Автор численних книг, що здобули популярність та визнання, розповідала полтавцям про ефект від власних творів та допомогу сільським бібліотекам.
Письменниця Міла Іванцова Про те, чому вирішила присвятити себе літературній творчості, про колекцію старовинних прасок, та навіщо, вперше приїхавши у Полтаву, фотографувала кути будинків – Міла Іванцова розповіла у ексклюзивному інтервʼю «Колу».
– Пані Міло, у літературу Ви прийшли доволі пізно. Спершу займалися викладацькою діяльністю, нерухомістю, дизайном, петриківським розписом. Що вплинуло на рішення круто змінити життя і зайнятися творчістю літературною?
– Я шульга і, як будь-яка ліворука людина, схильна до творчості, це відбувається зі мною навіть несвідомо. Але мої захоплення доволі різноманітні. Літературна творчість стала останніми роками пріоритетним заняттям. Можливо, саме тоді, коли я усвідомила, що маю свого читача, мої книжки комусь потрібні, люди читають, переживають за героїв, приміряють на себе їхні стосунки та вчинки, пишуть відгуки, питають, коли буде нова книжка. Адже письменник, це не той, хто пише, а той, кого читають.
До теми: Брати Капранови: "Ми послухалися маму, побралися з близнючками і не шкодуємо про це".
Письменниця у Полтаві поповняла свою фотоколекцію
одне із хобі Міли Іванцової - авторський розпис на посуді, склі. фото madame-i.sitecity.ru– Розкажіть детальніше про Ваші численні хобі. Знаю, Ви фотографуєте кути будинків, колекціонуєте старовинні праски, створюєте іграшки з вовни, розписуєте скляні предмети. Звідки черпаєте сили і натхнення усе встигати, Ваше життя може бути чудовим прикладом для багатьох жінок, які не наважуються знаходити нові заняття, захоплення..
– Про кути можу сказати, що їх направду в моїй колекції неймовірно багато. Фотографую сама, присилають люди з усього світу. Цікавий для мене ріг будинку, який не просто «голий», гострий, що ніби розрізає собою простір, а «захищений», адже колишні архітектори чудово зналися на поганих властивостях гострих кутів і прикрашали їх, як могли, знешкоджували балкончиками, ліпниною, башточками. Озирніться навколо, побачите те саме, особливо в старих будинках. Адже всі ми знаємо, що за столом краще навпроти кута не сідати, ніж гострим кутом до себе не класти, то з будинками те саме. До речі, пройшлася полтавською Жовтневою вулицею, фотографувала кути будинків. На кожному кроці – цікавий будиночок. Прасок у мене наразі 33. Дві з них латунні, решта чавунні – вугільні і такі, що ставилися на вогонь. Вони мені цікаві, бо не сувенірні, а справжні, автентичні, колись були в роботі, їх торкалися руки людей, що жили задовго до нас.
– Крім того, відтворюєте оригінальні картини на сканері за власною технологією. Що це за технологія, як вона діє?
відтворене на сканері авторка називає теплими картинками. фото madame-i.sitecity.ru– То вже справа давня, їй більше 10 років. Ідея експериментувати зі сканером виникла ще за відсутності «швидкого» цифрового фотоапарату. Не треба було проявляти плівку, друкувати знімки, тобто витрачати час між фотографуванням та отриманням фотокартки. Наразі це вже не актуально, але колись я захоплено експериментувала: викладала на сканер фрукти-овочі, сипала пісок, навіть розбивала яйця...
Колишні студенти не зіркову «Золотого письменника» називають Мадам
– Дізналася, що коли Ви працювали викладачем французької, студенти називали вас Мадам. Чому саме так і як Ви до цього ставилися?
– Прекрасно ставилася. Адже французькою це нормальне буденне звертання, як українською «пані». Мене досі нерідко так називають. Іду містом, раптом хтось кричить «Мадам!» Озираюся і бачу своїх колишніх студентів, які біжать обійматися. Хоч вже майже 10 років не викладаю. Звісно, це дуже приємно.
До теми: Сергій Жадан у Полтаві розповів, чому безробітний та за що критикує владу.
– Цього року Ви увійшли до рейтингу 30 найуспішніших, посіли 4 місце. Крім того, стали «Золотим письменником України» за результатами минулого року.
– З приводу мого статусу «Золотий письменник»: це не перемога в конкурсах, а результат констатації факту наявних накладів книжок. З рейтингом «Фокусу» те саме. Ставлюся до цього спокійно, мабуть, так стали зірки. Може, якісь сили небесні підтримали мої труди, а видавці зважилися на такі наклади, відчувши, що я таки знайду свого читача. Вдячна всім. І думаю, що зіркова хвороба мені не загрожує. Мене не упізнають на вулицях, і я не говорю хто я. Ось, наприклад, у Полтаві ходила у музей Котляревського інкогніто. Дуже чудовий будинок!
– Як до Вашої літературної творчості ставляться рідні? Читають, можливо критикують? Як взагалі сприймаєте критику?
– Критику сприймаю нормально і адекватно, кожен має право на свою думку. Творчість взагалі річ дуже суб’єктивна, чи то музика, чи живопис, чи література. Не можна всім любити все. Кожен шукає в творчості щось співзвучне йому самому. Родина звісно пишається, читає, критикує, радіє за мене.
До теми: письменниця Ірен Роздобудько поділилась з Колом секретом жіночого щастя.
– Ви пишете як російською, так і українською. Все ж таки, якою мовою зручніше чи більш до вподоби?
– Я почала писати російською, але то були вірші, потім оповідання. Свої романи (їх вийшло вже 5, працюю над 6-м) пишу українською, потім сама їх перекладаю російською. Мої твори російською продаються за межами України і в Україні. Вважаю, що це непогано, адже розширюється моя читацька аудиторія. Більше людей почують те, що я хочу їм сказати, чим поділитися, замисляться над загальнолюдськими проблемами.
Рятує сільські бібліотеки від занепаду
– Пані Міло, Ви організатор Всеукраїнського благодійного проекту «100 книжок для сільської бібліотеки». Чи діє проект і на Полтавщині?
– Саме на Полтавщині проект діє найактивніше! Завдяки Марині Сідаш-Приходько з Кобеляк, за допомогою якої за рік 18 бібліотек району отримали чималі передачі з книжками, а ми дізналися про дуже сумний стан сільських бібліотек. Звісно, наші передачі не вирішують проблеми, але ж хоч якось підтримують місцевих любителів книги. Я веду у соціальній мережі групу, викладаю там звіти про кожну передачу книжок до сіл. Якби в Полтаві знайшлися ініціативні люди і підключилися б до цієї акції, ми разом змогли б зробити ще чимало добрих справ. На селі особливо не вистачає книжок зі шкільної програми, творів українських сучасних авторів, дитячої літератури.
– Ви розповідали, маєте знайомих у Кобеляках. Чи були на Полтавщині раніше?
– Так, це моя давня читачка, шанувальниця, яка стала великою помічницею в роботі з сільськими бібліотеками. Ми жодного разу не бачилися наживо, і мій приїзд в Полтаву нагода, нарешті, обійнятися. Я була на Полтавщині в дитинстві. Мої батьки, геологи, шукали тут нафту й газ. А ще у післячорнобильські роки ми відпочивали влітку в Лохвицькому районі в селі Сенча. Досі згадуємо добрих людей, смачне молоко, море шовковиць, чудову природу і пляж на Сулі. Вдень, коли гуляла містом, куштувала неймовірно смачну солянку, а от полтавськими галушками посмакувати якось не встигла.
Авторка була шокована, коли дещо з її віршів здійснювалося
– Вірш «Спокутую, бува, чужi гріхи» схожий на автобіографічний ( і чимало інших теж) Приміром, ось ці рядки:
Раз не судилось, то i не збулось.
Є над чим плакать, є чому радiти.
Я не одна, i ти зустрiв когось,
І в наших сiмʼях пiдростають дiти...
Осiнь шепоче листям,
Знов ця кавʼярня тиха…
Спогади, як намисто,
Очi твої, як втiха...
Чи взагалі маєте твори, написані з власного життя, звідки черпаєте натхнення?
– Вірші, це було дуже давно... Звідки вони на мене спадали, й сама не завжди могла пояснити. Навіть інколи думала спочатку, що я їх не пишу, а ніби записую під диктовку, ніби хтось не встиг і передавав через мене. Деякі «сюжети», написані ось так несвідомо у віршах, потім здійснювалися в моєму житті «заднім числом», і я від того була шокована. Ви здивували мене знанням моїх віршів, усі давно про них забули. Багато творчих людей не можуть відповісти, звідки то на них спадає те натхнення, сюжети... Воно чи є, чи немає. Хоча, звісно, не все так просто: сів і записав... То великий труд і дуже енерговитратна справа, вигадувати чужі долі і проживати їх разом з героями. Щоразу, дописавши роман, почуваюся виснаженою, треба час, щоб відновитися.
До теми: Співак Олександр Пономарьов заспіває з Дженіфер Лопес.
– Пані Міло, у вас є вірш «Ода дамской сумочке». Для Вас особисто цей жіночий аксесуар наскільки важливий? На Вашу думку, скільки їх має бути у жінки?
– Дуже важливий! Чим більше, тим краще! Але як мінімум 4. Буденна (яка вміщає все-все-все), робоча (пристойна, ділова), вечірня (невеличка, елегантна) і літня, світла або якась весела, можливо джинсова чи з полотна, чи з іншого матеріалу. Але якщо їх буде 10, наша жінка не розгубиться щодо їх використання.
Довідка «Кола»: Міла Іванцова — (Іванцова Людмила Петрівна) народилася у 1960 році. За освітою викладач французької та російської мов. 2009, 2010, 2011 роки — нагороди у літературному конкурсі «Коронація слова». У 2012 році отримала відзнаку «Золотий письменник України». Написала «Родовий відмінок», «Заради мрії», «Сердечна терапія», «Гра в паралельне читання» (саме цю книгу і презентувала полтавцям) та інше.
До теми: письменниця Лада Лузіна розповіла про чоловіка і творчість у безладі.
Також читайте:
Віталій та Світлана Білоножки не захотіли, шоб сини були артистами
Ніно Сухішвілі: «Наступного разу в Полтаві у райдер внесу галушки»
Співак Павло Дворський планує відвідати з концертами Полтавщину
