Уже офіцером зустрів того, хто, підстреливши, врятував його від загибелі. Про те, як дитиною захищав село від фашистів, що пам’ятає про перемогу та чому на день став ворогом народу – читайте далі в матеріалі.
Віктор Дмитренко переглядає старі фото, згадуючи минуле.5-річним із друзями три дні не пускав окупантів у село, викравши німецькі танки
77-річний полтавець Віктор Миколайович родом із Росії, хоча сам давно живе в Полтаві. Саме там його й застала війна, у невеликому хуторі на Кубані.
– У жовтні 1941 року німці увійшли у хутір Молотьба, де ми тоді мешкали, – розповідає Віктор Миколайович. – Але перед цим фашисти на три дні оминули село. Цікава історія тоді трапилась. Ми, малі 5-річні хлоп’яки, 3 дні не пускали німців у село. Аби в’їхати у поселення, їм треба було об’їжджати крутим яром. А було це так: німці надвечір йшли у село, на околиці у двох танків злетіли гусениці, тож вони на ніч залишили їх, а самі повернулися до своїх на ночівлю. Діти вранці побачили танки, підбігли до них, почали гратися. Хто у середину заліз, хто на башту почепився, адже вперше бачили справжні танки. У той час до танків на конях наближалася німецька розвідка. Коли ж німці побачили, що опорні пункти на танках рухаються, немов цілячись на них, чкурнули геть! Тоді вирішили оминути село, та через три дні все ж повернулися і захопили хутір.
Через 35 років знову зустрівся із німцем, від пострілів якого міг загинути
– Одного разу німець прострелив мені ногу, – ділиться спогадами полтавець. –Трапилось це так: була у нас удома дуже зла собачка на прізвисько Розка, дуже не любила німців. Як побачить, так і гавкає, намагається за чоботи вкусити. Зайшло двоє німців у наш двір, Розка заходилася гавкати. Тоді один із німців узяв до рук автомат, прицілився і вистрелив у тварину. Але куля полетіла крізь стіну будинку, зачепила холошу братових чобіт і пройшлася по моїй правій нозі. Як виявилося потім, куль було дві.
На той час медикаментів не було жодних. Як пригадує Віктор Миколайович, бабуся узяла пляшку з керосином і залила рану, щоб зупинити кров онукові. Коли кривдники зайшли у хату, жінка з неймовірною сміливістю та відчайдушністю кинулася з криками на німців – боронила малого.
– Один з німців сказав, щоб відійшла, відсторонив її від мене, підійшов, – каже Віктор Миколайович. – Дістав зі своїх запасів пакет із засобами для перев’язування, обробив мені ногу, перев’язав бинтом. Я лежав і весь час дивився на нього, і так він мені запам’ятався, що й досі чітко пригадую його блакитні очі, золотаве волосся. Тоді довго я не міг ходити, боліла нога.
З німцем, який врятував від куль власного автомата, уже у дорослому житті Віктор Миколайович зустрівся 1976 року під час офіцерської служби у Німеччині. Зустріч відбулася випадково. Обидва – уже сивий німецький солдат і молодий статний радянський офіцер – опинилися на спільному застіллі у післявоєнний час.
– Німець, що здався мені знайомим і був сивим, дуже змінився, але все одно щось мені підказувало, що це саме та людина, яка мене поранила у дитинстві, – каже полтавець. – Підійшов, почав запитувати його по-німецьки, чи був він у такому-то році на Кубані. Каже, так. Питаю, чи стріляв у собаку, чи обробляв ранку маленькому хлопчику. Знову отримую ствердну відповідь. Тоді кажу, що я і є той маленький хлопчик. На що чоловікна секунду занімів, а тоді почав плакати, упав на коліна, просив пробачення за скоєне. Інші, які були присутні за столом, побачивши таке видовище, стали запитувати, що відбувається. Тоді німець, підвівшись, переповів історію мого дитинства. Вислухавши, присутні стали аплодувати. Уявіть собі, хіба таке можна було у той післявоєнний час уявити: радянський військовий обіймає німецького солдата, який нищив його землі?..
До теми: ветеран з Полтави Іван Лебединський пройшов з боями від Ірану до Чехії
Під час службиСпогади дитини про День Перемоги 1945 року
Кінець війни Віктор Дмитренко зустрів на Кубані.
– Пам’ятаю, як у хутір американськими автомобілями в’їхали радянські солдати, усе населення вийшло їх зустрічати з квітами, – розповідає Віктор Миколайович. – Усі обіймалися, плакали від радощів. Потім поверталися із фронту солдати, усі в орденах, це було так захоплююче для нас малих.
Через те, що не приховав правду про масові вбивства радянськими солдатами, став ворогом народу
Під час військової служби Віктору Дмитренку різне довелося пережити. Та найбільше у пам’ять полтавцю вкарбувалося те, як він на день став ворогом народу та міг потрапити за ґрати на 25 років за тодішніми законами. У таку ситуацію потрапив, бо не приховав жорстокості радянської влади.
–1963 року з дружиною приїхали у відпустку в Батайськ, місто під Ростовом-на-Дону, куди мої батьки переїхали, і дружина родом звідти була, – говорить Віктор Миколайович. – Теща розповіла, що двоюрідний брат дружини був у лікарні, бо відрізало ногу. Коли прийшли його провідувати, він розповів, чому стався нещасний випадок. Родич працював у депо неподалік Новочеркаська (біля Ростова). А у цей період відбувалися новочеркаські події: повстання голодних працівників депо. Пригадую, тоді, щоб навіть купити хліба, треба було у 3-4 години ночі займати чергу у магазині. Люди не могли купити ні м’яса, ні хліба, – у магазинах були порожні полиці, лише крупи. Тож люди повстали: робітники депо пішли до першого секретаря райкому, навіть привели дітей та дружин. Тих, хто протестував, зібралася ціла площа. Перший секретар на вимогу протестуючих не вийшов, зателефонував, як виявилося згодом, у Ростов вищому керівництву. Потім про ситуацію повідомили Хрущову, який дав команду: негайно подавити усіх, хто прийшов на площу. Був піднятий танковий полк, який пройшов 40 км у Новочеркаськ, щоб знищити протестуючих. Тоді визвали солдат, ті оточили будівлю і вистрелили у повітря. Постріли не злякали протестуючих, доведених голодом до відчаю. Тоді було вирішено давити людей танками. Брат дружини потрапив під танк, де втратив ногу. Вся площа була у крові від трупів, у тому числі і дітей…
Коли ж Віктор Дмитренко повернувся у військову частину, де служив, розказав про почуте товаришам. Тоді кожний п’ятий солдат і офіцер були «стукачами», як зізнається полтавець.
– Про мої розповіді доклали командуванню, під обід мене арештували, – каже Віктор Миколайович. – Повели у штаб, в особливий відділ, почали допит. Запитували: «скажи, будь ласка, дорогою ти зустрічався із американськими шпигунами?» Кажу ні. А у відповідь чую «значить тобі хтось дав завдання вести антирадянську пропаганду». Мене тримають до вечора, кажуть, що тепер я ворог народу. Виключають з партії, кажуть, отримаю 25 років позбавлення волі. Протестую, мовляв, за що, я ж правду сказав. Але слова не подіяли. Дружині зателефонували, сказали, що мене терміново відправили у відрядження. Тож про те, що я був ворогом народу, кохана не знала багато років, розповів про це, лише коли звільнився із військової служби. Поки ж вирішували, як далі бути зі мною, поступає у штаб-бригаду повідомлення, що наступного дня приїжджає велика комісія перевіряти військову й політичну підготовки. Тож на терміновій ще одній нараді вирішено не повідомляти керівництву про ситуацію зі мною, бо три полковники автоматично залишаться без посад. Через те, що «виховали ворога народу у частині». Тож про випадок у штабі заборонили розповідати, навіть удома дружинам не мали права говорити. Щоб про це забули, мені наказали наступного ранку сказати, що моя розповідь була вигадкою, жартом. Довелося сказати про це так, як того хотіли.
1966 року, коли Віктор Миколайович служив під Москвою, йому запропонували перейти на службу в Полтаву. У місті займав командні посади у 179 навчальній дивізії, а з 70-го року – такі ж посади в інституті зв’язку.
Усе життя займався історією, досліджував розстріли євреїв у Полтаві
Тема війни не полишала Віктора Дмитренка, тож, історик за фахом, вирішує збирати спогади очевидців страшних масових розстрілів на місці теперішнього пам’ятника Скорботної матері. За дослідженнями полтавця, нинішній пам’ятник стоїть не на справжньому місці розстрілів. Справжній – той, який був встановлений 1967 року на відстані 100 метрів від теперішнього пам’ятника Скорботної матері.
Пам’ятник, ініціатором створення якого є полтавець, й досі не можуть встановити через брак коштів– Я багато років займаюся дослідженням Полтави в окупаційний період, зібрав чимало свідчень про те, як відбувалися розстріли євреїв у Пушкарівському парку, – каже Віктор Миколайович. –1941 року німці розстріляли близько 4-5 тисяч людей, знаю це, бо в мене є архівні документи. Неподалік місця розстрілів стояв будиночок, у якому був замаскований кулемет. Ним розстрілювали людей. Євреїв пригнали на розстріл обманом, сказали, що вивозитимуть у Німеччину, а натомість знищили. Очевидці розповідали мені, що після розстрілів стогони з-під землі чулися тиждень. Я 26 років намагаюся добитися, аби пам’ятник жертвам масових розстрілів встановили на тому місці, де вони відбувалися, але поки що справа не рухається, нині там просто дорога, якою їздять автомобілі. До речі, є уже створений пам’ятник, кілька років припадає пилом на складі, його не можуть встановити через брак коштів.
Також читайте:
Полтавець Василь Петренко у Фінській війні заслужив орден Леніна. Історія
