– Я у 1988 році на пенсію тільки вийшла, у школі працювала. Молода була ще, ходила на стадіон вранці, – згадує Ганна Садкова. – Прихожу о 7 ранку додому, а чоловік мені каже: «Сідай їсти». Я відмовилася, рано ще снідати. А йому, поки мене не було, принесли телеграму про загибель сина. Він знав, що, прочитавши її, їсти я уже не зможу.
Майор Сергій Садков про літаки мріяв з самого дитинства, яке провів у Коростені. Зі старшим братом бігали на аеродром, де, затамувавши подих, спостерігали за літаками. Тому рішення сина поступати до льотного училища батьків зовсім не здивувало. По закінченню служив у Тернопільській області. Звідти його у 1986 році призвали до Кабулу. Батьки про місце служби сина дізналися лише через рік, коли він приїхав на тиждень у відпустку.
– Я здогадувалася, що сина забрали у Афганістан, – говорить мати. – Хоча він ніколи не писав про це. У листах він і словом не обмовився, де служить, у графі «Зворотна адреса» стояло «Польова пошта». Так усе було засекречено. А у те, що він загинув, я довго не вірила. Сподівалася, що вижив, катапультувався з літака. І державну грошову виплату за сина навіть у руки ми з чоловіком брати не хотіли.
Ганна Михайлівна показує фотографії сина. Фото Тетяни ЦирульникНа згадку про сина у Ганни Михайлівни – фото та портрети, які малював її чоловік, плівка з записом голосу сина. Не зважаючи на поважний вік – жінці виповнилося 83, щороку у поминальний понеділок, жінка їздить на могилу сина у Коростень. Порушила традицію тільки недавно – тяжко захворіла. Але улітку до неї приїхали онуки – невістка з дітьми живе закордоном, до України їм вибратися важко. Хлопці уже дорослі, старший працює на телебаченні, молодший вчиться. Про вступ до льотного училища вони ніколи не мріяли.
