Довідка «Кола»
Картини фламандського майстра Клари Петерс «Натюрморт» (1912 р.) та, як тоді вважалось, роботу французького живописця Ежена Делакруа «Нічний бій турків із хрестоносцями в 1204 році» були викрадені з художнього музею і повернулись у Полтаву майже через два роки. Як кажуть учасники тих подій, сам факт повернення картин унікальний.
Міф №1. Музей охороняли бабусі
Озброєний розбійний напад на Полтавських художній музей був не першим в історії незалежної України. Прецендентним став озброєний напад у травні 1991 року на львівський музей «Арсенал». До приміщення зайшли троє. Один із них пройшов до каси і, погрожуючи пістолетом, наказавслужбовцям музею та охоронцю, лягти на підлогу. У цей час другий злочинець ногою вибив скло у вітрині й вкинув до мішка шість старовинних шабель (найдорожчі експонати, інкрустовані кісткою моржа, коралами, бірюзою). А наступного року, у квітні пограбували Львівську картинну галерею. Там загинули люди. Знову троє чоловіків зайшли до гардеробу і залишили там одяг та торбу, в якій була міна для утворення протитанкової димової завіси. Коли вони піднялися в експозицію, пролунав вибух, і густий дим заповнив приміщення. Злочинці збили з ніг музейного службовця і вирізали з рам дві цінні картини. Утікаючи, застрелили завідувача відділу і заступника директора галереї, які перетнули їм шлях. Приблизно у той же період скоєно і крадіжку понад десятка картин із Олеського замку, а також ікон із Національного музею у Львові. Після тих випадків у Львові до охорони музеїв замість позавідомчої охорони залучили міліцію, встановили більш сучасну систему безпеки.
Жінки там дійсно були
У Полтаві ж музей, колекцію якого, як кажуть самі музейні працівники, й оцінити важко, продовжувала охороняти та сама, позавідомча охорона. Міський її відділ. Утім, приміщення музею (раніше воно було на вулиці Спаській) було обладнане сигналізацією. А на момент нападу в музеї справді було кілька жінок, які відважно намагалися протистояти озброєним злочинцям.
Ким скалацький, колишній директор музею, розповідає журналісту про події тих часів
– Сталося це після вбивства родини антиквара Пєнкіна (невідомі закатували родину полтавського антиквара, за версією слідства, в пошуках цінностей, злочин досі нерозкритий, – авт.), – розповідає колишній директор музею Ким Склацький. – Тож було вирішено перевірити сигналізацію. І виявилось, що вона була несправною! Не спрацьовувала тривожна кнопка. Коли відремонтували, я попередив касира, стіл якої й був облаштований кнопкою: «Люсю, коли заходять відвідувачі, руки тримай під столом, крім того моменту, коли видаєш квитки. Коли ж щось трапиться, ти вже руки не зможеш під стіл опустити!». У неї це було відпрацьовано до автоматизма – вона завжди тримала руки на колінах.
До злочину розбійники готувались довго. Кілька разів троє чоловіків (віком 25-30 років) приходили до музею, дивились картини. Тому, коли вони прийшли в черговий раз, 18 березня, касир зустріла їх як добре знайомих. Ті ж одягли маски (!) й почали стріляти у стіни. Було це вранці, музей тільки відкрився, крім працівників та охоронця, у приміщенні нікого не було. – Люся встигла нажати на кнопку, – продовжує Ким Григорович, – а Зоя, яка була у першому залі, встигла там натиснути тривожні кнопки. Один поклав людей на підлогу (у тому числі й охоронця, котрий мав лише газовий балончик). Двоє знімали картини, а четвертий сидів у машині. Тим часом прибиральниця Рая, яка мила підлогу на другому поверсі, побігла у двір кликати ще одного охоронця. Кричала, що грабують. Я почув, кинувся за терпугом, який завжди у мене лежав у кабінеті, але не знайшов. Вискочив у коридор, хотів зателефонувати у міліцію звідти. Але повернувся в кабінет і тоді вже позвонив. Злочинці картини зняли прямо у рамах, зі склом. Коли справу скінчили, вискочили на вулицю, двері зачинили на дрючок, а самі сіли в авто. Люся підбігла до вікна й встигла розгледіти номер машини. А я відразу не зорієнтувався і зателефонував не на «02», а знайомому міліціонеру в обласне управління міліції. Сказав номери машини й те, що поїхали грабіжники до Південного вокзалу. А вже потім подзвонив і в чергову частину обласного управління. Міф №2. Міліція прихала не в той музей Як згадує Ким Скалацький, коли вже приїхала міліція, десь хвилин через 15 прибула й охорона. – Раніше на спрацювання сигналізації вони приїздили дуже швидко, хвилини через три, – розповідає Ким Григорович. – Колись поліз на дах ремонтувати світло, дивлюся, лізуть через паркан із собаками хлопці. Виявилось, що охоронці, бо пішов сигнал на пульт, коли я втрутився в проводку. Я ж не знав, що воно там усе пов’язано! Заблукала охорона Кім Скалацький: «А цього разу охорона взагалі спочатку поїхала в Краєзнавчий музей. А коли їм сказали, що там усе нормально, вже й до нас. Приїхали, питають: «Ну що вони тут у вас могли вкрасти?» – «Та, – кажу, – дві картини» – «Та що вони коштують ті картини?». Кажу, півмільйона доларів. Тільки тоді працівники позавідомчої охорони, які так довго блукали між музеями, захвилювались». Міф №3 В організації нападу підозрювали директора музею – Це дурниця, – заперечує Володимир Дрозд, керівник слідчо-оперативної групи, котра займалась розслідуванням нападу на музей та пошуком картин. – Звісно, перевіряли причетність до злочину всіх, хто мав хоч який-небудь стосунок до картин. Але дуже швидко дійшли висновку, що жоден працівник музею, поміж них і Скалацький, не причетний до цього. Я знаю, він чудовий копіїст, за бажання міг би просто підмінити картини на копії.
Володимир Дрозд в редакції
Та сам Ким Григорович не вважає свій талант копіїста таким уже й беззаперечним свідченням на свою користь.
– Підмінити картини на копії не має сенсу, – спростовує таке своє алібі митець. – Музей відвідують часто люди, котрі добре розуміються на живопису, експерти. Вони відразу ж помітили б підміну. Та я знаю, містом чутки ходили. Ніби я зробив копії, які й забрали грабіжники. Картини ж потім тихенько вивіз. Я знаю й автора цих чуток, відома людина в Полтаві. Цей чоловік, до речі, колись мені й замовляв копію однієї з викрадених картин. Та я відмовився її робити.
Ким Скалацький під час своєї розповіді жодного разу не обмовився про тиск чи звинувачення на його адресу з боку свого керівництва чи слідства. Та з розмови стає зрозуміло, що тяжко переніс ті події та плітки.
– Коли це сталось, я навіть їздив до віщунки. На «Алмазному» тьотя Маруся сказала, що картини привезуть під самі двері.
Міф №4. Знайшли картини українські міліціонери
Усім було зрозуміло, картини везуть за кордон. Як і те, що є великий ризик їх не повернути, адже крали їх на продаж. Паралельно з полтавськими правоохоронцями картини шукали й працівники інтерполу. Заяв до інтерполу було дві. Перша – від директора музею.
– З Міністерства культури поцікавились тим, що сталося, лише днів через десять, – згадує Ким Скалацький. – Вони теж звернулись до інтерполу.
«… Минуло ще цілих три місяці, перш ніж копітка робота правоохоронців України та їхніх колег з інших країн дала перший позитивний результат. У червні 1997 року центральне бюро інтерполу у Великій Британії повідомило: британською поліцією встановлено дві картини, що розшукуються. Британська сторона інформувала, що для подальшої ідентифікації картин, а також для оперативного супроводження роботи з розкриття злочину поліцією Великобританії сплановано операцію «Пакет» (журнал «Міліція України», 1997 рік).
– От тут є одна неточність, – тримає в руках старий примірник міліцейського журналу Володимир Дрозд. – Знаю точно, що про викрадення з Полтавського художнього музею у Британському інтерполі дізналися з малесенької журналістської заміточки у канадській газеті. Те видання повідомило про розбійний напад на музей. Британці самі зв’язались з українським інтерполом, перепитали, чи це дійсно так і, отримавши підтвердження, почали працювати в цьому напрямку. От через три місяці вони й вийшли на продавців картин.
Безпосередньо у операції брали участь позаштатні працівники поліції, так звані агенти. Вони під виглядом покупців і вийшли на людей, котрі намагались продати полотна.
Серед продавців картин був лише один українець. Четверо інших – англійці.
– Розбійний напад скоїли мешканці Західної України, та їх не затримали, – розповідає Володимир Григорович. – Затримали лише продавців, українець перевіз картини через кордон. А тих хлопців, поліцейських агентів, які й урятували картини, я бачив особисто, коли у складі делегації їздив до Манчестера. Як розповіли їхні боси, ці люди наскільки вжилися у кримінальне середовище, що були сумніви щодо того, чи довіряти їм гроші на оперативну закупку картин. А це півмільйона фунтів стерлінгів. Та все пройшло благополучно.
Міф №5. Полтавська делегація з’їздила у Британію за державний кошт
12 листопада 1997 року Манчестерське регіональне відділення кримінальної поліції успішно завершили операцію «Пакет». Злочинців було затримано на території британського округу Ланкшир. Самі ж картини виявили в камері схову залізничного вокзалу. Для остаточної ідентифікації вилучених картин англійська поліція запросила українців. От тут був момент, коли дійсно українські чиновники могли позбавити державу художніх цінностей, які коштували, за оцінками експертів аукціону «Сотбіс», мільйон британських фунтів стерлінгів. Якби не реальна допомога людей, котрі у 90-ті тільки становили свій бізнес.
– Я тоді до кого тільки не ходив, аби виділили гроші на поїздку, – розповідає колишній заступник начальника управління по боротьбі з організованою злочинністю Володимир Дрозд. – Ні у міськвиконкомі, ні Залудяк (керівник області, – прим. авт.) грошей не дали. Не виділили нічого й в Міністерстві внутрішніх справ. Тоді довелося звернутись за допомогою до підприємців.
Потрібно віддати належне тому часу, як говорить Володимир Дрозд, у 90-ті чітко розмежувались поняття «бізнесмен» та «бандит».
– Та й до бандитів я б не звернувся, – сказав він. – Гроші дали кілька підприємців.
Колишній військовий Володимир Головко, генеральний директор ЗАТ «Полімпекс» – один із них.
– Тоді мій бізнес тільки становився, звичайно, гроші були незайвими, але на той час я вже був знайомий із Володимиром Григоровичем, знав його як нетипового працівника міліції. Тому відразу зрозумів: якщо він звертається за допомогою, значить, це дуже серйозно, – сказав журналісту бізнесмен.
І, до речі, забирати картини, майже через два роки, гроші у держави знайшлися. Але поїхали за ними у Великобританію вже працівники Міністерств.
Міф №6. У Полтаву повернулись копії викрадених картин
До складу української делегації, крім полтавських міліціонерів та українського відділення інтерполу, у якості експерта увійшов Ким Скалацький.
– На пізнанні вони винесли картини, а я взяв із собою фотографії, акти, – пригадує Ким Григорович. – На полотнах стояли наші інвентарні номери. А я писав ті номери власноруч, коли була інвентаризація. Тож, можна було проводити експертизу графологічну. За Клару Петерс проблем не було, вони у «Сотбіс» робили експертизу, яка визнала оригінал. А з «Боєм» була проблема. Адже вона значилась як картина Делакруа. Насправді ж то не була його картина. І тоді я сказав британцям так: «Зараз я вам скажу те, чого ніхто, крім мене, не знає. Це дійсно не Делакруа. Цю картину, вивезену з Парижа, подарував музею мій друг. Він був упевнений, що то саме полотно Делакруа. І коли картина вже значилась у списках фонду, підтвердились мої сумніви щодо авторства. Сумніви виникли від самого початку. Але, коли я зрозумів, що то картина не того автора, не дуже це розголошував. Адже мій друг так пишався, що подарував мені роботу саме цього відомого живописця. На мою ж думку, ця картина набагато давніша. Її написано десь у ХVІ-ХVІІ сторіччях». Тоді англійці засміялися і зізнались, що такого ж висновку дійшли й експерти «Сотбіс».
Ким Скалацький та Володимир Дрозд в Манчестері зі знайденими картинами 14 років тому
Полтавська делегація в Манчестерського регіональному відділенні кримінальної поліції
Міф №7. Організатор
Зрештою, безпосередньо учасники розбійного нападу не понесли покарання. Автомобіль марки «Жигулі», на якому вони приїхали в Полтаву і який покинули, викравши картини, виявився теж краденим. І хоч нападники залишили сліди, за якими їх можна було б ідентифікувати, але ідентифікувати ні з чим, – їхні особи досі не встановлені. Продавці картин уже відбули покарання у британській тюрмі, провівши там по 8 років. Досі залишається у тіні організатор злочину. Його існування одні заперечують, інші ж знають його ім’я, проте не розголошують. Володимир Дрозд сказав журналісту «Кола» так:
– Знали ми, що це конкретне замовлення конкретної людини, яка мала безпосереднє відношення до сфери культури. Але доказів не знайшли.
