Полтавець Володимир Ребрик працює на радіо уже 48 років. Оператор, електромеханік, старший технік, а ще – єдиний в Україні, хто має відзнаку «заслужений радист». По усьому Радянському Союзу це звання мають менше 40 осіб.
Володимир Ребрик«Нас менше, ніж космонавтів», – жартує Володимир Миколайович. Розповідь він веде детально і послідовно – дається в знаки багатолітня практика берегти плівку, щоб журналісту потім не довелося «різати та склеювати» розмову.
Радист зі шкільної лави
До майже півстолітнього офіційного стажу роботи на радіо можна сміливо додати шкільні роки, адже працювати з радіоприймачами Володимир Ребрик почав ще у школі.
– Я народився у селі Круглик Миргородського району. Найближча школа була у Кибинцях – це за 8 кілометрів. Я ходив туди за будь-якої погоди: сніг – то й сніг, ожеледь – то й ожеледь. Такий режим став мені у нагоді, коли почав працював на радіо: коли намітало величезні кучугури, а мороз надворі стояв 29 градусів, я добирався на роботу на лижах. Вони й зараз у мене лежать напоготові, – додає радійник. – У наше село провели електрику у 1967 році, а свій перший радіоприймач на батереях я зробив задовго до цього. У мене був мідний паяльник, який я нагрівав на примусі, ним паяв усі радіодеталі. Навчився цьому по книгах. У школі ходив на радіогурток, навіть зробив якось електро-обчислювальну машину на лампах, яка могла проводити дії по додаванню й відніманню до 100.
Схему радіовузла у шкільні роки вивчав по журналахХороший радист і плівку склеїть, і коня у воза запряже
На полтавське радіо Володимир Ребрик прийшов у 21 рік. До цього кілька років працював на будівництві, завербувався, щоб вибратися з села до міста, адже у ті часи «вирватися» з колгоспу було проблематично. Колектив Полтавського обласного комітету по радіомовленню, куди прийшов Володимир Ребрик, на той момент складався з 12 осіб. Працювали на ламповій апаратурі. Але до неї молодого працівника допустили не відразу. Довелося місяць відрацювати на кукурудзі у Шишаках – у 70-х роках з кожної організації мали відправляти людей працювати у колгосп.
Читайте також - Полтавець — улюблений фокусник Дмитра Мєдвєдєва. Інтерв’ю
– Перший тиждень на радіо, а ми працювали тоді 6 днів, я по 8 годин щоденно різав плівку й склеював. Адже від якості склеювання залежала уся передача. Не дай бог в ефірі плівка розірветься! 1 передача 44-хвилинна – це 1000 метрів плівки. А різати доводилося багато. От надоїла доярка 5000 літрів молока. Це важлива новина. Кореспондент приїжджає робити інтерв’ю. Усі їх зарані прописували на папері, а потім начитували. Але жінка була неграмотна. Тож кореспондент повинен був їй читати її відповіді, а вона їх повторювала по пам’яті. Звісно, розмову доводилося різати й клеїти частинками. Це уже потім я придумав «безкровний» метод, без різання плівки.
За підрахунками Володимира Ребрика, щоб оцифрувати усю фонотеку полтавського радіо, потрібно 12 років цілодобової роботи.
Полтавців слухали 3 області й усі моряки, що просили передати привіт в ефірі
– У 1965 році полтавське радіомовлення транслювали на 3 області: Харківську, Полтавську, Сумську. Ми мовили на хвилі довжиною 779 метрів, впритул до нас була 800-метрова міжнародна хвиля, по якій кораблі передавали сигнал «SOS». Тож вони усі слухали полтавське радіо, присилали нам листи з-за кордону, просили передати привіт своїм родичам з України, їм же здавалося, що це нам близько – передати привіт у Черкаси, наприклад.
У радянські часи в ефірі радіо було багато політичних передач, робітничих: про урожай, надої, виконання плану, транслювали концерти.
– У Полтаві у 70-х роках було 2 трансляційні пункти: у театрі Гоголя та у міському Будинку культури. Я туди приходив зі звукорежисером Леонідом Сорокіним і записували концерти Кобзона, Лещенка, Ротару, транслювали й церемонії нагородження, наприклад, вручення ордену Леніна за рекордний урожай буряків.
Від лампових приймачів до цифрового радіо
Володимир Ребрик почав працювати на ламповій апаратурі, далі опановував транзисторну, інтегральні мікросхеми, тепер працює з цифровими технологіями. Порівнюючи їх, зазначає, що найкращий звук таки був на лампових приймачах.
– Коли я прийшов на радіо, там працювали на лампових «Репортерах-2». Згодом їх змінили на «Репортери-3» на транзисторах. Потім – на угорські транзисторні «Репортери-5». «Репортер – 6» був важчим та більшим, але міг знімати відеосюжети зі звуком, – згадує Володимир Миколайович.
А ще радійник був свідком того, як на Полтавщині зароджувалося телебачення.
– Перший матеріал для телебачення мені довелося робити у 1967 році, – згадує Володимир Ребрик. – Тоді у Красногорівці (Великобагачанський район) до 50-річчя Радянської влади мали здати в експлуатацію телевізійну станцію. Мене викликав Семен Кушніренко – голова комітету радіомовлення, дав кінокамеру «Кий 16-У» і кіноплівку і послав знімати репортаж для Києва. Для того, щоб зробити панорамну зйомку, я заліз на вишку на 40 метрів. Ніколи у мене не було страху висоти, а тут заліз і закляк на ній з апаратурою в руках.
Наступного разу на цьому будівництві Микола Ребрик побував невдовзі уже у якості представника по техніці, приймав акт виконаних робіт.
У 1967 році, коли з’явилася телевізійна станція, радіо перейшло на ультра-короткі хвилі частотної модуляції і полтавське радіомовлення стало транслюватися тільки у межах області.
Про цензуру
Усі передачі, які за радянських часів ішли в ефір, давали у записаному вигляді, попередньо узгоджені.
– Нам читали лекції з охорони державної таємниці: що можна давати в ефір, що – ні. Не можна було, наприклад, говорити, скільки хлопчиків народилося – адже це потенціал нашої армії. От записали ми інтерв’ю, знімають стенограму у письмовому вигляді, несуть її на вичитування головному редактору, який ставить підпис «До ефіру дозволяю».
Ноу-хау від Ребрика
У Володимира Ребрика за роки роботи назбирався великий стос «рацпропозицій», за які згодом і отримав відзнаку «Почесний радист».
Для колег з радіо Володимир Ребрик у 1974 році сконструював безшумний електронний годинник з відліком секунд для дикторів студії. Згодом його мікросхему забрали на Київ. А коли комітет радіо переїжджав у своє нинішнє приміщення у Полтаві, яке оснастили угорською транзисторною апаратурою (до цього працювали на ламповій), контролював її монтаж. Встановлювали техніку фахівці з Москви, а Володимир Ребрик слідкував, щоб робили «не як усім, по шаблону, а як нам було потрібно».
Пан Ребрик монтував 4 радіостудії на Полтавщині: Миргородську, Лубенську, Комсомольську та другу (районну та міську) у Кременчуці.
А от здобувати профільну вищу освіту Володимиру Миколайовичу було ніколи: тяжко захворіла дружина, а з 1970 по 1985 працював без вихідних – у неділю ремонтував та обслуговував радіостанції на Полтавській «швидкій допомозі». Тож обмежився курсами підвищення кваліфікації та самоосвітою.
Про жертви заради роботи
Проспати – недозволена розкіш для працівника радіо. Для підстраховки у Володимира Ребрика 2 будильники. Один – на шафі, подалі від ліжка.
– Якось нам потрібно було поставити зранку важливе звернення до людей від Федора Моргуна, першого секретаря обкому партії. Відповідальних призначили мене й колегу. Єдині ключі я віддав радійнику, що живе ближче. Коли уранці того дня прийшов на роботу, побачив зачинені двері, а радіоприймач надворі, між тим, уже погоду передавав московську, після якої ми мали в ефір вийти! Часу чекати колегу не було. Тож скляні вхідні двері я розбив цеглиною. З роздертими до крові руками «обірвав» Москву, увімкнув магнітофон, поставив плівку, через 5 хвилин прибіг напарник – у нього не спрацював будильник.
Володимир Ребрик монтує шкільний радіовузолПро улюблену передачу
Володимир Ребрик і досі веде вранішні ефіри. Потім – іде працювати з технікою. Удома в нього радіо теж постійно увімкнене.
– У моєї матері радіо говорило з ранку і аж доки ми спати не лягали. По радіо вона навіть орієнтувалася як там я: якщо о 6 ранку включили Полтаву, значить усе добре.
Читайте також - У Полтаві шахрай продавав людям «лікувальні пояси», прикриваючись іменем ТРК «Лтава»
Володимир Миколайович слухає усі передачі, але є й улюблені.
– Колись виходила передача Леоніда Сорокіна «Грамзапис у нашому домі», а ще – «Батьки й діти. Діти й батьки» Михайла Свириденка. Він записував конфліктні ситуації у родинах. Живі люди сварилися й мирилися у радіоефірі. Зараз таку передачу навряд чи хто зробить.
Володимир Ребрик уже давно на пенсії. Але продовжує працювати на радіо. Вільний час проводить на своїй пасіці, займається народною медициною.
Володимир Ребрик нагороджений грамотами Верховної Ради УРСР та почесною грамотою державного комітету інформаційної політики, телебачення, радіомовлення України.
