Працюючи з молоддю, я стикаюсь з масою проблем, притаманних нашому часу. Розв'язувати ці проблеми допомагають шкільні психологи, але не завжди це приносить потрібні результати, бо сучасний погляд на душу зовсім протилежний погляду Церкви. А враховуючи те, що під духовністю найчастіше розуміють „душевність”, тобто коли художню літературу, яка розвиває пороки і пристрасті, пропонують як „сильну духом”, то ми зовсім розгублені в питаннях, які стосуються душі і духу.
Духовний розвиток особистості у великій мірі визначається її вихованням та освітою. У своїй виховній діяльності школа об’єктивно має лише двох союзників – Церкву і сім’ю. Тільки Церква, сім’я і школа реально усвідомлюють глибину проблеми і свою відповідальність за стан духовності українського суспільства. Інші сучасні соціальні фактори, на жаль, активно протидіють моральним нормам.
Будь-яка система освіти спирається на певний світогляд, який або вимагає духовного начала, або заперечує його. В сучасних закладах освіти, на жаль, ще часто здійснюється орієнтація учнів на суспільство масового споживання американізованої стандартної продукції як матеріальної, так і культурної. При цьому фактично виконується замовлення тих впливових транснаціональних структур, яким зручно бачити наш народ у якості споживача другосортних товарів для слаборозвинутих країн і як працівників екологічно шкідливих виробництв.
Природно, що з цієї позиції духовні цінності суспільства видаються зайвими. Тому необхідно, щоб система освіти спиралася на світогляд, в основі якого були б духовні цінності, духовні і моральні орієнтири. Ми поки що не можемо зробити матеріально забезпеченими громадян нашого суспільства, але ми можемо зробити все, щоб були багатшими духовно наші діти. І саме від того, яке значення надається освіті і вихованню в державних структурах і в суспільстві, залежить наше майбутнє.
Що пропонує суспільству Православна Церква сьогодні для подолання проблем виховання? Сьогодні необхідно зрозуміти, що система виховання має повернутися до своїх історико-культурних та духовно-моральних першооснов. Державна школа повинна забезпечити конституційне право громадян отримати початкове уявлення про релігію у відповідності до віровчень та переконань, які прийняті в сім’ї.
Було б помилкою вважати, що всі вказані проблеми суспільства властиві лише Україні. У багатьох країнах сучасного світу люди стурбовані станом виховання молодого покоління. І кожного разу приходять до висновку: лише спільними зусиллями сім’ї, школи і Церкви можливо позитивно вплинути на стан сучасного суспільства.
Слід відзначити, і це подає надію, що в українському суспільстві, зокрема, у керівництва держави, працівників освіти, є розуміння важливості духовних цінностей. Так, в преамбулі Конституції України вказано про відповідальність громадян перед Богом. В державній національній програмі „Освіта” зазначено, що завданням держави є „відтворення й трансляція культури і духовності”. Пріоритетним напрямком виховання визнано „забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії рідного краю”.
Для виконання поставлених завдань, на мій погляд, обов’язковою є наявність двох факторів:
1. Усвідомлення того, що саме православні християнські цінності і християнські традиції є основою нашої культури і моральності, джерелом всіх досягнень українського народу впродовж його тисячолітньої історії.
2. Розуміння того, що вирішення поставлених завдань в області освіти, культури і виховання не є можливим без об’єднання зусиль суспільства, держави і Православної Церкви.
Православна Церква впродовж тисячолітньої історії України, незважаючи на несприятливі обставини, плідно діяла з метою просвіти народу, створювала шедеври високої духовної культури, закладала систему ефективної в свій час народної освіти. Результати цієї діяльності і в наш час вражають своєю величчю і довершеністю: храми і іконопис Київської Русі, літописи і натхненна духовна література, Острозька Біблія (друкована книга XVI – XVII сторіччя), Києво-Могилянська академія і висока грамотність українського народу, перлини духовної поезії і народний епос, що коріниться в християнській доброчесності, монастирські шпиталі і притулки для сиріт, нарешті, висока християнська моральність народу – ось далеко не повний перелік тих явищ в історії України, які є результатом діяльності Православної Церкви і взірцем для нас.
Тому я вважаю, що у нас і зараз є шанс для духовного відродження України. І Українська Православна Церква готова реалізувати його у співробітництві з освітніми установами та громадськістю, сприяти покращенню освіти на засадах християнських цінностей.
Для того, щоб система освіти базувалася на основі християнських цінностей, потрібен неупереджений і зацікавлений діалог між науковцями, педагогами, представниками державних органів управління освітою і Православної Церкви, який був би плідним та конструктивним. До того ж варто пам’ятати, що присутність Церкви в системі державної освіти не порушує її світського характеру, оскільки цим не встановлює обов’язкове віросповідування та відправлення релігійного культу. Мета вивчення релігії у світській школі – навернути учнів до духовних та культурних цінностей, до певної духовної традиції. При цьому, перш за все, слід врахувати волевиявлення учнів та батьків. Механізми реалізації права послідовників різних релігій та переконань на таку освіту можна відпрацювати, адже подібні механізми ефективно діють в різних країнах.
Створення всієї системи освіти на основі християнських цінностей не виключає і необхідності створення окремого предмету „ БІБЛІЙНА ІСТОРІЯ ТА ХРИСТИЯНСЬКА ЕТИКА ”, який можна впровадити уже в найближчий час. Він би дозволив учням хоча б оглядово зустрітися зі світом християнської культури, отримати якийсь мінімум вражень, знань і уявлень, щоб повернутися до багатющого і невичерпного джерела всіх досягнень людського духу і нашого народу – особливо до християнської культури.
В умовах гуманізації та гуманітаризації освітнього процесу важливо зрозуміти, що „загальнолюдські цінності” не можуть бути мотивами поведінки, що вивчення культури українського народу ніяк не можна звести до вивчення народних звичаїв або пісень, що нащадком духовної спадщини можна стати лише у тому випадку, якщо відчути себе причетним до релігії та культури свого народу. Відхилення в бік загальнолюдської універсалізації не виправдовує себе, оскільки рух до універсальної монокультури несе в собі небезпеку не лише виродження національних культур, але і деградації універсальної загальнолюдської монокультури.
Навчальна дисципліна „ БІБЛІЙНА ІСТОРІЯ ТА ХРИСТИЯНСЬКА ЕТИКА” дозволить вирішити кілька важливих проблем.
По–перше, цей предмет не є навчанням релігії. Для вивчення основ православного віровчення існують недільні парафіяльні школи, духовні училища, семінарії та академії. Основи православної культури – це предмет про релігію як важливий культуроформуючий фактор.
По–друге, вивчення цього навчального предмету має сприяти само ідентифікації особистості (формуванню відчуття приналежності до певної культурної традиції). Адже саме маргінальність значної частини нашого суспільства несе в собі багато соціально-культурних проблем. Сьогодні духовна криза молоді в багатьох випадках обумовлена саме неутвердженістю людини в соціумі, відривом від національних основ, які утримують людину в межах традиційної моралі.
По–третє, побудова цього навчального курсу така, що дозволяє вирішувати виховні завдання: виховання любові до Батьківщини, патріотизму, формування системи цінностей як мотивів поведінки. Причому це не абстрактні заклики морального характеру, а можливість доторкнутися до тієї скарбниці, яку багато століть поповнювали наші православні предки.
По–четверте, програма не матиме ознак місіонерства. Це суттєвий момент, адже основне завдання – не поширення знань про православну культуру за межі нашого власного культурно-історичного середовища, а спроба „пірнути” в його глибину, спроба науково осмислити те, що є власним надбанням. Головна принципова відмінність вивчення основ православної культури як навчальної дисципліни від релігійного виховання полягає в тому, що уроки православної культури передбачають отримання суми знань про православ’я, в той час як релігійне православне виховання передбачає здійснення обрядових правил. В цьому полягає головне розмежування між православною культурою і православною релігією як сферою самовизначеності особистості в межах свободи совісті, гарантованої Конституцією України.
По-п’яте, навчальний предмет дозволить логічно оформити вивчення циклу гуманітарних дисциплін у навчальних закладах, оскільки за його допомогою можуть бути створені причинно-наслідкові зв’язки, що дозволять вирішити завдання формування світогляду, системи цінностей і переконань.
І в першу чергу навчальний предмет дасть можливість кожному зрозуміти християнську етику та її особливість.
Але етика – це лише частина культури, хоч і досить важлива. Культурна традиція не може обмежуватись лише моральними принципами організації життя. Крім того, якщо сподіватись, що християнські цінності мають стати мотивами поведінки, то важливо було б дослідити культурні надбання українського народу протягом його християнського минулого і спробувати проаналізувати фактори, що зробили можливим саме такий культурно-історичний вибір.
Таким чином для впровадження в освіту основ християнської культури важливо вже зараз, без затримки, налагоджувати співробітництво наукових, педагогічних інститутів, університетів і церковних установ з метою реформування системи освіти і створення програм окремих предметів на основі християнських цінностей.
