Елементарний перегляд газетних телепрограм дедалі частіше переконує в тому, наскільки непросто побачити на екранах щось більш-менш змістовне і якісне. Ідеться, звісно, не про численні талант-шоу, серед яких, визнаймо, трапляються і професійно зроблені зразки жанру, а про культурологічні передачі, художні фільми і документалістику. Парадоксальність ситуації полягає в тому, що інтелектуальні проекти майже неможливо переглянути у зручний час, не кажучи про омріяний прайм-тайм. На практиці чи не весь пізнавальний медіа-продукт (за дуже поодинокими винятками – «Книга.UA», «Кіно.UA» і колись «Культурний фронт» на Першому національному) запроторений у глибоку ніч або на ранок. Як казав один лектор-дотепник, «він как би єсть, но його немає».
Журналіст часопису «Український тиждень» Ігор Кручик в одній з публікацій запропонував досить влучне окреслення цього феномену – «закон ночі». Бо тільки тоді мислячий глядач може насолодитися доброю стрічкою, виставою або розумною програмою, як-от «Документ+» на каналі «1+1», куди ще донедавна запрошували цікавих співрозмовників – письменників, співаків, акторів, режисерів. Утім, навіть і цього мінімуму вже немає – передачу закрили, незважаючи на всі підтримчі листи. Ледь не останнім бастіоном інтелектуалізму на «1+1» залишається «Арґумент кіно» з Володимиром Войтенком, який спілкується з аудиторією в ніч із неділі на понеділок.
Щоправда, дехто може й резонно заперечити, що, мовляв, у нас же є радіоканал духовного відродження «Культура» й однойменний телеканал, тож навіщо нарікати на брак естетичного медіа-продукту. Говорячи про це, слід, однак, пам’ятати, що «потужність» передавачів радіосигналу в Полтавській області така, що у нас неможливо «зловити» не тільки «Культуру», а й не менш пізнавальний «Промінь». Відтак своєрідною морально-естетичною розрадою є деякі ефіри на «Ера-FM» і радіо «Свобода», що підтримують розмовний формат і не уподібнюються примітиву більшості попсово-приблатньонних станцій. Телевізійний же канал «Культура» транслюють хіба що в кабельних мережах, які доступні далеко не всім. Зізнаюся, що не належу до числа його постійних глядачів, але навіть випадкові потрапляння на кнопку «Культури» залишили приємні враження від побаченого: глибокі діалоги директора Інституту філософії Мирослава Поповича з професором Сергієм Кримським, чудова авторська програма театрознавця Олега Вергеліса про Марію Заньковецьку, не кажучи про багату добірку українських стрічок і вистав, які уряди-годи (переважно на великі державні свята) демонструють центральні телевізійні мовники.
Проте найбільше вражає те, що «Культура» має усього дві (!) телекамери, одна з яких постійно виходить із ладу. І тим не менше, навіть животіючи, колектив каналу намагається видавати в ефір щось путнє – почасти цьому сприяє гуманітарна допомога (інакше й не скажеш) обласних телерадіокомпаній. Ця деталь промовисто ілюструє ставлення як колишньої «патріотичної», так і нинішньої «професійної» влади до сфери високого, адже її фінансування відбувається за принципом «крихти з панського столу». Тим часом, як у Європі та Росії аналогічні медіа-ресурси («Arte» і «Культура») мають потужну державну підтримку, бо, здається, цілком очевидно, що культурний продукт – хоч і не такий уже масовий і прибутковий, але без нього важко уявити повноцінний розвиток особистості й усього суспільства.
В одному з інтерв’ю поет Ігор Померанцев нагадав, що саме культура артикулює націю. Проте драматизм нашої ситуації полягає в тому, що, коли українська культура намагається проартикулювати свою націю, вона здебільшого вже спить. І хіба що купка особливо естетично спраглих та фізично витривалих заводять будильники на третю-четверту ночі (ранку), щоб не проґавити улюблену передачу або фільм.
