В наші дні звідусіль говорять про критичну занедбаність системи освіти, про необхідність її реформування. Представляється, що в творчій роботі майбутнього необхідно враховувати досвід минулого.
Перед сучасним українським суспільством уже не стоїть проблема вибору стратегічних пріоритетів у вихованні. Пошук ідеалу виховання, який знаменує собою переломні моменти розвитку нашого народу, уже сформований. Сьогодні розповсюджується негативна пропаганда антирадянської педагогіки, причому заперечується абсолютно весь негатив, а безцінні напрацювання попередніх поколінь, нажаль, відкидаються вже за інерцією. Особливо гостро ця проблема усвідомлюється, саме зараз, коли соціальний фон виховання дітей в сучасній Україні залишається вкрай незадовільним.
У процесі боротьби за незалежність і свободу, а разом з ними «жаданням духовного життя» мало хто відмітив, що суспільство переступило межу, поза якою настає анархія. Падіння залізної завіси, поява і прояв свободи слова і совісті призвели до виникнення на території пострадянських країн різних громадських організацій і неохристиянських течій тих, що грають на незнанні народу про справжню Західну культуру та цивілізаційні традиції внаслідок перенасичення даного інформацією виник духовний вакуум.
Порожнеча і хаос у духовному житті, що з'явилися в суспільстві як результат відхилення від традиційних православних цінностей, привели до духовного зубожіння, занепаду релігійного духу, падіння моральних устоїв.
Слід усвідомити, що головною причиною цих процесів стало забуття саме національних традицій і свідомий відхід від них у вихованні, відсутність власної національної ідеології, втрата етичних ідеалів, підміна поняття «духовність» тощо. Тому для сучасної соціальної дійсності характерне широке звернення наших співгромадян до віри.
Православне виховання ? це формування істинно християнського життя, яке можливе за наявності нероздільної взаємодії Божественної благодаті і зусиль самої людини. Призначення виховання полягає в зміні всього ладу внутрішнього життя людини. Православне виховання розвиває в людині потребу в постійному особистому зусиллі на зміну себе, на особисте духовне відродження.
У православній педагогіці доведено та обгрунтовано необхідність цілісного, безперервного, всебічного підходу до виховання, наголошується, що на кожному етапі розвитку людини найважливішим завданням виступає саме духовне вдосконалення.
Школа — один з найстійкіших, консервативніших суспільних інститутів, «генетична матриця» культури, відповідно з якою відтворюються й виховуються наступні покоління. Саме тому тип школи, оформлений тією чи іншою культурою, є найважливішим чинником формування і відтворення цивілізації. Школа — механізм, який зберігає і передає від покоління до покоління культурну спадщину даного суспільства. У той же час це ідеологічний механізм, що «проводить людину» даного суспільства. Добуржуазна школа, заснована на християнській традиції, що вийшла з монастиря і університету, ставила завданням «виховання особи» — особи, зверненої до Бога, до ідеалів. Для нового, буржуазного західного суспільства була потрібна здатна до маніпуляцій людина маси, сформована в мозаїчній культурі.
Як і продукт Великої французької революції - школа капіталістичного суспільства – Сучасна західна школа створювалася під гаслами Свободи, Рівності і Братерства. Якобінці швидко роз'яснили, що йшлося про рівність юридичних прав, а не реальних можливостей. Через розрив навчання і виховання був створений і ретельно зберігався міф про єдину школу як соціальний механізм, який на певний час вирівнює можливості дітей, — а далі хай вирішує ринок робочої сили. Чим відрізняється «університетська» школа, що була створена на постулатах богослів'я, від школи «мозаїчної культури»? Тим, що на кожному своєму рівні вона прагне дати цілісне зведення принципів буття.
Тут простежується зв'язок університету з античною школою, що яскраво виявилося в діяльності класичної гімназії. Суперечка про цей тип школи, яка орієнтувалася на фундаментальні дисципліни, гуманітарне знання і мови, йде давно. Доводилося чути багато докорів та критичних зауважень на адресу радянської школи, яка була побудована по типу гімназії, - за те, що вона дає «даремне в реальному житті знання». Ці докори – частина загальносвітової кампанії, спрямованої на скорочення кількості дітей, які виховуються на традиціях «університетської культури».
Насправді ці докори – чиста демагогія. Завдання школи, звичайно, не в тому, щоб дати людині навички та інформацію для вирішення приватних практичних завдань, а в тому, щоб «наставити на шлях». Не втомлювалися про це попереджати й ті вчені та філософи, які піклувалися про життєздатність культури Заходу.Про це говорили діячі російської культури в XIX і XX століттях.
«Школа не має важливішого завдання, як навчати строгому мисленню, обережності в думках і послідовності у висновках», — писав Ніцше. Людина цього часто, як правило, не розуміла, і Ніцше додав: «Значення гімназії рідко вбачаю у речах, яким там дійсно научаються і які виносяться звідти назавжди, а у тих, які викладаються, але які школяр засвоює лише з огидою, щоб струсити їх з себе, як тільки це стане можливим».
Через півстоліття цю думку продовжує В. Гейзенберг: «Освіта — це те, що залишається, коли забули все, чому вчилися. Освіта, якщо завгодно, — це яскраве сяйво, що закутує в нашій пам'яті шкільні роки, і що осяває все наше подальше життя». У чому бачив Гейзенберг роль класичної школи? У тому, що вона передає помітну особливість античній думці — «здатність обертати всяку проблему в принципову», тобто прагнути до впорядкування мозаїки досвіду.
Ринкове суспільство («західна цивілізація») виникло в XVI — XVII століттях в Європі в результаті революцій. Першою з них була релігійна — Реформація, яка означала відхід від Євангелія до Старого Завіту, з виправданням наживи і звеличенням індивіда, що порвав з ідеєю братерства людей («колективним порятунком душі»). Але були і не менш важливі революції в «технології» створення суспільства, і серед них особливе місце належить перебудові школи.
Буржуазне суспільство потребувало маси людей, які повинні були заповнити, як знеособлена робоча сила, фабрики і контори. Школа, що «фабрикує суб'єктів», не давала людині стрункої системи знання, яке б його звільняло і прославляло, вчить людину вільно і незалежно мислити. Зі школи повинні були вийти «доброчесний громадянин, працівник і споживач». Для виконання цих функцій і добирався обмежений запас знань, який наперед розкладав людей «по поличках». Отже, ця школа відірвалася від університету, суть якого саме в цілісності системи знання.
Виникла «мозаїчна» (на противагу «університетської») культура, а разом з нею її носій — «людина маси», наповнена відомостями, потрібними для виконання контрольованих операцій. Людина самовдоволена, яка вважає себе освіченою, однак залишається бути гвинтиком, — «фахівець».
Помилкою було б вважати, що все буржуазне суспільство формується в мозаїчній культурі. Буржуазна школа — особлива і складна система. Для підготовки еліти, яка мала управляти масою розділених індивідів, була створена невелика за масштабом школа, заснована на абсолютно інших принципах, аніж школа для «мас». У якій давали фундаментальну цілісну, «університетську» освіту, виховували сильних, поважаючих себе, обєднаних корпоративними інтересами людей. Виникла роздвоєна, соціально розділена шкільна система, яка направляє дітей у два коридори (те, що в коридор еліти потрапляла і деяка частина дітей робітників, не змінює сутності справи). Це — «школа капіталістичного суспільства».
Шкільна система США відрізняється від європейської. У США різко зменшена елітарна школа («А») — так що майже всі діти проходять масову школу, а поділ перенесене на рівень вищої освіти. Проте, судячи з аналізу літератури, елітарні закриті школи у США відіграють важливу роль в підготовці кадрів вищої еліти країни. Класи «напівсередньої» і «практичної» школи (це варіант «В») «фізично відокремлені від інших: вони розташовані в окремих будинках, в кінці коридору, на окремому поверсі; ці класи, їх учні і вчителі в більшості своїй піддаються остракізму з боку адміністрації, вчителів і учнів «нормальних» класів. Тоді як «нормальні» класи ведуться викладачами — поодинці на кожен предмет, — тут один вихователь веде цілий клас і забезпечує, як у початковій школі, викладання всіх предметів, включаючи навіть гімнастику.
Учні «нормальних» класів переходять з кабінету до кабінету відповідно з предметом, а учні напівсередньої «В» сидять, як у початковій школі, в одному і тому ж класі... Учні і вчителі «В» мають окремий дворик і приймають їжу в окремому приміщенні, а коли такого немає — в окрему зміну, спеціально організовану для них .
Учні цих класів не мають книг, тільки зошити. Тут не вивчають математику або літературу, а тільки лічбу, диктанти і розвиток мови, словник. Суттєва відмінність від «нормальних» класів: навчання в класах «В» не регулюються ніякою програмою... Відсутність книги, щонайпершого інструменту шкільної роботи, не випадково. У системі «А» підтримується справжній культ книги: дійсність тут пізнається тільки через призму свого бачення, через книгу, з усіма відхиленнями, що пов'язані з абстракцією. У категорії «А» ніщо не вважається дуже абстрактним. Навпаки, «В» відмовляється від книги й абстрактного мислення заради вивчення речей .
Тоді як в «А» природничі науки подаються систематично й абстрактно, відповідно до нашої класифікації мінерального, рослинного і тваринного світу, поміщаючи кожен об'єкт у відповідну нішу. У мережі «В» природничі науки висловлюються за допомогою емпіричного спостереження за безпосереднім навколишнім середовищем. Систематизація тут розглядається навіть як небажаний і небезпечний підхід. У спеціальній інструкції, зазначається, що «учитель має прагнути відвернути учнів від систематичного спостереження. Замість статичного і фрагментарного методу вивчення «природи, поділеної на дисциплінарні зрізи», перевага надається еволюційному методу вивчення живої істоти або природного середовища в їх постійній мінливості»...
Таке псевдоконкретне викладання дозволяє, визначаючи тему, уникати бар'єрів, які в «А» розділяють дисципліни. Тим самим навчанню надається видимість єдності, що відіграє украй негативну роль. У одному класі «В» упродовж цілого місяця вивчали коня: його біологію, спостереження в природі з відвідуванням стайні, ліплення його на уроці праці і малювання, оспівуючи його в диктанту при наптсанні творів.
Практика показує, що тема обирається у такий спосіб, щоб поглибити прірву, яке відокремлює школу від реального трудового і соціального життя. Перелік рекомендованих для вивчення проблем і ситуацій, свідчить про свідоме зіставлення школи і практики: кінь, праця ремісника, будівництво моделі літака або гелікоптера. Ніякої підготовки до реального життя це навчання не дає, навпаки, позбавляючи фундаментальних «абстрактних» знань, які саме і дозволяють «засвоювати» конкретні життєві ситуації. З погляду методики викладання в школі «другого коридору» («В») панує «педагогіка вседозволеності», а в школі для еліти — педагогіка напружених розумових і духовних зусиль. На думку вчителів і шкільних адміністраторів, головне завдання школи «В» — зайняти підлітків економним і «приємним для учнів» чином. Тому що «вони не такі, як інші», в нормальних класах. Соціологи доводять використовуваний в «В» «активний метод» навчання заохочує безлад, крик, безконтрольний вираз учнями емоцій — щепить підліткам такий стереотип поведінки, який робить абсолютно неможливою їх адаптацію (якби хтось з них спробував) до школи системи «А», що вже привчила їх однолітків до жорсткої дисципліни і концентрації уваги.
Отже, коли антирадянські ідеологи в період перебудови стали стверджувати, що радянське життя нібито будувалася на засадах класової непримиримості до ворогів, це було або слідством їх брехливості, або непрохідної неписьменності. Словянське життя, а потім і радянське, будувалося на ідеї сім'ї, і школа це демонструвала дуже красномовно (як, втім, і армія, і підприємство). А ідея виховання молоді на християнських цінностях може бути дискредитована, якщо кращі представники української школи та Церкви не будуть працювати спільно. Іншого шляху неіснує.
Педагоги мають використовувати свій досвід і знання, а священики мають бути рівноправними їх партнерами, спільно поєднуючи етику християнства з конкретною релігійною практикою. Якщо ми дійсно хочемо мати морально здорову молодь – майбутнє нашої держави – слід усім миром долати штучно створені перепони. Інакше, молодь виховуватиметься на нехристиянських засадах, з наслідками, катастрофічність яких для суспільства неможливо передбачити.. Тож завдання, що висунуті перед школою і Церквою однакові, а от шляхи різні.
Дай нам, Боже, сил і здоров'я знайти шляхи порозуміння, щоб вирішити це важливе завдання.
