Усі ці країни побачив полтавець завдяки професії – він радист-зв’язківець. Двічі перетинав Екватор. Про те, що бачив під час військової служби та як живе нині, розповів журналісту.
Родом пан Едуард з Новосанжарського району (село Великі Солонці). У юному віці мріяв про службу на Північному флоті. Із таким проханням звернувся до військкомату у 1964 році, коли призвали до лав на той час Радянської Армії.
– Для того, щоб отримати бажане направлення на флот, потрібно було мати хорошу фізичну підготовку, – розповів Едуард Васильович. – Туди не так просто потрапити. Мені довелося тричі проходити медичну комісію.
В Архангельську Едуард Муха опановував азбуку Морзе
Після спеціального навчання направили в місто Архангельськ, вчитися в спеціальній радіотехнічній школі (1964-1965 роки).
– Вивчав азбуку Морзе, адже це для радиста чи не найголовніше, – каже пан Едуард. – саме нею передається інформація.
Відтоді почав вести щоденник, куди записував місця, де побував; власні враження, навіть віршовані рядки.
Після закінчення радіотехнічної школи радиста направили на Північний флот, служити на гідрографічному кораблі, спеціальних рятувальних кораблях, які у разі необхідності рятували підводні човни.
Допомагав виконувати надсекретне завдання – вивчати підводні човни
Як військовому, пану Едуарду довелося працювати на гідроакустичних суднах.
– Моїм завданням було вивчати підводні човни, тобто їх шуми, – пояснює чоловік. – Це було секретне завдання радянських військових: виробити такі умови праці підводних човнів, щоб вони рухалися у воді безшумно, і їх неможливо було засікти.
Під час військової служби заборонялося фотографувати, розповідати про місце роботи навіть найближчим людям. Коли судно зупинялося на березі інших держав, у місто дозволялося виходити лише в супроводі. З жителями чужих країн говорити не можна було.
– Відходити за межу дозволеної території заборонялося, бо інакше в місто вийти керівництво більше не дозволить, – згадує Едуард Васильович. Зупинялися в портах рідко.
Окрім полтавця, на кораблі працювало ще два радисти. У водах Атлантичного океану радянські кораблі плавали близько до англо-американських. У відкритому морі вільна територія для всіх, як пояснює моряк.
Дії військових були засекречені, маршруту ніколи не знали заздалегідь
У 1967 році Едуарда Васильовича як кращого спеціаліста почали готувати до відрядження особливого призначення. Подробиць не повідомляли, лише зробили фото, переодягли з військової форми у цивільний одяг. Потім літаком доправили в Калінінградську область.
– Мені видали закордонний паспорт, після чого направили на судно, – пригадує зв’язківець. – Навіть конкретно не пояснили куди саме направляють, на той час майже всі дії військових були засекреченими. Основним моїм завданням було забезпечувати на кораблі якісний зв’язок із Москвою. Адже в столиці СРСР розміщувався генеральний штаб військово-морського флоту.
Що перевозили кораблі, на яких працював – не знає, радистам не повідомляли. Але, окрім них, на борту перебували й інші військові – солдати, офіцери. Вони час від часу здіймалися з корабля в повітря, на гелікоптері.
– На кораблі було спеціально відведене місце для зльоту вертольотів, – згадує чоловік.
Проблем із харчуванням ніколи не було, їжу забезпечувала група кухарів та офіціантів.
Ловив акул та відчував себе Робінзоном
Розважалися військові тим, що безпосередньо з корабля ловили рибу, зокрема акул. Полювали на морського хижака за допомогою спеціально зробленого гачка, на який чіпляли кусень сирого м’яса. Він слугував приманкою. Риба відчувала запах крові й намагалася вихопити наживку. Але сама ставала здобиччю. Потім разом з друзями витягував рибу на борт. Із акул робили опудала.
Одного разу Едуард Муха побував навіть на безлюдному острові. На невеликій місцевості не було тварин. Стояла неймовірна спека, а ще росло кілька пальм.
Під час військової служби побував у країнах Африки, Заполяр’ї, Канарських островах. Пройшов близько десяти світових морів, Північний, Атлантичний, Індійський океани.
– Багато з місцевостей навіть не можу й пригадати зараз, – каже 66-річний чоловік.
Захоплювався грою у більярд, навчився грати ще юнаком. Російський офіцер часто запрошував пана Едуарда грати разом.
Навчає полтавських сиріт грі у волейбол
У 1968 році демобілізувався, повернувся на Полтавщину. Працював у обласній телеграфній станції, слюсарем-електриком на тепловозо-ремонтному заводі, в спортивному товаристві «Трудові резерви». Зараз працює провідним спеціалістом в обласному управлінні фізичного виховання та спорту.
– Дуже полюбляю фізкультуру, в юні роки займався майже всіма видами спорту, – каже чоловік. – Особливо полюбляв кататися на ковзанах. Щоб підтримувати організм у хорошому фізичному стані, інколи обливається холодною водою або робить комплексне обтирання: спочатку теплою, потім холодною водою.
У вільний від роботи час тренує учнів, які проживають в одному з полтавських гуртожитків.
– Більшість з них – сироти, учні професійних училищ, – розповідає Едуард Васильович, – разом із ними граю у волейбол. – Дітям дуже подобається, іноді тренуємося навіть у вихідні дні.
Дружина Галина Петрівна з розумінням ставиться до захоплення коханого чоловіка. Разом з доньками Тетяною та Яною підтримують, допомагають. Пан Едуард розповів, що має чимало творчих планів, ідей. Продовжує організовувати міські та обласні спартакіади.
Довідка
Едуард Муха має два нагрудні знаки «За дальній похід». Нагороджений медаллю «Ветеран праці» (1996), відзнакою «Відмінник освіти України» (1995), численними грамотами та подяками.
У 2010 році під керівництвом Едуарда Мухи збірні спортивні команди професійно-технічних навчальних закладів області посіли друге місце у ІІ Всеукраїнській Спартакіаді учнів ПТУ.