вмить стали демонстративно набожними людьми, то для них це був вагомий аргумент.

На творення негативного іміджу Мазепи працювала не лише радянська пропаганда. Не менш потужний вплив мала російська імперська культура й історіографія, що протягом трьох століть витворила власний полтавський міф (чого варта одна поема «Полтава» Олександра Пушкіна?). Міф зі своїми героями й антигероями, найбільш демонізованим серед яких став Мазепа. Сама ж Полтава, згідно з імперською ідеологічною концепцією, була «містом слави російської зброї» та завдяки цьому символічному капіталові 1802 року отримала статус губернського центру.

Відповідний образ Полтави постійно підживлювався і популяризувався. Завдяки цьому багато мешканців краю сприйняли та засвоїли колоніальний історичний погляд на трагічну для України Полтавську битву і миттєво не могли відмовитися від своїх переконань. Навіть тоді, коли УРСР отримала незалежність від союзно-імперського центру, а молода держава переживала період національного піднесення й переосмислення власної історії.

Ще наприкінці 1980-х, коли ідеологічний пресинг послабився, місцеві патріоти проводили меморіальні заходи у чергову річницю Полтавської битви, котру вони називали поразкою і катастрофою для українського народу. Влада натомість влаштовувала масштабні святкування в імперському стилі. Містом роз’їжджали артисти у формі петровських солдатів і запрошували людей на «праздник русской виктории».

– Звісно, це все било в обличчя, принижувало, і ми 1988 року не допустили жодного святкування. У Полтаву тоді їхала так звана Спілка російської молоді, півтори тисячі людей, – розповідає голова крайового осередку товариства «Просвіта» Микола Кульчинський. – Ми, патріотичні сили Полтавщини, підняли крик, заблокували все, що можна заблокувати. Внаслідок цього прибули тільки сорок осіб, і то їх через міліцейський кордон посадили в автобус.

Попри це, вплив патріотів на загальну ситуацію в місті був незначним, і нерідко їхня боротьба видавалася марною та безнадійною. Полтавщина борсалася в малоросійсько-пострадянському баговинні, голосувала на виборах за міцних господарників, червоних директорів, комуністів і соціалістів та, здавалося, категорично не зносила на дух новоспечених національних героїв на зразок того самого Мазепи чи свого земляка, голови Директорії УНР Симона Петлюри. А як інакше? Бо хто це? Зрадники й бандити. Гірше за них хіба що Степан Бандера і його посіпаки, які «стріляли у спину нашим дідам».

Утім регіональна еліта хоч-не-хоч мусила демонструвати лояльність до України та плекати місцевий патріотизм. На цій хвилі постав хрест із викарбуваною присвятою «Українським загиблим козакам», яка виявилася дещо усіченою. Бо спочатку планувалося, що вона звучатиме так: «Українським загиблим козакам, полеглим у Полтавській битві за волю України».

Мазепа прийде, порядок наведе

Українські ініціативи в Полтаві зазвичай відбувалися з подачі громадськості, а не влади, що розуміла українство як етнографічну екзотику. Згідно з таким підходом, у місті можна було встановлювати пам’ятники галушці, «дівчині з легенди» Марусі Чурай та одвічній «годувальниці українського народу» свині. Але в жодному разі не можна ставити монументи ні Мазепі, ні Петлюрі.

У всій «красі» це виявилося під час 300-річчя Полтавської битви. Згідно з президентським указом Віктора Ющенка, 2009 року мав відзначатися військо-політичний виступ гетьмана Івана Мазепи та укладення українсько-шведського союзу. Але міське керівництво Полтави знову торочило про святкування. Щоб не дратувати гостей із Росії, в місті хутко познімали «свободівські» білборди з ликом гетьмана і слоганом «Мазепа переміг! Українська держава є!» З держбюджету була виділена субвенція на спорудження пам’ятника, проте депутати відмовилися від цих грошей і відправили їх назад у казну. Підпорядкований міському управлінню культури заповідник «Поле Полтавської битви» не погодився прийняти у подарунок від шведів погруддя Карла ХІІ, бо він, мовляв, не має мистецької вартості. Зате його бюст взяли в обласний краєзнавчий музей.

Тогочасний мер Полтави Матковський і голова облради від Партії регіонів Олександр Удовіченко, не криючись, стверджували, що для них Мазепа – зрадник. І жодний Ющенко чи його варяги-призначенці в ОДА – для них не указ. Третій президент України, пишучи листи, безуспішно намагався просвітити тогочасного мера-українофоба, який нині рядиться у вишиванку патріота, балотується від БПП «Солідарність» і говорить в ефірах, що він завжди був за Мазепу. Хоча п’ять років тому на зустрічі з виборцями поважного віку Матковський хизувався, що не дозволив встановити пам’ятник «предателям» – Мазепі й Петлюрі.

Такий погляд на Полтавщині сповідували далеко не всі. Так, 2003 року в Полтаві з подачі «Просвіти» започатковано «Мазепа-фест», покликаний вшанувати пам’ять гетьмана і через культуру навернути до українства насамперед молодь. У Полтаву їхали пофестивалити з різних куточків країни, місто поступово позбувалося недоброї слави «колиски малоросів». Мазепа став духовним патроном імпрези, під час якої також збирали гроші на пам’ятник гетьманові. Люди жертвували хто п’ять, хто двадцять гривень, хтось давав кілька тисяч. Перекази надходили звідусіль – від Мукачевого до Луганська. Проте найактивнішими були звичайні полтавці. За кілька років необхідна сума (1,76 млн грн) була зібрана. Жодної копійки з міського чи обласного бюджету не було витрачено. Це був справді народний пам’ятник за народні кошти.

Від міської влади потрібен був лише дозвіл на встановлення роботи київського скульптора Миколи Білика. Але мерія тягнула час, як тільки могла. То пропонувала поставити його десь на околиці, щоб не муляв ока. То не хотіла відкривати монумент гетьманові в річницю Полтавської битви, бо гості з Росії образяться. То силоміць виганяла будівельників, які вже заходилися готувати місце під постамент в історичній частині міста, на Соборній площі. То вкотре переносила дату відкриття: спочатку на День Незалежності, потім на Покрову. Урешті-решт ідею забалакали й мало не поховали.

Це була ганьба для Полтави. Настільки велика, що мери Калуша, Хмельницького, Львова, Тернополя, Білої Церкви й Івано-Франківська виявили бажання «прописати» у своїх містах багатостраждальний монумент Мазепі, який роками стояв на подвір’ї творчо-виробничого комбінату «Художник» у Києві. Дійшло до того, що один обурений громадський діяч запропонував тимчасово поставити пам’ятник на території свого приватного будинку в середмісті Полтави, допоки не зросте національна свідомість її мешканців. Як крайній варіант лунали ідеї встановити бронзового Мазепу поблизу Свято-Покровського храму УПЦ КП в одному з віддалених спальних районів міста.

Козак проти гетьмана

Чи не єдиною надією на зміну ситуації була зміна міської влади. Конкурент чинного на той час мера Матковського, Олександр Мамай, щоб завоювати симпатії виборців, схвально відгукувався про Мазепу. Та й саме козацьке прізвище ніби зобов’язувало Мамая сприяти монументальному увічненню Мазепи. Але відбулося все навпаки: щойно Мамай завдяки цукру та гречці переміг на мерських виборах (2010 рік), то враз забув про свої реверанси.

Він почав апелювати до соціології. Свого часу Мамай стверджував: якщо 50-80% полтавців будуть проти пам’ятника Мазепі, такою ж буде і позиція міської влади. Знайдеться хоча б 30% тих, хто – за, влада почне прислухатися до них. На його замовлення 2011 року одна маловідома місцева компанія провела соціологічне опитування, за даними якого лише 6% містян виступали за встановлення монумента гетьманові в Полтаві. Однак уже 2014 року ідею підтримували 35%, негативно сприймали 26,2%, байдуже – 28,8%, з відповіддю не визначилися 10%. Мамай ці показники не коментував.

Іще градоначальник любить говорити, що Мазепа – це «100% політика» і «взагалі не його рівень», а компетенція Президента, Уряду і Парламенту, рішення котрих він, звісно, виконуватиме (указ Ющенка, до речі, не втратив чинності). Хоча як їх виконує Мамай, видно дуже добре на прикладі законів про декомунізацію. Два роки тому, коли громада ініціювала перейменування вулиці Паризької комуни на Героїв Крут, Мамай пафосно заявив: «Доки я буду міським головою, на сесію зроду не винесу питання про перейменування жодної вулиці. Крапка».

Але політична кон’юнктура робить своє. Відразу після Революції гідності міська рада зібралася на позачергове засідання, де постфактум узаконила демонтаж пам’ятника Леніну та проголосувала за Мазепу. Хоч невдовзі Мамай призупинив це рішення, бо депутати, мовляв, ухвалили його під тиском громадськості, котра заполонила сесійну залу. Потім з’ясувалося, що є нескасоване рішення влади про відведення землі під пам’ятник – і Мазепа врешті-решт приїхав у Полтаву.

Подивитися на монумент гетьманові 14 жовтня прийшло чимало містян. Ніхто не протестував, не кричав «Ганьба зраднику». Бракувало на цьому святі українського духу лише міського голови. Мамай не знайшов часу відсвяткувати з полтавцями День українського козацтва.

Єдине, про що шкодували люди, то про те, що 14 жовтня відбулися тільки оглядини пам’ятника, а по-справжньому його відкриють у листопаді, коли встановлять постамент й облаштують прилеглу територію. Чекати залишилося недовго.

Сергій Шебеліст,

zaxid.net

Позначення:

Категорії:

Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter