Про світ кіно знає все, бо працює кінооператором. Це саме він знімав геніальних Івана Миколайчука та Любов Поліщук у фільмі-класиці українського кіно «Вавилон ХХ». Працював із багатьма іменитими акторами та режисерами.
Читайте також: Народному артисту України Валерію Мареничу немає за що поставити надгробки батькам
– Юрію Тимофійовичу, До Великих Будищ часто приїжджаєте?
– Люблю проводити літо в себе на батьківщині. Батьківська хата в такому стані, що зносити її шкода, але жити неможливо. Живу в будинку покійного тестя. Моя дружина Валентина – теж із Будищ.
– Вона також працює у галузі кіно?
– Ні, вона закінчила Полтавський інженерно-будівельний інститут (нині ПНТУ – авт.), але все життя пропрацювала мамою трьох дітей.
– До речі, а діти пішли вашою дорогою?
– У мене дві дочки і син. На жаль, ніхто не пішов моєю дорогою. Для мене це велика прикрість. Я дуже хотів, щоб син Дмитро став оператором, готував його. Але поки я знімав у Карелії кіно, він вступив на філософський факультет університету Шевченка. Ну а зараз, вже набувши життєвого досвіду, хоче займатися кінорежисурою.
– Юрію Тимофійовичу, а де ви народилися, одні джерела вказують на Ковалівку, інші – на Великі Будища.
– Я дійсно народився в Ковалівці, тій, що біля Великих Сорочинців. Але мої батьки родом із Великих Будищ. Просто батько працював учителем історії і був директором у Ковалівській школі. Із віком батьків потягнуло на батьківщину, до братів, сестер, і в 1958 році переїхали до Будищ, де я почав навчатися з 5 класу, закінчив школу із золотою медаллю. Батько вчителював, мама була домогосподаркою. Своєю батьківщиною вважаю Великі Будища, бо звідси мої діди-прадіди.
– Пане Юрію, що вас спонукало стати оператором?
– Тут відповідь доволі банальна і проста. Мій старший брат, якого, на жаль, уже немає, працював на Харківській студії телебачення. Я приїхав до нього, побачив відеокамеру, журнал про кіно, і мене теж потягнуло у світ кіно. Вже на той час я займався фотографією. Фотографував італійців в Чернечому Яру. (У 1964 році італійський режисер Джузеппе де Сантіса знімав у цьому селі кіноепопею «Вони йшли на Схід» – авт.). Я утікав з уроків на зйомки, це теж зіграло вирішальну роль у виборі професії. В ті часи до ВДІКУ (Всесоюзний державний інститут кінематографії) приймали тільки, якщо в абітурієнта було 2 роки стажу роботи в галузі кіно та телебачення. Тому спочатку я працював у Харкові освітлювачем у ляльковому театрі, а потім на телебаченні помічником режисера. Першого разу в 1966 році не вступив до інституту, але наступного року вже був студентом майстерні професора Бориса Волчека.
– Окрім операторської роботи, ви ще й викладаєте.
– Так, я викладач, доцент, майстер двох курсів фотографів в університеті культури. Зараз професія фотографа стала дуже модною серед дівчат.
До речі, нещодавно Близнюки з Полтави розсмішили коміків на 10 тисяч і зіграли з Євгеном Кошовим
Із тезкою Сергієм Гармашем мріють зняти фільм про Миколайчука
– Юрію Тимофійовичу, ви знімали фільми з багатьма іменитими акторами та режисерами. Чи є у вашому багажі картина, яка стала знаковою для вас, залишила слід назавжди?
– Найбільш дорогий і рідний для мене фільм – «Вавилон ХХ», який я знімав з Іваном Васильовичем Миколайчуком. Картина вже стала класикою українського кіно, це продовження традицій Довженка, Параджанова, Іллєнка. Жаль, що Миколайчук так рано пішов із життя, у нас із ним були дуже амбітні задуми. Наприклад, Іван мав задум створити фільм «Тисяча снопів вітру». Але, на жаль, не залишилося ніякого тексту, був лише усний сценарій. Це мав бути автобіографічний фільм про дитинство, юність. Сценарій складався з 7-8 новел, які об’єднувалися одним героєм і місцем дії.
– Ви товаришуєте зі своїм знаменитим тезкою актором Сергієм Гармашем, який родом із Херсона?
– Так, товаришую з ним, знімав його у кількох картинах. Вперше – у дитячому фільмі «Руда фея», коли Гармаш був ще молодим, нікому не відомим актором. Також у картині «Не стріляйте в мене, будь ласка». Коли я буваю в Москві чи він у Києві, ми обов’язково зустрічаємося. Недавно Сергій мені зателефонував і згадав про «Тисячу снопів вітру» Миколайчука. Каже, що йому не виходять із голови ці новели. Просив мене знайти сценаристів, а він знайшов би продюсерів, які б виділили гроші для виробництва картини. Я планую поговорити з кількома знайомими сценаристами, тож, можливо, фільм буде.
– Кого серед вітчизняних та російських акторів і режисерів вважаєте справжніми митцями, майстрами своєї справи?
– Мені пощастило працювати з режисером Артуром Войтецьким. Разом ми знімали телевізійну картину «Десь гримить війна» за повістю Віктора Астаф’єва. Я дуже вдячний долі, що працював із Войтецьким. Також знімав кіно «Червоні погони» з його учнем Олегом Гойдою. Цю картину потім показували у ВДІЦІ як приклад творчої співдружності режисера, оператора і художника. У ній знімався зараз дуже відомий і затребуваний актор Олексій Серебряков. Грав суворовця. В одній із картин знімав іменитих акторів Олега Табакова та Миколу Пастухова.
Звинуватили у націоналізмі за жовті та блакитні кольори
– Пане Юрію, свого часу, після зйомки картини «Серед літа», Вам заборонили знімати кіно. Як ви самі казали, у фільмі було занадто багато блакитного і жовтого. Розкажіть про це.
– Це друга моя картина 1973 року, в якій знімалися Богдан Ступка, Кость Степанков, Ірина Шевчук. На той час я не мав ніяких політичних і, чесно кажучи, національно-патріотичних мотивів, просто є така наука кольорознавство, про гармонійні кольори. От мені подобалося сполучення жовтого і блакитного, я часто використовував ці кольори у фільмі. Наприклад, матері сниться сон, що на зеленій траві лежить вишитий рушник, по якому повзе гадюка з жовтими вухами. Всі фільми в ті часи перед виходом на екрани приймало «Держкіно», свого роду цензура. Мені було пред’явлено, що я захопився українськими націоналістичними кольорами. А рушник символізував образ України, тому мене з режисером запитали, який це гад повзає по Україні? Мені рік після цього не давали працювати, бо кандидатура оператора завжди затверджувалася на засіданні парткому. Партком вважав, що я переслідую націоналістичні мотиви. Це вже зараз я можу сказати, що я прихильник національних ідей.
Оператор з Полтавщини в Україні майже не знімає
– Яку картину знімали останньою?
– Останню роботу я знімав цього літа, це був дебют молодого українського режисера, який вчився в Австрії, Івана Сергієнка – фільм «Перекотиполе». Робота ще в процесі монтажу, це артхаузна короткометражка.
– Оператор Гармаш нині затребуваний і в Україні, і в Росії?
– На превеликий жаль я, як оператор, у Росії набагато затребуваніший, ніж в Україні. Це звичайно сумно, але хвороба вітчизняних продюсерів у тому, що часто беруть знімати операторів без досвіду, таланту, яким можна менше платити, керувати ними. Мій товариш, відомий оператор Валерій Анісімов, жартує, що найбільш «слабі» оператори в Україні – це Гармаш і Анісімов, тому що в Росії їх запрошують знімати, а в Україні не дуже.
Довідка «Кола»
Юрій Гармаш народився 22 лютого 1947 року в селі Ковалівка Миргородського району Полтавської області. Заслужений діяч мистецтв України, доцент Київського національного університету культури і мистецтв. Був оператором у фільмах та серіалах:
« Вавилон ХХ», «Ізгой», «Червоні погони», «Така тепла пізня осінь», «Сьомий маршрут», «Бальзаківський вік, або всі чоловіки сво…», «Російський шоколад», «Завжди говори завжди-3», «Золота лихоманка» та інші. На Полтавщині оператор працював над фільмом «Ізгой». Гармаш сам знайшов натуру в селі Вергуни Хорольського району. Фільм отримав приз в Італії на кінофестивалі за образотворче рішення. Знімав таких акторів як Іван Миколайчук, Костянтин Степанков, Федір Стригун, Богдан Ступка, Сергій Гармаш, Олексій Серебряков, Віра Алентова, Олег Табаков, Андрій Соколов та багатьох інших.
До теми: 10-річний полтавець Льоша Ткаченко став наймолодшим ведучим вокального проекту «Голос. Діти»
Танцюрист Олександр Лещенко розпочинає співочу кар’єру та «зав'язує» з телешоу
